Валерія Сергєєва
літературознавиця, літоглядачка
«Спілка забутих письменників» — ось чим інтригує анотація нового роману «Сон короля» Галини Матвєєвої. Та замість книжкоцентричних таємниць у фантастичних лабіринтах запилених книгозбірень на читацтво чекає дещо інше. Його буквально ставлять перед фактом: говоритимемо про Харків (що приємно), про Леніна, адже мефістофельська угода передбачає політичне угодовство, та про нездорові стосунки між автором і його ненаписаними персонажами. Що ж до третього пункту, то тут все дуже сутужно, адже доволі вигадливому «письменнику» Еммі Прямкову патологічно не ведеться з книжками.
За Роланом Бартом, класики — це ті, кого вивчають у класі. Головний герой роману Емма — продукт радянської освіти, а отже, за його шкільних років направду беззаперечними класиками були лише «вожді». Прямкова таке червоне сусідство в каноні аж ніяк не страхає (за що йому потім таки прилетить від одного вождя: мовляв, не сунься!). Він від початку твердо переконаний, що спроможний написати книгу книг — текст, що за всеохопністю конкуруватиме з радянською енциклопедією. Але знаєте, як воно зазвичай буває: то численні любовні романи, то бесіди до світання за гітарою та банкою кабачкової ікри — власне, за всім удаванням обдарованого письменника-донжуана часу на те, щоб сісти і таки щось написати в робочому зошиті, зовсім не лишається. Навіть коли подруга Жанна проти волі самого Емми закриває його в кімнаті, щоб він таки вичавив із себе декілька рядків, розлючений «письменник», нічого не написавши, на зло засинає — до того ж на гуртожитській подушці, яка чомусь пахне парфумами його матері (так, Галина Матвєєва буквально припрошує сюди психоаналітиків).
Ім’я Жанна тут, до речі, теж невипадкове — це, даруйте за цитатну гру, «не Мадонна, а Жанна д’Арк», яка демонструє, що декому не допоможуть ні пряник, ні батіг: будь чуйною музою чи стій над ним як осавул з нагайкою — це ніяк не зарадить: папір так і лишатиметься білосніжним. Галина Матвєєва дуже іронічна в цьому тексті, оскільки робить авторами й авторками майже всіх персонажів, тож войовнича муза Жанна, зрештою, теж видає книжку, доки горе-геній працює коректором, вишуковуючи блощиць у чужих рукописах. Як наслідок, його життя ділиться на дві частини: хатні турботи, в яких він ховається від реальності за варінням супів із «ніжок Буша» і пранням пелюшок, та чарівний сон про кращу версію себе, гідний фантазій Емми Боварі. Ну а те, що насправді це сніння голого короля, — то вже діло таке, вторинне.
І в цій ситуації двійництво оприявнюється на ще одному рівні — раптово з’являється (а точніше його вигадує сам Емма) німецький письменник Ганс Фріш, який, як то кажуть, і до красивих, і до розумних, і до успішних. На його вигаданість вказує аж надто стереотипне ім’я: у Радянському Союзі німців у народі могли називати або гансами, або фріцами — ну а разом, відповідно, виходить Ганс Фрі(ц)ш. Натомість ім’я Еммануїл (а він, до речі, теж говорить німецькою) починає грати «іммануїлівсько-кантіанськими» барвами, адже двійництво — це порушення трансцендентальної єдності аперцепції Канта, тобто єдності самосвідомості: я вже не впевнений, що я — це я. Фріш для Емми є і нереалізованим персонажем його ненаписаних текстів (між іншим, дуже наполегливим персонажем, який не відпускатиме Емму до останнього), і водночас проєкцію його авторського «Я». Вони — своєрідні «близнюки»: обидва блондини, мають однакові риси обличчя. З усіх характеристик постійно варіюється лише зріст як показник життєвого випростання. За першої зустрічі вищий Емма, але надалі Ганс символічно росте, а Емма «підтоптується», бо фактично ходить вічними колами, як цап на випасі, прив’язаний до вбитого в землю кілочка.
Тема дитинності й змалілості тут наскрізна: Емма носить дитячий пластмасовий годинник, не може дістатися до кави на горішній поличці, чим дратує дружину, а друг Ганса, ставши з ним свідком обстрілів Сараєво, і взагалі називає все покоління хлопчиками, для яких війна — це коробка цукерок в закритому дідовому серванті (не сумнівайтеся, що друг після цієї репліки житиме недовго). І поруч з цією недугою вічного неповноліття, авжеж, буйно квітне криза маскулінності: жінкам у цьому тексті випадають як відповідальність вибору, ініціативи, так і на позір чоловічі імена (Женя, Паша, Саша) в той час, як Емма навіть не може, заздалегідь не порадившись, купити на курорті фруктів.
Задає цю матрицю безапеляційності жіночого вибору медсестра Тетяна Фесенко, яка під час Другої світової відправляє домів своє німецьке кохання на ім’я Ганс (діда Ганса Фріша), бо так для нього буде безпечніше. Однією з провідних метафор «Сну короля» є гра в шахи: простір як шахівниця, персонажі — шахові фігури. Тож увірвана історія любові, ніби партія, яку не встигли дограти, прагне свого логічного завершення — якщо не в цьому поколінні, то в одному з наступних. А отже, Ганс Фріш, приїхавши до України, неуникно закохується в онучку Тетяни Катерину, стає її принцом. Їхня історія утворює другу сюжетну лінію роману — набагато динамічнішу за лінію Емми. Це й очікувано, адже коханці розділені тисячами кілометрів, інцестуальним табу та іншими не менш драматичними перешкодами. Щоправда, через цю ж таки насиченість проблематики деякі сцени в романі починають нагадувати сливе вирування пристрастей у вечірньому мелодраматичному серіалі, що крутять по телевізії (новий жанр після випробуваних Еммою воєнного оповідання й дитячої казки). Наприклад, уявіть, як на 2-3 сторінках відбувається таке: Він (Ганс) ні з того ні з сього кричить Їй (Катерині), що Вона — відьма або русалка, яка вкрала його серце і серце його польського товариша Кшиштофа, який хоче одружитися з Нею, хоч знає ЇЇ від сили тиждень (!) — навіть не пробуючи завести діалог, Вона в сльозах біжить на вокзал, а Він ковтає пігулки з віскі, щоб скоїти самогубство. Зрештою, від смерті Ганса рятує вищезгаданий Кшиштоф, що вчасно напуває його мильним розчином. Десь так, власне, і з читацькими враженнями: стилізації стилізаціями, всі живі, але присмак мила муляє.
Та попри окремі надмірності Галині Матвєєвій все ж вдаються живі й цікаві персонажі та персонажки «в кубі» (авторка мислить Емму, Емма вигадує інших героїв). Часом настільки цікаві, що коли в другій половині роману історія Ганса й Катерини відходить на маргінеси і Фріш з’являється в тексті лише як тригер, починаєш розуміти, що на самоті із Еммою якось вже надто нудно й затягнуто — ніби засидівся в гостях у його коректорській квартирці на вул. Шекспіра і вже не знаєш, як викрутитися, щоб швидше піти додому. Що ж до його епізодичних зустрічей із Фрішем, то після переїзду Ганса до Харкова вони стаються зі знущальною частотою — і Прямков чимдалі більше терзає себе думками про те, хто з двох королів самозванець: Ганс Фріш для нього — крихітка Цахес, якому нечесно дісталися і дар писати, і щаслива сім’я. А Харків, яко дотепник-театрал, в такі моменти лиш гомерично сміється і продовжує зіштовхувати лобами дві ляльки-напальчники, надіті на одну руку.
Галина Матвєєва загалом називає себе «харковоцентричною письменницею» — і створений імідж сумлінно підтримує. Насправді, тут усе — Харків. І така всеохопність можлива завдяки тому, що авторка дозволяє місту бути різним: підбадьорливим і гнітючим, свобідним та зашкарублим. А далі згадані підбадьорливість і свобідність вже самі провітрюють міський простір від сопуху. Це можна помітити навіть за «маршрутом» тексту, який починається з майдану Свободи (колишній майдан Дзержинського), а завершується знесенням пам’ятника Леніна, який магнітом притягував до себе напіврозкладених ветеранів таємничої Спілки забутих письменників і прибічників «Харківської народної республіки».
Емма не те що б «за Леніна» чи «проти нього», він радше аполітичний мандрівник у безчассі, що задрімав на хвилинку десь наприкінці вісімдесятих, а потім раптово прокинувся вже в 2014 — і тепер фрустровано протирає очі, не знаючи, як він тут опинився. Тож і маніпулювати ним таким заспаним і ображеним на світ напрочуд легко.
Він — мешканець сірої зони, такого собі погранниччя між писанням і неписанням, українськістю і радянськістю-російськістю. І в цьому Емма дещо схожий на Сергія Сергійовича із роману «Сірі Бджоли» Куркова — ті ж пасивність, невизначеність, поступова втрата зв’язку з дружиною і донькою. Тільки у Сергійовича усе ж було покликання, він міг турбуватися про бджіл, а Прямков — бджоляр без вуликів. І звідси й уся монотонність його життя і всього «Сну короля» загалом. Це не хо́роше і не погано — така вже історія, або, словами класиків, «бо так_є». Принаймні цей роман у стократ ефективніший за весь разом узятий нонфікшн про те, як побороти прокрастинацію, — це вже точно.