Анастасія Кузьміна
культурна журналістка, співавторка подкасту про поезію «Слова на вітер»
Інколи здається, що літні сезони зберігають у собі набагато більше спогадів, ніж може влізти в будь-які інші три місяці. Якщо кожен спогад уречевити, то пам’ять про літо могла би стати чимось на кшталт сумочки Герміони. Можливо, річ у тім, що цей період асоціюється з важливими для становлення особистості подіями — перші подорожі, розбите коліно під час чергової спроби залізти на велосипед, знайомство з майбутніми друзями та й загалом переживання нових досвідів та почуттів. На останньому й зосереджує свою увагу Бут Таркінґтон у романі «Сімнадцятирічний», що став свого часу бестселером — найпродаванішою книжкою 1916-го за даними журналу Publishers Weekly. А роман, що так привертав увагу, звісно ж, присвячений коханню.
Впізнаване минуле
Лише перший розділ на кілька сторінок позбавлений благоговійного ставлення Вільяма Бакстера до Лоли Пратт — гості сусідської дівчини Мей Парчер. Натомість решта історії сповнена клопотами закоханого, з якими стикаєтся як Вільям, так і його сім’я, а особливо страждає містер Парчер, у чиєму будинку й проговорюють любовні зізнання кожен день по колу.
Хоч історія здебільшого присвячена сімнадцятирічному юнаку і його стосункам з оточенням, цю книжку складно було би віднести до умовної young adult літератури того часу. Адже погляд на цю підлітковість маємо виражено дорослий та іронічний. Вільям мислить про свої почуття як про щось занадто високе і недоторкане. До цього можна було би ставитися серйозніше, якби автор постійно не наголошував на стереотипній незграбності такого кохання. До прикладу, хлопець, ще не знаючи ім’я Лоли, лише після декількох поглядів на дівчину присвячує їй вірш. Звісно, це його перший вірш, що викликає у нас іронічну посмішку.
Філософ Анрі Бергсон пише, що для повноти дії комічного нам треба робити «дещо на зразок короткочасної анестезії серця», тобто позбавляти себе співчуття до обʼєкта насміху. Емпатія до Вільяма може виникнути у читачів через спогад про себе минулих, адже підлітковий період, на жаль чи на щастя, трапляється з кожним. Тому в цьому випадку навіть доречніше говорити про потребу «анестезії серця» від самоспівчуття і прищеплення самоіронії.
Автор часто звертається до збірного образу підлітка, підводячи до певних дій Вільяма в узагальнювальний спосіб: «Бо між шістнадцятим і вісімнадцятим роками життя людина вже може бути дозрілою, але бракує їй ще досвіду…»; або «…імовірно, що ніщо вже не могло вплинути на погіршення стану духу Вільяма, бо не існує нічого страшнішого, ніж мати сімнадцять років і чути, як мала потвора розповідає про нас одній із найшляхетніших істот світу…». Ось це окреслення автором ефемерних «нас» — якраз про примірювання досвіду Вільяма на читачів у спробі добути з читачевої пам’яті схожі переживання.
Бут Таркінґтон пише підкреслено пишномовно, щоби передати значення важливості для Вільяма всього, що відбувається навколо. До прикладу, запонкам для комірця і їхньої ролі у світі відведено цілий абзац, оскільки їхня відсутність перед зустріччю з Лолою дуже схвилювала хлопця. У цьому ж розділі простежуємо, як Таркінґтон послуговується засобами комічного — типова Бергсонова «снігова куля»: Вільям має приймати у себе друзів та Лолу, але якраз перед їхнім візитом спотикається об картину, яку раніше сам і залишив на підлозі, та рве свій костюм, далі втрачає єдину запонку, а потім остаточно псує ще одні штани, які намагається самотужки відіпрати. Коли він нарешті знаходить одяг, на шляху до вітальні з гостями йому трапляється собака, якого ні в якому разі не можна допускати до собаки Лоли. Усі ці незначні події накопичуються (як снігова куля збільшує розмір) і призводять до того, що зустріч так і не стається.
Уже згадана схвильованість переслідує Вільяма всюди, що демонструє його вразливість у цей час: його ображають тим, що називають Лолу не на ім’я, а «тою дівчиною»; хлопець ледь не плаче, випрошуючи фрак у батьків, який потрібен для прощального балу; а коли Лола проводить час з іншим, Вільям починає драматизувати майбутнє, порівнюючи себе зі Сіднеєм Картоном, що жертвує життям заради щастя коханої жінки в романі Чарльза Діккенса «Повість про два міста». Хоч події літа сімнадцятирічного Вільяма відбуваються десь у перших декадах XX століття, усі згадані моменти вразливості видаються дуже знайомими, якщо трохи змінити лексику: фрак ймовірніше перетвориться на якісь джинси, прощальний бал — на вечірку, а от порівнянню з персонажем Діккенса складно знайти більш сучасний відповідник, хіба що згадується Джек із «Титаніка».
Досліджуване минуле
Ретроспекція відбувається не лише на рівні особистого минулого, адже ми спостерігаємо за американським підлітком саме початку XX століття. Інакшість від сучасних підлітків подеколи помітна зі спілкування між однолітками — воно видається тут більш формальним та занесеним у певні рамки, зокрема й ґендерні. Під час першої зустрічі з Лолою хлопець в думках порівнює її з «милесенькою білою кицею». Лола Пратт стає об’єктом обожнення, дівчиною, яка розмовляє дитячою мовою зі своїм собакою, а часто й із друзями. Натомість Вільям та інші хлопці намагаються грати роль здобувачів-джентльменів. Утім, здається, що Бут Таркінґтон частково іронізує й над цими ґендерними рамками, оскільки пише про штучні жадання, пробуджені цивілізацією: «Із тих жадань найсильнішим у дівчини є жадання шлюбної фати, у підлітка — довгих штанів, а в юнака — фрачного костюма».
Інший маркер часу, який єдиний, мабуть, не є перебільшенням задля комічності, а навіть трохи применшенний (бо ж навряд автор свого часу мав на меті привернути до цього увагу), — це становище афроамериканців. У будинку сімʼї Бакстерів є робітники, Генезис і його старий батько. І неодноразово Таркінґтон наголошує на кольорі їхньої шкіри: чи то порівнянням коричневого котелка зі шкірою Генезиса; чи то простим називанням «старий негр»; або ж коли Вільям, вчергове дратуючись, називає робітника «чорним монстром».
Утім, інші члени сімʼї ставляться до чоловіків з повагою, особливо з Генезисом любить поговорити маленька Джейн. А його старого батька дівчинка з пошани називає містером Генезисом, не знаючи його справжнього прізвища. Вільям зі свого боку зацікавлюється Генезисом-батьком тоді, коли дізнається, що перша дитина у чоловіка зʼявилася в сімнадцять років. Тобто існування такого випадку уможливлює для Вільяма здійснення його мрій про шлюб, а також підтверджує дорослість хлопця, яку він намагається довести. І тут юнак забуває про їхнє з робітниками різне соціальне становище й повертається до своїх любовних роздумів: так соціальний аспект роману непомітно інтегрується в його проблематику і навпаки.
Поколіннєва прірва
Спостерігачами за першою закоханістю Вільяма є його батьки та молодша сестра Джейн. У книжці постійно присутня думка про те, що досвід підлітковості часто є схожим, а отже, батьки Вільяма його вже пройшли і забули, натомість Джейн ще не наблизилася до цього віку. Дівчинка якраз досліджує світ і незвичну поведінку Вільяма в ньому. Завдяки Джейн подеколи крізь дорослу оптику зверху прохоплюється дитячий погляд знизу. І цей погляд виходить дуже природним. Насправді тут інколи цікавіше спостерігати саме за сестрою: як вона без вагань вирішує подружитися із сусідом; як відверто спілкується з Лолою; як не зважає на своє замазане варенням обличчя. Варто зауважити, що її поведінка цілком відповідає її семирічному віку. Водночас поводження Вільяма повсякчас змушує задуматися, чи дійсно підлітки в сімнадцять років такі, а чи це лише бажана проєкція самого наратора.
Бут Таркінґтон робить кінець цієї історії початком нової, що протриває набагато довше за літо. Утім, йдеться зовсім не про зацикленість Вільяма на Лолі — чоловіка в майбутньому, на чий образ автор дає глянути, важко порівняти, до прикладу, з Пітером Волшем з «Місіс Делловей», який ходить вулицями і думає про неї і минуле. Вільям з майбутнього може згадати про цю літню історію, якщо тільки загляне в ящик зі спогадами і дістане звідти той батьків фрак, який так наївно здавався найнеобхіднішою річчю в сімнадцять.
