Дарина Чупат
літературознавиця, поетка, заступниця головного редактора «Культу Критики»
Більшість родинних саг в українській літературі — це тексти, писані в минулому й позаминулому сторіччях. Втім, потреба спостерегти, як історія заломлюється у призмі життя одного роду, не зникає й сьогодні. Одним із текстів, що переосмислює родинну сагу, біографічний та етнографічний роман, стає «Оринин» Сашка Столового.
Цей текст можна, з одного боку, вважати миттєвою подорожжю в село Козіївку, що на Харківщині. З другого боку, це можливість менш ніж за триста сторінок простежити, як змінився один із сільських родів від Першої світової аж до часів Незалежності. Зрештою, це також і путівник до осягнення «стелепності», чи ж пак метикуватості й «жизнєнної премудрості», як це звучало би слобожанським говором.
Син — чоловік — дід
Одним із носіїв тої стелепності є Дем’ян Козик, якого кличуть Орининим. Матір виховує його сама: батько загинув під час Першої світової. З поваги до жінки, яка «тримає рід» наодинці, сільська солідарність закликає називати її нащадків «не іначе як по матері». Тож із народженням Дем’яна його рід охрестили Орининим, хоч авторський голос ігнорує цю настанову: Дем’янові предки й нащадки продовжують зватися Козиками, й ім’я Оринин з’являється в тексті лише епізодично. Власне, й історія в «Оринині» складається з епізодів, котрі є немовби найяскравішими спогадами, які можна переповідати онукам у старості. Серед них — катання на крилах вітряка, порятунок від диких свиней чи великодня хода до руїн церкви, яку знищила радянська влада.
Прикметно, що для опису найстрашніших подій того історичного періоду автор обирає дві протилежні стратегії. Під час Голодомору близький до підліткового віку Демʼян не розуміє, чому тепер у родині їдять несмачні коржики, через які болить живіт, або через що в його товариша нема сил швидко бігти. Дитяча оптика, завдяки якій читач проникає в сутність трагічних подій раніше, ніж герой, — безпомилковий прийом, який викликає емоційний відгук (можливо, тому ми й подибуємо його в інших українських авторів, серед яких Василь Стефаник, Василь Портяк та Остап Сливинський). Натомість події Другої світової, у яких Демʼян брав участь як військовий, випущені з оповіді так само, як їх намагається витіснити з памʼяті й сам Оринин, так що читач може лише висувати гіпотези про те, що йому довелося пережити. У цьому відтинку оповіді Сашко Столовий береться інтегрувати в текст вагомий для сьогодення наратив повернення ветерана до цивільного життя. Тут є місце і для розгубленості, і для бажання бути сприйнятим не як герой, а як звичайна людина, і для відмови обговорювати травматичний досвід. Інший елемент, який викриває текст, — несправедливе звинувачення в колабораціонізмі тих, хто був змушений співпрацювати з ворогом, аби зберегти життя співвітчизників. Радянська влада таврувала таких людей — натомість Оринин застерігає, аби не повторювати цього в майбутньому.
Після воєнного періоду постать Демʼяна поволі починає зсуватися на марґінес оповіді. Опис сватання й специфічного обряду, за яким визначають, хто буде головним у сім’ї, став своєрідним вододілом, після якого Оринин перестає бути в центрі сюжету, поступаючись іншим — матері Орині та внукові Сергійкові. Відтак оповідь фрагментаризується й стає ще менш лінійною, ніж була до того: про деякі події, як-от смерть основних персонажів, ми дізнаємось аж за кілька років по тому. Зрештою, в тексті знову починає важити не так історичний наратив, як яскраві дитячі враження — цього разу вже малого Сергійка. В якийсь момент навіть починає видаватися, що цей роман тяжіє до нескінченного розширення: в нього можна додавати безмежну кількість епізодів із козіївського життя, й це ніяк не змінить наявну оповідь.
Уроборос часу «Оринина»
У своїй «Поетиці» Аристотель наголошував, що для того, аби бути завершеною, фабула повинна мати чіткий початок, середину та кінець. Сашко Столовий, видається, вирішив піти інакшим шляхом, адже в Козіївці, де час хоч і тече у своєму історичному вимірі, він дивовижно закільцьовується, коли йдеться про вимір родинний. Характер Дем’яна, коли той був малий, дублює характер малого Сергійка, а старий Козик, Дем’янів дід, присутній у першій частині тексту так само епізодично, як і сам Дем’ян — в останній. Відтак маємо постійний колообіг, в якому важать не так особисті якості героїв, як їхній статус в родині: онук мусить бути спритним та метким, а дід — мудрим та готовим посвячувати нащадка в закони стелепності. Характерною візуалізацією цього міжпоколіннєвого паралелізму є слобожанська витинанка з родинним деревом, що прикрашає обкладинку «Оринина»: попри відмінності в деталях, загальні єдність, симетрія та колорит картини зберігаються. Інша варіація родинного дерева, яку подибуємо в самому тексті, — це копиця сіна під час косовиці. Згори стоїть патріарх роду, стежачи, аби стіг зростав рівномірно з усіх боків; посередині — дорослі косарі, а навколо — жінки й діти з граблями та вилами. І всякий козіяр рано чи пізно побуває на кожному зі щаблів цього родинного (або навіть і світового) дерева.
Наливайте, куме: переходимо до основного!
То що таке, зрештою, стелепність і як вона передається з покоління в покоління? «Оринин», який можна вважати трактатом з осягнення цього поняття, дає відповіді на ці питання — проте кожен і кожна зрозуміють їх по-своєму.
З одного боку, стелепність — це вміння триматися купи. Його зберегли сільські люди й втрачають міські, адже в мегаполісах більше немає ані толок, на яких усе село збирається будувати хату для нової родини, ані вулиць, де молодь знайомиться й розважається. З іншого ж боку, стелепність — це повага до свого роду й традицій. Сюди можна зарахувати родинні вірування й легенди (наприклад, у роду Козиків завдяки такій легенді хлопці отримують на Миколая коника, а дівчата — «бариню красивезну»), а також пам’ять про померлих родичів і місця, які вони любили. Зрештою, це й про вміння бачити цінність і красу свого життя — де б воно не було. Можливо, саме тому дитина у простій дерев’яній колисці або родина за столом порівняні у романі зі світовими шедеврами мистецтва.
Стелепним можна стати не інакше, як у стелепному колективі — прийшовши до родичів на храмове свято, стрибаючи з дерева у ставок, заганяючи худобу в сарай або слухаючи, як дідусь із друзями пригадує молодість. Втім, стелепність не приходить сама собою — вона є невід’ємною частиною виховного процесу. Саме тому малому Сергійкові «Па, умишлєнно чи нє, а задає часто такі вопроси, шо наче прості й жизнєнні, і одноврємєнно заставляють включати клепки. І покумекати трохи».
Стелепність, метикуватість, тямущість (і безліч інших діалектних синонімів цього поняття) — це те, завдяки чому квітне дерево українського роду. А завдяки роману «Оринин» на дереві сучасної української літератури стало однією яскравою квіткою більше: писаний слобожанським діалектом, цей текст вирізняється з-поміж інших романів, що звертаються до діалектної мови — насамперед тому, що в таких текстах здебільшого лунають говірки Заходу України.
Зрештою, «Оринин» — це той роман, завдяки якому можна бодай на якийсь час повернутися до розміреного плину життя, в якому все має сенс, хоч і постійно повторюється. Можливо, саме ця нескінченна повторюваність — а водночас і унікальність кожної події — сповнює персонажів (а разом з ними, либонь, і читачів) любов’ю й довірою до життя. Втім, один із героїв роману ословлює цю думку простіше та зрозуміліше: «дивися й чуствуєш, шо все буде харашо: корова телитимецця, буряк ростиме, рози обізатільно зацвітуть, восім раз».
