Ілля Рудійко
літературознавець, літоглядач, головний редактор «Культу Критики»
На третій рік повномасштабного вторгнення кожна нова поетична книга так чи інак рефлексує травматичний досвід війни. Звісно, всі ці збірки різні й апелюють до війни по-різному, але всі вони зрештою про одне — їх читання подібне до натискання на рану: воно шалено болить, але ж треба зупинити кровотечу, забити цю дірку бодай чимось, нехай навіть словами. Книга «Каміння і цвяхи» Юлії Мусаковської відчувається саме так. Тому-то її важко читати. Тому-то її хочеться читати.
Збірка «Каміння і цвяхи» складається з двох частин — «a priori» та «a posteriori», — що нібито утворює певну межу між віршами «до» і «під час» війни. Цей композиційний прийом уже добре знайомий читачам (першою на думку спадає нещодавня «Скрипниківка» Сергія Жадана) і, що важливіше, зрозумілий — адже важко відшукувати спільні знаменники в настільки різних поезіях: вони наче написані різними мовами, різними регістрами, тож чіткий кордон між такими віршами (у вигляді межі між різними частинами книги) виникає мимоволі. У випадку збірки Юлії Мусаковської це ще більш акцентовано, оскільки частини тут названі окремими книгами — Книга I («a priori») та Книга ІІ («a posteriori»), — себто йдеться про абсолютно різну тональність поезії.
Тим не менш, таке сприйняття було би дуже спрощеним. Насправді ж обидві частини цієї збірки охоплюють досвіди війни — але різниця полягає в тому, як саме це відбувається. На це натякають назви частин: «a priori» (буквально «те, що передує досвіду») проговорює тривожне передчуття катастрофи, яке не вдається точно назвати, але яке вже можна побачити. Так у вірші «Посейдон» маленький хлопчик, якого ласкаво названо «царем морів», не по-дитячому серйозно реагує на власне втручання в життя морських створінь:
Раптом нізвідки — верткі прозорі рибини;
камінці та мох виявляються
дрібними рачками й крабами, кидаються врозтіч:
за що нам таке?
Посейдон, вражений до глибини душі, завмирає,
промовляючи бабине
«божезмилуйся».
Цей раптовий хлопчиковий шок виникає з його усвідомлення: він щойно вдерся в чийсь дім («насилає бурю — каламутить воду // […] // карає неслухняних пуголовків»), зруйнував чиїсь життя. Цей тваринний страх виникає з того, що і сам хлопчик був на місці цих пуголовків (або ще буде), коли якийсь (не)названий «бог» прийде і вирішить вершити його долю й руйнувати його дім. Тому-то весь вірш і починається зі сцени, як Посейдон збирає мушлі на березі: «Визбирує шматки мушель. Дбайливо, // мов рештки чийогось втраченого дому». Тож — так, цей вірш також про війну.
У цьому — квінтесенція «a priori». Тут ще не викристалізувані поняття «війна» та «смерть», але ці слова вже потроху «випаровуються з губ». Це як фантомний біль, але навпаки — болить те, чого іще нема, але ось-ось буде. Тож не дивно, що перший вірш цієї частини (і, відповідно, вірш, який відкриває всю збірку), написаний як звертання до певного друга, закінчується словами: «Тільки ж знайомі не будемо ще принаймні // п’ятнадцять років».
Натомість друга частина — «a posteriori» (буквально «те, що випливає з досвіду») — цілить в саме осердя війни, чи то пак війна цілить в неї. Найперша відмінність цих віршів від уміщених в попередній частині — дати, що стоять під текстами. Тут пригадуються слова Остапа Сливинського з його передмови до антології «Поміж сирен»:
Поети нечасто так ретельно датують свої тексти. Коли приходить війна, ми зростаємося зі своїм часом. Немає вчора, немає завтра, є лише одне неосяжне сьогодні, у якому може статися все що завгодно, навіть найгірше; день, у якому ми в мініатюрі проживаємо своє життя.
Подібні темпоральні модифікації — важлива риса не лише «a posteriori», а й усієї книги «Каміння і цвяхи». Час тут набуває тактильності, його можна відчути на дотик — але цей дотик нарочито холодний, затяжний, надміру нав’язливий. Тому-то в одному вірші «Полудневі хвилини в’язкі, як глей: // хочеш зрушити, й кроки схожі на подвиги», а в іншому вірші лірична героїня зізнається: «занурюю руки // в тепле молоко сутінків, // сіре молоко сутінків, // по лікоть». Час, котрий стає свідком та жертвою війни, гусне й затягує в себе, немов сипучі піски, і ліричним героям (як, зрештою, і читачам) лишається тільки довго спостерігати за власним зниканням у цій пастці — і пригадувати, ословлювати своє життя. Пам’ять — останнє пристанище людини, тому-то:
Ми її з рук у руки дбайливо передаємо,
вигріваємо за пазухою дорожньої куртки
нашу змарнілу, запилену, теплу пам’ять.
Але як довго можна існувати таким чином? Як довго можна жити в такому всюдисущому поглинанні часу? Відповідь — у тому ж вірші: жити можна доти, доки
Не роз’єднають цих рук, голосів суцвіття;
не розірвуть ланцюг наших сполучень,
не розіб’ють залізний купол віри.
І знову тактильність — фізична й метафізична — стає мірилом життя. Це дещо уподібнює людину до часу, точніше — навпаки: це уподібнює час до людини. Справді, в «Камінні і цвяхах» час вкрай часто персоніфікується — але тільки для того, аби зрештою загинути, адже це чи не найлюдськіший вчинок, на який він спроможний. Так, в одному з віршів «полудень вдивляється в лице» ліричному(-ій) герою(-їні), в одному з наступних текстів осінь постає як «лабіринт, в якому рік // заховає сина, листопада», а вже наступний вірш закінчується рядком: «Ще один день помирає».
Таким чином час стає евфемізмом існування, яке можливе лише в діахронії:
А ми ще триваємо, ще чіпляємося за життя,
як пізні квіти у жовтні, що вперто не відцвітають…
Але цей час, як і все людське, приречений на скінченність. Він залежний від життя, бо лише для життя він і потрібен — поза ним час втрачає будь-який сенс. Тому-то особливою гіркотою сповнені ті рядки, що констатують брак часу, його недостатню податливість, так що в нього не вміщається все життя:
Тільки б не змарнувати часу, тільки б не змарнувати,
а відлік уже зупинився.
Або ще так:
А більше він і не встиг,
бо ти відміряв йому
гранованою горілчаною стопкою
цього життя
так скупо, Господи…
Уся збірка «Каміння і цвяхи» — це спроба стишити час словом. Не поквитатися з часом, ні (адже це безглуздо), не зупинити чи подовжити його (це, певно, ще безглуздіше), але спробувати вийти з ним на діалог — на чесну, відверту розмову, як із давнім приятелем, що ваші дороги в певний момент розійшлись. Бо ж коли людину затягують сипучі піски, вона ще має нагоду запитати: «Чи існує закон, за яким обирає втрата?» Навряд чи на це питання існує відповідь — але поставити його все одно варто; це фундаментальне запитання змушує принаймні задуматися над ним, але тільки за умови, якщо його вимовити, якщо постійно його порушувати — порушувати і питання, і цей самий закон.
Важливість проговорювання — це об’єкт рефлексії і водночас причина появи «Каміння і цвяхів». Назва всієї збірки постала з уривка, котрий якраз-таки апелює до цієї проблеми:
Говори, поете,
говори, хоч не маєш ніякого права,
а коли стане геть нестерпно —
спльовуй кров крізь каміння та цвяхи.
І говори далі.
Чим є ці каміння та цвяхи? Вочевидь, тим, що лишається на згарищі від будинку, в який поцілила російська ракета. Але водночас це те, з чого починається саме будівництво, з чого цей будинок постає. Це кінець і початок. A posteriori та a priori. А між цими двома точками — відведена кількість часу, котру ми звикли називати життям.
Якщо продовжувати викладену на початку метафору про забивання рани словами, то прочитання «Каміння і цвяхів», безперечно, лишить по собі шрам. І його можна буде відчути на дотик — але цей дотик буде нарочито холодний, затяжний, надміру нав’язливий. І необхідний. Тому-то цю збірку важко читати. Тому-то її хочеться читати.
