Орина Козирєва
літературознавиця
«Темний спадок. Братство» — роман не тільки про магію і, власне, таємні братства, але й про приналежність до спільноти і пам’ять про свій рід. Аделаїда, головна героїня, все життя має відчуття порожнечі. Дивний медальйон зі змією, магічний потяг до загадкового братства, переведення до іншого університету. За естетикою dark academia проступає і щось інше — закрите коло обраних, яке претендує на більше, аніж студентські традиції. А далі — знайомство зі звичаями та ритуалами, поєднання релігійності та обрядовості, навіть (куди ж без цього) приналежність до правління світом. Питання ж у тому, що саме доведеться зробити, аби стати частиною відьомського ковену.
Тож, на початку історії Аделаїда дізнається, що медальйон зі змією та фотографії батьків, які вона знайшла у скрині, можуть відкрити таємницю її сім’ї. На конференції вона бачить такий же медальйон у дівчини, яка належить до братства і розказує про свій університет, куди згодом переводиться Аделаїда. Там вона дуже швидко заводить друзів та доволі легко стає частиною братства «Велес», але все це змінює її життя, коли вона випадково стає свідкою ритуалу, який проводять друзі. Далі головна героїня проходить свій шлях становлення відьмою і дізнається більше про історію своєю родини, зіштовхується з власними перепонами (як любовними, так і магічними) та навіть розслідує таємні випадки.
Академія як простір
Основна дія відбувається в Карпатському університеті класичних наук. Як з’ясовується далі, це такий собі Оксфорд у Карпатах. Університетські спільноти доволі елітарні — є братства, що називаються на честь давньослов’янських богів: Руєвіт, Мокош, Переплут, Велес. Вивчають студенти класичні науки, але у книзі згадується тільки філософія. Словом, усі ознаки окреслюють напрям dark academia. Але при цьому образ класичного університету готичного стилю трансформується з українською обрядовістю. Саме це і приваблює у сюжеті. В цьому університеті навіть проводять благодійний бал — традиція, що, виявляється, має місце в українських закладах і досі. Однак авторка у соцмережах згадала той факт, що першопочатково, ще багато років тому, вона почала писати цю історію про Запорізький національний університет, де сама і навчалася. І якщо подивитися на фото університету, то уявлення про те, що така магія і «темна академія» може бути лише у горах, руйнується.
А тепер уявімо, що події книги відбуваються на Запоріжжі. Це регіон, який не є таким очевидно містичним, як Карпати. Це фронтирний простір, якому притаманна індустріальність, але і тип магії тоді був би іншим — не декоративним. Якби дія відбувалася там, читачі мали би змогу познайомитися з іншими елементами магічного — не трави, гори і духи лісу, але, можливо, мінерали, степові рослини та унікальні традиції регіону, який частково сприймається як Інший, а тому вже є містично забарвленим.
Зміна регіону, де відбувається місце дії роману, дуже показова. Здавалося б, візуально Запорізький університет цілком відповідає концепції dark academia, але авторка обирає використання простору Карпат, де магія та містика є цілком очікуваними. Замість утворення нового цікавого сетингу у фронтирному просторі регіону, який не так добре репрезентований — Запоріжжя, де елементи магії могли б переплестись із унікальними традиціями; з’являється фентезі там, де його звикли бачити — у Карпатах.
Відьомство: таємне знання
Головні персонажі належать до відьомського ковену. Якщо відьомство часто ілюструє протилежність соціальній нормативності (відьма — це Інший відносн владних структур), то в «Темному спадку» все навпаки. Відьми тут не маргіналізована меншість, а закритий правлячий клуб. До того ж, найбільший у Європі. Потрапити до нього — мрія для звичайних людей. Окрім цього, відьми насправді є тіньовим світовим урядом, адже вони втручалися в усі історичні події, навіть зупиняли епідемії. «Справжня змова сильних світу цього», — як стверджує сама книга. Відома «кривава графиня» Єлизавета Баторій — також у ковені, й живе вона ще з XVI століття. Магічний простір поширюється і на сучасну картографію, адже ми бачимо, що: «Після світової війни країни об’єдналися перед новою загрозою і, поки в імперії точилися міжусобиці, розвалили її», і «Через величезну кількість магічної енергії виник такий собі побічний ефект: загиблі імперці перетворювалися на упирів, яких не приймала земля».
Така формула цікава: відьомство перестає бути символом таврованої інакшості, а стає елітарною рисою.
Проблема лише у тому, що ця влада описується одночасно привабливо і небезпечно. У цьому світі магія — це важливий ресурс. А той, хто ним керує — контролює і реальність. Тож головна героїня захоплюється цією могутністю, можливо, не розуміючи наслідків влади.
Гендерна інакшість же у книзі приписується відьмі. Авторка вводить андрогінність одному з персонажів, що пов’язано із його магічним походженням. А разом з тим персонаж не сприймає свою тілесність повноцінно. Саме магія стає причиною внутрішнього конфлікту у цьому випадку, а не лише декорацією.
Синкретизм традицій
Відьомство у тексті — це не лише магія, а майже релігія зі своєї ієрархією і каноном. Ковен, у складі якого є наші головні герої, поклоняється богу Велесу, котрий втілюється зі змії. Велес — язичницький бог, що володіє підземним царством. Його образ змія пов’язаний більше із легендою Києва, аніж із міфом Карпат. У сюжеті він є покровителем відьом і має ознаки Диявола, якщо розглядати це разом із релігійним контекстом. Більшість відьом управляють чотирма елементами: вогонь, вода, повітря, земля, але також додатково мають якісь здібності, не залежні від стихій. Є також елемент, який пов’язує всі інші, підсилює їх — це етер як п’ята, найтонша стихія. Аделаїда має доступ до нього, саме це є її унікальністю. Хоча розкриття всіх його особливостей, вочевидь, варто очікувати вже у наступних частинах книги.
Цікавим постає поєднання релігійності та обрядовості у цій історії. До прикладу, ініціація у відьомство відбувається схоже на хрещення — обов’язкове омивання у воді. Також відьми проводять у час зимового сонцестояння Бетлегем, що збігається з різдвяним вертепом на Закарпатті. Там же вони спалюють великого дідуха після всіх зимових свят і обрядів. Вплітається у сюжет і українська міфологія: перелесники, мавки, нічниці, хованці (домовики). Українські традиції осмислюються через язичництво, адже головні герої також носять вишиванки, але на них можуть вишивати захисні руни. Через те, що такими елементами підкреслюється самобутність української культури, зміст для читача стає ще цікавішим. Але зустрічають також і діонісійські ритуали у сюжеті, які не обов’язково виправдані своєю появою.
Авторка також цікаво працює з ритуалами, які прописані для окреслення діяльності відьом. Вона трансформує буденне, з чим стикаємось ми у реальному житті, у щось магічне. Так почуття, коли ти випадково з кимось «б’єшся струмом» (наприклад, після контакту із синтетичною тканиною), авторка переводить у магічне відчуття пов’язаності з цією людиною. Тоді ті люди, з якими вас «вдарило струмом», — не випадкові.
Пам’ять як темний спадок
У романі пам’ять виступає окремим елементом у ритуалах, але при цьому постає як крихка поверхня: нею можна управляти, її можливо переписувати чи стирати. Концепт пам’яті стає особливо актуальним у час, коли матеріальні речі легко зникають. Авторка через сюжет передає відчуття, що утримати спогади може бути неможливим. У цьому світі існують заклинання для стирання пам’яті, а на свідомість також впливають істоти — хованці. Але якщо людина є дуже цінною у твоєму житті, відчуття глибокого смутку й втрати лишаються з тобою назавжди: «Це як пляма на папері, коли ти пробуєш її стерти. Може саму пляму й виведеш, але слід усе одно лишиться. І що сильніший був зв’язок, то важче його позбутися». Навіть головних персонажів, які мали би бути з магією на «ти», після магічного впливу продовжує переслідувати відчуття втрати.
У світі людину тримають певні матеріальні речі, як медальйон, волосся чи окуляри. Вони працюють як нитки, що прив’язують людину до її історії. Але перерізання цієї нитки (або ж знищення матеріального) від’єднує людину. Тоді реальність перезаписується. Цей процес пов’язаний і з людиною, яка творить це «стирання» — для неї це також стає тим, що може призвести до втрати частини себе. Недарма і Аделаїда розпочинає свою історію з відчуття порожнечі і незнання своєї історії. Брак відповідей відкриває для неї прохід у магічний світ. У результаті пам’ять виявляється чимось крихким — мережею зв’язків між людьми, матеріальним та почуттями, що вони створюють. Її легко пошкодити або трансформувати, але повне стирання неможливе.
Знайоме незнайоме
Книга має гарні ілюстрації на розворотах і обкладинці, які стають у пригоді під час прочитання, адже часто доводиться повертатися до персонажів намальованих, аби зрозуміти їхній характер і вигляд, адже в самому тексті вони описані доволі побіжно. У головних героїв не пропрацьовані історії їхнього бекграунду, через що виникає відчуття, ніби вони з’явилися в історії навмисно для підкреслення образу головної героїні. Хоча можна сподіватися, що це частина таємничого сюжету, з яким нас знайомить авторка на останніх сторінках. Водночас і мотивація героїв під кінець стає менш переконливою.
Історія подекуди апелює до культурних кодів, відомих усім: через використання і знайомих сюжетних моделей, і певних кліше. Наприклад, головна антагоністка Вікторія, заплутаний любовний трикутник, особливість головної героїні, будинок у лісі з панорамними вікнами легко викликають асоціації із естетикою «Сутінок». І такі патерни, переносячись на український контекст, направду роблять історію привабливішою.
Подекуди авторка прямо пояснює внутрішні переживання героїв, не залишаючи простору для інтерпретації читачами. В певний момент здається, що сюжет прискорюється, при цьому навіть важливим подіям у житті героїв і їхньому становленні, як-от ініціація — етап, який визначає всі магічні сили, приналежність цієї спільноти тощо, — приділяється менше часу.Разом з тим, ця історія працює одразу на кількох рівнях. Це і спроба створити український варіант dark academia із закритими спільнотами й українськими обрядами. Це і про те, як традиції, ритуали і пам’ять формують відчуття приналежності. Магія ж тут є не лише прикрасою до сюжету, а способом проговорити теми зв’язку між людьми, зв’язку з минулим, зв’язку з матеріальними речами. Попри все, роман дійсно пропонує цікаву модель — поєднати популярні сюжети і патерни з українською міфологією та обрядовістю. І зрештою фінал натякає нам на наступні сюжетні повороти і відкриває нове питання: приналежність до спільноти визначається походженням чи власним вибором?
