Орина Козирєва
літературознавиця
Як це — бути мовчазною помічницею у вбивствах, бо так диктує сімейний обов’язок? Оїнкан Брейтвейт у своєму романі пропонує новий ракурс для трилеру: історія розгортається не з перспективи злочинця чи жертви, а через погляд сестри — Коріді, яка щоразу вимушена буквально відбілювати наслідки вчинків Айоли. Доповнює сюжет насичення тексту словами і традиціями народу йоруба. Разом із тим, у романі поміж рядків типового жанрового трилеру розкриваються й доволі важливі теми.
Архітектоніка фрагментарності
Композиція роману побудована на низці невеликих розділів, чиї назви («слова», «відбілювач», «вірш», «тіло», «клініка», «пацієнт», «інстаграм», «ніж», «ефо», «батько» тощо) утворюють собою повноцінний сюжет — хронологія насильства. Таким чином, читач стикається з ритмом постійних перебивок. Фрагментарність лишає простір для роздумів і формування своїх інтерпретацій, зокрема і головній героїні, якій доводиться бути у постійному внутрішньому діалозі серед недомовок сестри чи родини. Цей прийом також може підкреслювати репрезентацію травматичного досвіду — насильство тут не артикулюється напряму, не виноситься як сміття з будинку, а лише проривається крізь мовчання такими уривками. Ритм перебивок також постійно тримає у напрузі: читаючи текст, ти «провалюєшся» з однієї сцени в іншу, з однієї часової площини — до іншої.
Постколоніальна повсякденність
Дія відбувається у місті Лаґос, Нігерія, де (як, зрештою, і всюди зараз) зіштовхуються глобалізація та традиції. Події у книзі описано напівдокументально, але вражає буденність описів вбивства: «Коли вони святкували місяць разом, Айола зарізала Фемі у ванній, у його ж квартирі». Злочин позбавлений видовищності, він стає повсякденням. А де ж поліція? Вона, звісно, причина, але водночас тільки наслідок усіх несприятливих обставин: «Ті, хто мали б гарантувати безпеку вулиць, більшість часу витрачають на вибивання грошей з пересічних громадян, аби хоч якось підвищити свої мізерні заробітки».
Авторка створює доволі цікавий мовний простір: Оїнкан Брейтвейт використовує лексеми народу йоруба поряд із звичним слововжитком англійської мови. Традиційні страви, предмети побуту чи одягу створюють особливу атмосферу: ґеле, amala, джолоф, чапмен, agbada тощо. Вони інтегруються в повсякдення, бо, зрештою, тут вони і є повсякденням. «Jésù șàánú fún wa!» — тобто «Господи, змилуйся над нами!», — говорить мама сестер. Європейське християнство й африканська мова в одному флаконі. Водночас, елементи життя героїв нічим не відрізняються навіть від того, що роблять люди того ж віку в Україні. До прикладу, виставити допис в Instagram чи у Snapchat. До речі, описуючи Айолу, авторка торкається ще однієї важливої теми — залежності від соцмереж і сприйняття себе через відображення у них, через лайки і ствердження інших. Тому у книзі поєднується локальне з універсальним, створюючи гібридний простір.
У постколоніальній критиці дуже часто звертаються до досліджень образу батька як втілення колоніального минулого. Не дарма з-поміж зазначених вище назв розділів є і «батько», адже це стає ключовим у структурі повтору — протягом роману таких розділів усього 7. Саме батько, ніби набридливий привид, пронизаний через увесь твір, і з кожною сторінкою дізнаєшся більше історій про нього. Коріді та Айола жили у сім’ї, де батько мав найбільшу владу та силу. Він чинив насильство над дітьми і дружиною за будь-яку дрібницю. Але розказувати це поза домом було заборонено. Життя змінюється, коли батько раптово помирає. А можливо, і не зовсім раптово. Сестри вириваються з-під його впливу, починають жити вільно. Ми спостерігаємо їхнє життя вже після виходу з-під батьківської «опіки», коли доводиться стикатися з новим культурними і соціальними проблемами.
Разом з тим, насильство батька живіше за нього самого, воно (як і будь-який колоніальний комплекс) триває у дітях, що помічає і героїня, Коріді, щодо своєї сестри: «Вона все більше нагадує батька». І тут уже важить не тільки постколоніальний підхід, а й психоаналітичний. У сестер бачимо повторення травми, здебільшого — під час спілкування із чоловіками. Айола ніби має постійну обсесивну потребу відтворити сцени дитинства, але тепер вже відповісти батьку (чи тому, хто його втілює), не боятися, нейтралізувати страх — так і відбуваються вбивства.
Сестринство
Як вже було зазначено раніше, Брейтвейт зміщує класичний для трилера акцент з убивці/жертви на свідка. Таким свідком є сестра вбивці Айоли — Коріді. Вона є не просто спостерігачкою подій, а й співучасницею. Коріді працює у лікарні та добре знає пропорції розчинів, які відмиють геть усе. Це доволі хороша навичка, коли доводиться постійно прибирати трупи за своєю сестрою. Але Коріді любить прибирати, це її заспокоює. Вона вже вичищала після трьох жертв Айоли і тримає це у таємниці (майже), адже мусить підтримувати і захищати сестру. Таким чином, її пасивність, мовчазність підтримують насильство. Це змушує замислитися над іще одним аспектом — як соціальна група може підтримувати насильство, прикриваючись традиціями чи сімейним обов’язком.
Коріді все ж не тримає все у собі цілковито — у лікарні, в якій працює, вона знаходить пацієнта, шанси якого вийти з коми дуже малі, уже навіть рахують дні, коли його відімкнуть від апаратів. Коріді ділиться з ним тим, що вчиняє її сестра. І він раптово опритомнює, навіть пам’ятає все, що чув.
Тут постає і важливе моральне питання: наскільки далеко мусить заходити сестра вбивці і захищати свою родину? Коріді понад усе намагається захистити сестру, як це робила з дитинства. Поки вона намагається розібратися, що відбувається з Айолою, Коріді не бачить, ким насправді є її сестра, хоч і замислюється, що три вбивства — це вже занадто. Айола — буквально ангел смерті, як авторка назвала один із розділів. Для інших вона є втіленням невинності, але вміє влучно маніпулювати усіма. Коріді ж піддається впливу сестри, а також матері, яка наполягає на важливості підтримки і захисту Айоли. І нарешті Коріді робить вибір — бути на стороні сестри, «бо Айола потребує мене — вона потребує мене більше, ніж я потребую незаплямованих рук». Вона обирає замовчування, брехню і прикриття, знаючи, що вбивства продовжаться.
Отже, роман Оїнкан Брейтвейт «Моя сестра — серійна вбивця» пропонує багаторівневе осмислення сестринства, порушуючи питання меж моральної відповідальності, де сімейний обов’язок виправдовує злочини, а мовчання стає формою співучасті. Образ батька у тексті також стає ключовим — це не лише привид минулого, але й символ влади, який формує поведінку головних героїнь. У романі насильство легітимізується традицією — сімейною чи суспільною. Разом із тим, багато важливих тем у книзі могли би бути розкритими більш деталізовано, наповнюючи інформацією про життя героїв. Але книга спонукає на ширші роздуми: які традиції мусять лишитися? як модель покори проявляється у постколоніальний період в особистих випадках? яке насилля можна виправдати? коли мовчання перетворюється на форму співучасті?
