Ольга Трейтяк
літературознавиця, літоглядачка
Все, що ми знаємо з минулого, насправді є вже надиктованою версією подій; ніхто з нас не може повернути час назад і побачити, як було насправді. Історію пишуть (деколи зманіпульовують). Цим займаються не тільки історики. Історію пишуть і письменники (страшенно перепрошую за вимушену тавтологію). Утопія, антиутопія/дистопія, альтернативна історія — жанри, які грають з нашими відчуттями й острахами того, що було, що є і що буде. Особливо — коли триває війна й щоденно українці борються за сконструйоване за власним сценарієм майбутнє.
Література вміло це ловить, хай навіть (анти)утопістів у нашій літературі явно не вдосталь. Згадати можна хіба деякі назви — «Сонячну машину» Володимира Винниченка чи «Харків 1938» Олександра Ірванця (хоча це, безумовно, не все). Ось зараз на арені з’являються нові імена українських письменників-фантастів, які використовують письмо для втілення власної альтернативної історії: вони цим дивують, заворожують і навіть лякають. Один із таких авторів — Леонід Данільчик з романом «Крах блакитної імперії». Це далеко не перша спроба автора в жанровій літературі, та перше гостре слово в полі альтернативно-історичної романістики (хоча обсяг тексту не є надто великим). Література потребує розвитку й голосів. Один із таких саме звучить у «Краху блакитної імперії».
Циклічність
Роман «Крах блакитної імперії» нагадує колесо Сансари. Усе народжується, виконує своє завдання й покидає цей світ, а на його місце приходить щось інше. Так працює звична нам циклічність буття: від народження до розвитку і врешті — припинення існування (крах). Назва кожного підрозділу роману Леоніда Данільчика має уточнення: спершу це «паростки початку…», потім — сама «боротьба» (визвольна війна, війна за незалежність, громадянська війна) і врешті «спустошення» (кінець). Така-от рослинна метафора із ростом, розквітом і зів’янням. Така-от державна метафора з утворенням, існуванням і руйнуванням.
Ілюстрація з ядерним грибом на форзаці уже підказує, що позитиву чекати не варто (ми за крок до невідворотньої катастрофи). Через це має наслідок кожна дія й думка. Усе, що відбувається, — це результат уже обраних рішень. Життя героїв (що стали свідками як утворень, так і падінь держав) — це одвічний рух угору і вниз, і буквальне творіння історії. Жити в «історичних часах» — кожним кроком творити майбутнє (можливо, усього людства) й визначати — жити під егідою справедливості й чесної боротьби чи жорстокості диктатури.
Огида, сірість і тілесність
Події відбуваються у так званій Спільнонародній Євразійській Федерації, а потім у Батьківщині, яка веде боротьбу за звільнення від першої. Натяки на реальність очевидні. Та це альтернативна історія, а тому тут важить авторська візія подій. Леонід Данільчик не іронізує, не пише завуальовано, часто вдаряє нас болісною реальністю як вона є. Прапор так званої Спільнонародної Євразійської Федерації — триколор (білий, червоний і блакитний). З діалогу головних героїв ясно, що білий колір на прапорі символізує шляхетність і монархію, червоний — як шана комунізму й диктатурі пролетаріату, а блакитний — втілення «диктатури блакитних кровей, зажравшихся еліт, потомственних чинуш». Якщо блакитний звично асоціюється з чимось вимріяним і незвіданим, то у романі усе навпаки — блакитний втілює важкість, терор і, врешті, стає символом краху. Якщо не відмовлятися від конотації блакитного як символу далекого, то «Крах блакитної імперії» можна сприйняти крахом майбутнього, зупинкою всього живого.
Про кого історія? Головні герої Бодік, Валік, Льова — три звичайні хлопці, що дорослішають на фоні «лихих 90-х», пошрамованого сімейного життя й злочинності. Напіввуличне виховання лишило установку: бий, щоб вижити й захистити себе. Серед такої темряви й травмованості дехто виріс злочинцем або просто моральним покидьком. Дійсно, з самого малку для героїв не було світла — була лише всюдисуща темрява, огидний сморід, сірість, залякування, алкоголізм і нещадна бідність. Далі стає тільки гірше. Ставки стають вищими. Дворовим і сімейним чварам на заміну приходять великі битви за життя країни: починається визвольний рух й війна за Незалежність їхньої Батьківщини проти Спільнонародної Євразійської Федерації.
Варте зауваги, що простір у тексті доволі «чоловічий». У романі не знайти повноцінних жіночих персонажів. Жінки супроводжують лиш юнацькі роки героїв і не мають характерів, імен чи бодай описаних облич. У буквальному сенсі лише чути їхній крик і ніяких слів — тільки роздратований зойк вчительки, втомлений лайливий відчай матері. Є ще згадки про дівчину, яка також не має імені та уособлює лиш тілесні бажання одного з героїв. У просторі цієї «альтернативної історії» Данільчика немає місця й коханню чи ніжності. Натомість текст переповнений стереотипними уявленнями про чоловіків: бійки, алкоголь, вульгарність.
Парадокс, але в цьому антиестетизмі й полягає естетика роману Леоніда Данільчика — в постійній темряві, болю, ударах, кримінальному жаргоні. Є повсюдні харкання кров’ю, відірвані кінцівки, бійки — все, що можемо назвати «огидним», є в цьому романі. Вкрай чутливому до таких речей читачу рекомендовано утриматися від книжки. Та в разі, коли вам до душі майстерне використання тілесності й надмірний реалізм, то текст добре підійде. Тіло в тексті — це провідник до того, щоб завданим болем знищити душу. Зрештою, це не нова практика тоталітарних режимів — насилля, аби зламати людське в людині.
Богдан, Льова й Валік
Центральні персонажі — Богдан, Льова й Валік — це не тільки три окремі життя знайомих, це ще й три стратегії. І у вмілому змалюванні протилежних поглядів втілюється авторська майстерність. Хлопці зростали в однакових умовах, але майбутнє й ідентичність конструювали по-різному. Можна поміркувати, як у кожному з них втілена травма колонізованих. Бідне зростання на захоплених і окупованих імперією територіях вплинуло по-різному: хтось чітко протиставив себе режиму, а хтось пішов хитким шляхом напівзрадництва.
Богдан — це герой-символ. Класичне геройство, відданість. Початок боротьби за Незалежність пробуджує в ньому активність, є стимул до дій. Це стратегія чистого патріотизму й доконечної принциповості: «Бий до останньої краплі набою…». Богдан навіть зберіг у собі риси романтичного героя-інтелігента посеред лайливого й закривавленого простору. Часто таких героїв автори нагороджують «пафосно-красивою» смертю, та в романі Данільчика все дещо складніше.
Текст не позбавлений психологізму. Хоч внутрішньому світу персонажів уваги приділено небагато, спрощено їх не сприймеш. Відтак, Богдану не вистачало таланту для мудрого державництва, далекоглядності. Часом люди під його керівництвом гинули через трагічну випадковість. Немало переніс і сам Богдан: арешти, заслання, поранення й побиття, визвольні війни. Кілька разів йому змінювали імена — з Богдана Кобилянського на Богдана Іванова і навіть на УН- сорок три (що би це не означало). Незмінною була тільки ідентичність. Стійкий дух не можна застрелити, вибити, взірвати. Він незнищенний.
Протилежний Богданові за всіма рисами — Валентин. Хлопчик, який з ранніх років відчував лиш огиду й недовіру. Насправді це тема для психотерапії: настільки огидні картини з батьком-алкоголіком можуть зламати психіку. Та факт один: цей герой бачив у людях тільки найогидніше і потім чітко розумів, як із цим працювати. Якщо Богдана не змогли дегуманізувати жодні обставини, то Валентин якраз-таки будь-що гуманне в собі якщо не знищив, то заховав глибоко всередині. Він став витонченим катом без емпатії, і в одному з епізодів супроводжував катування філософськими роздумами про те, чи вплинули на його «заблоковану емпатію» травми дитинства, чи це вроджене й така його карма?
Вражає факт, що в одному героєві автор поєднав жорстокий деструктив із глибоким розумом. Схоже, це справжній посібник по з’яві нових політичних монстрів. Мінімізована емпатія й мислення, як у грі в шахи, — і ти зі звичайного галицького хлопчака перетворюєшся на «велику шишку» імперського апарату. Чи робить це Валентина «колаборантом?» І тут текст не дає простої відповіді. Леонід Данільчик вдало працює з волею суб’єкта, яка проявляється в кожного абсолютно по-різному. Хтось іде на відкриту боротьбу, а хтось робить це завуальовано, руйнуючи остогидле зсередини. Така практика притаманна і Валентину, який вмів відчувати справжнє зло (навіть якщо воно в найближчих) й знав, як боротися проти нього.
Льова — третій товариш, певно, найколоритніший з героїв, та водночас явний злочинець, жорстокий і хитрий тип. Він же вірний і дотепний друг, який в біді не залишить. Такі персонажі часом претендують на звання харизматичного bad guy. Це гравець по життю, який любить опинятися й жити на межі. Він репрезентує новий тип людей, які часто з’являються в періоди розпаду великих імперій — витончені крадії, шахраї й спекулянти, які живуть за рахунок злодіянь. Така собі «кримінальна аристократія»: володарі вишуканого жаргону й благородні візитери місць, так би мовити, позбавлення волі.
Отже, кожен герой має свою боротьбу. Це саме та історія, яка може переростати в літературний всесвіт. Герої, яких можна любити й ненавидіти водночас. Щоправда, детально виписаними їх не назвеш, оскільки тут бракує описів і рефлексій, щоб відчути персонажів ближче. Можна сприймати це як художній експеримент, бо ж у романі майже немає внутрішніх монологів чи думок — натомість є акцент на діях і діалогах. Напрошується думка, що «Крах блакитної імперії» міг би бути гарним матеріалом для екранізації — таке гостре екшн-кіно про гострі часи, що потріпує нерви напруженого глядача.
Та й текст трошки «колиться» своєю фрагментованістю: події різко змінюють одна одну, й динамічність подекуди працює надміру як для досить невеликого обсягу, наче це епізоди серіалу, а не цілісний роман. Та варто зазначити, що фрагментований виклад дуже популярний в сучасних текстах. Леонід Данільчик же уточнює час і локацію подій одразу в назвах підрозділів. Це допомагає не загубитися в часопросторі тексту — живому, натхненному, ініціаційному свідченню життя кількох головних героїв, на долю яких випала боротьба за історію своєї країни.
Мова простору
Леонід Данільчик вміло працює з географією й простором. Значний історизм і весь сюжет треба сприймати крізь призму нашого шляху. Локації з Батьківщини змінюють території в глибинці Спільнонародної Євразійської Федерації, де також живуть колонізовані й окуповані народи. Їхня боротьба — частина боротьби загальної. Вдалий момент із сюжету: хоч у жителів інших територій та наших героїв різні ідентичність та мова, це нівелюється спільністю мети — воля своєї землі. Натомість якраз-таки ті, хто нав’язав один «язик» і єдину спільну ідентифікацію, і є справжнім ворогом. У романі є російськомовні вставки, які в зайвий раз наголошують на іншості, нав’язаності. Мова працює як ідентифікатор і людини, і місця, бо, наприклад, в багатьох епізодах за нею одразу можна визначити, що події відбуваються в тюрмі (часта локація в романі). Леонід Данільчик щедро обсипав текст «перлами» кримінального жаргону.
Очевидно, текст не позбавлений і лайки, гострих нецензурних словечок. І це виправдано: коли життя тримає тебе «на межі», то «гострі» слова можуть допомогти звільнитися і, можливо, до кінця не втратити себе в «машині дегуманізації».
Наостанок
«Крах блакитної імперії» Леоніда Данільчика — це роман, що влаштовує недитяче «місиво» в стилі бруталіті. Напруження загалом вабить багатьох, і з цим авторові вдалося попрацювати на славу. То в жар, то в холод — і на швидкому емоційному пориві дочитуєш історію. Чіткий історизм в поєднанні з фантастикою, всюдисуща жорстокість на тлі жевріючого гуманізму. Парадоксальний, експресивний, гострослівний роман — ковток адреналіну й стимул рефлексувати для сучасного читача.
