Ліза Козловець
менеджерка KMA Book Club, мовиця подкасту про поезію «Слова на вітер», авторка статей
Дебютна книжка Романа Буданова зібрала в собі максимальну кількість на позір непоєднуваних тем. Тут і про осмислення поствоєнного періоду, і про міфологеми українського сходу, і про надприродні здібності, і… А втім, можливо, не варто називати повний перелік, бо останнє, чого ми хочемо, — це позбавити вас відчуття здивування. А дивуватися тут є з чого, повірте.
Такий близький інакший світ
Почнімо з сетингу. Події розгортаються приблизно за два роки по закінченню Великої війни — орієнтовно 2028 рік, хоча дати ніде не згадано. На виході з війни під контроль України повернулася абсолютна більшість тимчасово окупованих територій — під контролем росії лишається кілька населених пунктів. Між ними й підконтрольними територіями зводять Стіну заввишки 30 метрів. Стіну пофарбовано в кольори прапора.
Ми зустрічаємо головного героя Лео Багряного під час запису «Паранормальних» — шоу, у якому одразу впізнаємо «Битву екстрасенсів», до того ж дуже іронічну: з усіма закадровими інтригами, спеціально підлаштованими драматичними іспитами та направду специфічними учасниками. Лео єдиний з усіх на шоу має справжні надприродні здібності, однак одразу стає зрозуміло, що для цієї дійсності це не норма. Він лякає команду шоу своїми вміннями й стає спільним ворогом для всіх у «Паранормальних».
Здібність Лео полягає в тому, що він здатен зчитувати з предмета інформацію про його власника — для цього йому варто лише торкнутися цієї речі рукою. Кожне зчитування дається йому тяжко, спричиняє напад і позбавляє свідомості принаймні на кілька хвилин, а в певних випадках — і на години. Саме з цієї причини він завжди носить рукавиці. Матір героя дала його вмінню назву «ретрокогнітичне бачення», і така його здібність одразу закидає гачок на подальший сюжет: попри те, що «бачення» — потужний інструмент, саме воно робить Лео вразливим.
Лео — ветеран війни, хоча сам він себе навряд чи би так назвав. Його служба закінчилася, заледве встигнувши початися, коли по їхній базі вдарили. Власне, із цим моментом і пов’язана поява його дару, але про це згодом. Лео винаймає квартиру в Києві й практично всі гроші віддає на лікування матері — у неї рак. І коли підвертається таємнича справа, за розслідування якої пропонують чималі гроші, хлопець не довго вагається — ось він уже в потязі на шляху до рідного міста Юком, аби відшукати зниклого вченого, який досліджував затоплення шахт. Це деокуповане (вигадане) містечко в Луганській області, з яким героя пов’язують лише важкі спогади.
Але саме на спогадах концентруватися найцікавіше: помітно, що автор добре знає те, про що пише. Лео згадує, яка зміна, спричинена потоком російської пропаганди, спіткала частину населення. Зміна ця сконцентрована в образі батька героя: колись поважний та професійний працівник шахти, цілком функціональна частина нормальної родини, згодом він став інфантильним та зазомбованим тілом, застряглим у кімнаті, де вічно стоїть запах спирту й бруду. Тут зовсім не йдеться про те, що в погляд Лео закладено звинувачення всього населення регіону. Навпаки — автор якісно описує розкол, який пережило суспільство і який не зник цілком навіть по завершенню війни. Зустрічаємо персонажів, які проходили війну по обидва боки фронту, і Роман Буданов цікаво прописує співіснування тих, хто воював за Україну, і тих, хто в якийсь (здебільшого нелегальний) спосіб отримав амністію. Тут ідеться про приховані конфлікти й зрозумілу невичерпну недовіру, але так само й про неможливість знати напевне історію людини поруч із собою — а отже, і бути певним щодо правильності своїх суджень. Наприклад, кілька об’єктивно позитивних персонажів довіряють кандидату в мери міста Кошкіну — не знаючи про те, що саме на його руках кров друга дитинства Лео, якого закатували «на підвалі» за патріотичні графіті.
Герої й звабниці
У книзі є чимало комплексних персонажів, однак усі вони — чоловіки. Характери персонажів-чоловіків прописані глибоко, і в них здебільшого легко віриться. Лео, змотивований до поїздки виключно потребою в грошах, як і характерно для «одіссеї», у форматі якої викладено його історію, переживає в процесі глибоку трансформацію. Він уперше за довгий час дозволяє собі замислитися про ставлення до батька, який помер у Юкомі, коли дружина з сином уже покинули окуповане місто. Він зустрічається з примарою Костика, закатованого друга, і з цілком реальними іншими друзями дитинства, які були й лишаються на боці ворога. Лео ходить містом, яке значно змінилося за час війни та відбудови — так само змінився він сам, і тепер мимоволі вимушений наново формувати своє ставлення до колишньої домівки. Попри те що Лео дещо зашвидко впізнає старі маршрути та орієнтується на місцевості, у якій не був понад десять років, доторкання до минулого з усіма його колишніми контекстами і донині не покараними злодіями показано щемко й болісно.
Лео працює в команді з головним дільничним Пепаном — і на цього персонажа варто звернути увагу, бо він, певно, найконтрастніший та найживіший з усіх. Пепан — також ветеран, який пережив складні поранення і пройшов реабілітацію. Акцент на його військовому досвіді досить яскравий, однак про його поранення читач дізнається лише з опису зовнішності. Вони не стають формотворчими для характеру цього персонажа. Пепан відданий своїй роботі і щиро обстоює те, що вважає правильним, — він точно позитивний персонаж. Але його важко назвати приємним: він грубий, іноді поверховий, дещо занадто самовпевнений та безапеляційний. І саме грубість, яка проступає в кожному його діалозі з Лео, у поєднанні з щирою турботою про нього, а також небажання встрягати в зайву бюрократію та справи вищого керівництва у поєднанні з азартом розслідувача та метою захистити свою дільницю — те, що робить цього персонажа таким концентровано людським.
Періодично історія перекидає читача на оптику поганців — і це хороший інструмент. Їхню мотивацію не вийшло би якісно показати з погляду Лео, тому що між ними пролягає глибочезний ціннісний розрив. А прочитуючи історію Кошкіна чи йому подібних їхніми же словами виходить водночас змоделювати їхню модель мислення, усі їхні самовиправдання, але водночас — що далі, то більше переконатися в їхній ницості й схибленості.
А от з персонажками історія геть інакша. Ідеться не про те, що їх тут нема, а про те, що вони абсолютно не суб’єктні або ж відверто об’єктивовані. На початку історії з’являється Соня — журналістка, яка приїхала знімати в Юкомі сюжет. Уперше Лео зустрічає її в потязі, де Соні не дає вийти з вагона якийсь пройдисвіт. Ця ситуація направду страшна, бо дівчину затискають на її сидінні, не даючи змоги навіть підвестися. Однак Лео про себе нотує, що дівчина виглядає «мило», поки намагається чинити спротив. Соня дійсно поводиться не дуже природно — радше вередливо й роздратовано, аніж перелякано в ситуації, яка становить загрозу (бо ж скільки подібних історій ми знаємо не з художньої літератури, а з цілком собі реальних новин). Звісно ж, Лео допомагає їй звільнитися від нападника, і коли дівчина виходить (демонстративно зухвало) з вагона, думає, чи не поцікавитися в кривдника — раптом устиг дізнатися її ім’я.
Соня мала би потенціал стати діяльною персонажкою — журналістка, яка приїжджає задля сюжету про волонтерську організацію й опиняється в місті, де масово зникають та гинуть люди. Однак її фах не відіграє жодної ролі: зустрівшись із героєм свого сюжету, вона всього лише пускає в його бік тахікардійний погляд, якому так заздрить Лео. Її справжньою метою виявляється бажання побудувати стосунки з керівником волонтерської організації, аж ось він також зникає безвісти — і персонажка отримує другий шанс на розвиток. Утім, усе завершується спробою подати заяву в поліцію (яку Пепан, до речі, не погоджується приймати — ось іще до амбівалентності його характеру), після якої вона зникає на тривалий сюжетний проміжок. Її чергова поява стається під час зустрічі з Лео: вона боїться за зниклого хлопця, думає, чи взагалі не покинути місто. Урешті, між Лео та Сонею відбувається еротична сцена, під час якої хлопець виявляє, що завдяки своєму дару здатен відчувати все, що відчуває і чого бажає дівчина. Передумов і продовження для такого відкриття не було, і цей момент водночас дуже надуманий і важливий — бо він пояснює мету присутності Соні в сюжеті загалом. Наступного разу героїня з’явиться в самому кінці історії.
Героїні, що важливі, що епізодичні, аби домогтися власної мети так чи так мають зваблювати. Зв’язок між персонажками й сексуальністю нерозривний — за двома винятками. Ідеться про матір Лео та літню бібліотекарку, у якої він зупиняється в Юкомі. Попри те що бібліотекарку також зображено достатньо стереотипно — як жінку, яка займається побутом і метушиться, — і вона, і матір таки більше походять на справжніх людей. І тут напрошується такий логічний ланцюжок: аби перейти з образу сексуального об’єкта до просто героїні, персонажка повинна просто постарішати. Такий прийом дещо нагадує книжку Ілларіона Павлюка «Я бачу, вас цікавить пітьма»: там персонажі теж є архетиповими. Але в «Стахановському русі» таки є різниця між зображенням «типових» чоловічих та жіночих характерів — персонажки тут не уособлюють якогось образу, натомість їх послідовно об’єктивують чоловічі персонажі.
По той бік російсько-української війни
Книжки про поствоєнний період — дуже комплексна й неоднозначна штука для аналізу. Бо йдеться про бачення майбутнього, яке, навіть якщо описано суто як художня дійсність, є фіксацією думок, очікувань та сподівань.
В книзі Романа Буданова критично важливим моментом є те, що кінець війни лише формальний. Протягом усього сюжету персонажі роздумують про те, коли почнеться її наступна фаза. Перемогу вийшло здобути після того, як смерть путіна спричинила коротку політичну кризу в росії. Однак за Стіною починають накопичуватися війська, у росії оголошено тотальну мобілізацію. З міста масово виїжджають іноземці й дехто із місцевих. Стіна, яка мала символізувати повне відмежування, за словами Пепана насправді не здатна захистити від нової атаки.
Водночас в політичному житті Юкома відбувається активна боротьба. Колишні колаборанти переписують свої історії, аж поки не викривлюють суспільну пам’ять про свої дії. Контекст поствоєнного, або ж міжвоєнного періоду у цій історії фіксує кілька важливих речей. По-перше, працювати з моделюванням світу після остаточного завершення війни зараз практично неможливо — це занадто непевна й небезпечна емоційна зона навіть у художньому сенсі. А по-друге, у тексті таки відбито теми, з якими цілком реально доведеться працювати в майбутньому, яким би воно не було.
Наприкінці історії Лео підкидають нову ідею — і зчитати її можна як ланку трансформації персонажа або ж як іронізацію з циклічності деяких подій. Лео роздумує про те, чи не балотуватися на виборах у Юкомі — до цієї ідеї його схиляє оточення. Попри всі заслуги героя, ніщо в сюжеті не натякає на те, що в нього є принаймні якісь навички, пов’язані з таким рішенням — однак він «хороший персонаж», а отже, впорається.
Межі доречності
Обережно: спойлери!
Оскільки у цій книзі дійсно поєднано все, про що тільки вийде подумати — аж до інопланетян та вимерлої гілки людства, — виникає питання про межі доречності та поєднуваності контекстів. Про все по порядку.
Історія поділена на дві частини: «Книгу Лео» та «Книгу Бальтазара». У першій читач знайомиться із сетингом та входить у ритм історії. Уже тут є деякі речі, до яких можна поставитися скептично: почати хоча б із прізвища головного героя — Багряний, — яке асоціативно відсилає до постаті Івана Багряного. Протягом розвитку дії чекалося, щоби ця алюзія розкрилася, але виявляється, що це радше збіг. Насправді на прізвищі героя фокусуються лише раз у напівкомічному контексті, коли йдеться про виконання пророцтва. Це неоднозначне відчуття: з одного боку, хіба не має автор права взяти саме таке прізвище для свого персонажа, не закладаючи при тому додаткового сенсу? А з іншого — асоціативний рівень, на якому працює література, варто розглядати цілком серйозно, бо він формує очікування до тексту. І коли алюзія виявляється фантомною, лишається відчуття якоїсь незавершеності.
Окремо варто зауважити щодо ретрокогнітичного бачення Лео — хлопець отримує його нібито унаслідок атаки на базу бригади. Виявляє він свою здібність у лікарні, де через напади йому діагностують епілепсію. Згодом з’ясується, що «бачення» пов’язане не з ударом, а з тим, що, вибираючись із завалів, Лео торкнувся реліквії, яка наділяє надприродним здібностями. Утім, ідея того, що здібності з’являються в героя внаслідок контузії, зависає в сюжеті надовго — і викликає ще одне складне відчуття: виглядає, ніби персонаж здобуває нове вміння — загалом позитивно конотоване — унаслідок авіаудару. Однак тут можна зчитати метафору на досить непроговорене явище — посттравматичне зростання, коли травматичний досвід стає стимулом для позитивних змін у житті людини. Ідея про те, що травма війни здатна не лише щось забрати, але й відкрити нове, — загалом емоційно відштовхує. Але автор добре працює зі ставленням героя до своєї здібності: попри те, що вона допомагає йому в поствоєнному періоді, він однозначно не стверджує, що її набуття вартувало того, аби проходити через цю травму. Хочеться заперечити проти того, аби пов’язувати авіаудар і можливу травму з набуттям чогось позитивного. Однак Роман Буданов — військовий. Натикаємося на класичне «хто й про що має право писати» — бо якби ця ідея з’явилася в тексті цивільного автора, вона викликала би значно негативнішу реакцію.
Протягом «Книги Лео» читач встигає більш-менш усвідомити правила функціонування художнього реальності. Проте «Книга Бальтазара» цілком переформульовує ці правила, розширює до того, що встановити їх стає неможливо. Бальтазар — очільник організації, який викликав Лео на справу, виявляється котом, який вкрав реліквію і набув свідомості. Сама реліквія, Перст, виявляється спорою позаземного надрозумного життя. Зникнення людей пов’язані з мутованим видом людини, який живе під землею — і, до речі, саме представники цього виду врешті розбивають новозібрані позиції росіян за Стіною.
Очевидно, що в цій книзі багато сюжетних поворотів, але їхня кількість, різноманітність та непередбачуваність у якийсь момент створюють відчуття, що відбутися може абсолютно будь-що — а отже, радше руйнують динаміку історії, бо вона стає непояснюваною. Можливо, спроба поєднати непоєднуване і є цікавим експериментом — бо, зрештою, у книзі є чітка структура, і всі з тем знаходять якесь вирішення. Однак щось усередині протестує проти того, що саме невідомий вид людини руйнував позиції ворога, а сюжет, розгорнутий нібито в наближеній до дійсності художній реальності, обертався навколо позаземних спор.
Звісно, тут можна згадати про Курта Воннеґута, чия «Бійня номер пʼять» вважається однією з найкращих книжок про Другу світову — там автор так само приплів до оповіді про бомбардування Дрездена викрадення головного героя інопланетянами. Але є принципова різниця: книжки Воннеґута побудовані на абсурді, від першої до останньої сторінки вони про непередбачуваність світу і про неможливість його пояснити. Тоді як реальність «Стахановського руху» від початку має правила і до кінця зберігає внутрішню логіку, ніхто з персонажів не втрачає власної мотивації, як це властиво Воннеґутовим. І тому в «Книзі Бальтазара» так важко зчитати метафору на фрагментоване мислення як наслідок переживання травми — радше сюжет виглядає як апробація меж, до яких у художню дійсність вийде ввести фантастичний елемент.
