Марія Копаньова
літературознавиця
Роман болгарського письменника Ґеоргі Ґосподінова «Часосховище» цього літа вийшов українською у видавництві «Чорні вівці» в новій серії дорослої літератури, а його переклад здійснив Остап Сливинський. Цей роман Ґосподінов завершив високосного 2020 року та здобув за нього Міжнародну Букерівську премію вже у 2023. «Часосховище» і сьогодні видається одним із найсучасніших текстів цих років, що пропонує меланхолійний та проникливий опис того, які ж чудовиська минулого чатують нас у часи недовисловлюваних сподівань.
«Отже, тема — пам’ять. Темп: від анданте до анданте модерато, sostenuto (стримано). Можливо, сарабанда з її спокійною врочистістю, з подовженим тактом годилася б для початку. Радше Гендель, аніж Бах. Строга повторюваність і водночас рух уперед. Стримана врочистість — якраз добре для початку. Згодом усе може — і мусить — розпастися».
«Часосховище» оголює двосічну природу ностальгії, пропонуючи читацтву пілігримаж історією двадцятого століття та діагностику тривог століття поточного. Ґосподінов збурює свій роман питаннями: як і з чого робиться минуле? Чи має це минуле термін зберігання? Якщо ми не живемо в чиїйсь пам’яті, то чи живемо взагалі? Такі спроби препарувати закони буття методично супроводжують щось більш щемке, прицільне та особистісне: раптові сентименти, втрачені (але не забуті) речі, буденність розладів, неуникне старіння. Постає вабливою ідея дібрати найбільш комфортний період свого життя і облаштувати у ньому схованку від непевного поступу та тривожного майбуття. Так в спеціально оздоблених «кімнатах минулого» стає можливим не лише сягнути втраченого часу, але й замешкати в ньому. Ґосподінов художньо висаджує незабудки перед геронтопсихіатричним центром і ніби знизує плечима: наскільки затишним може стати окремо взятий Zeitgeist із елементами дистопії?
Ґ. Ґосподінов, «Ґаустін і я»
Намір повертати минуле з терапевтичною метою набуває у «Часосховищі» щонайменше подвійного виміру. Головний герой-наратор зустрічає Ґаустіна — цілком нетутешнього для сучасного світу персонажа, який ховається за власним імʼям, немов за шапкою-невидимкою. Ґаустін — це психіатр-геронтолог, але водночас він же — пам’ятливий Фунес, який акумулює як ідентичність самого оповідача, так і його подумкових проєкцій:
«Ґаустін добре почувався в усіх часах. Невидимий друг, більше видимий і реальний, ніж я сам. Ґаустін моєї молодості. Ґаустін із моїх мрій бути кимось іншим, деінде, жити в іншому часі й інших кімнатах. Нас об’єднувала пристрасть до минулого. Різниця між нами була невеликою, але суттєвою. Я стукав у двері різних років, а він уже був там, усередині, відчиняв мені, зустрічав і щезав».
Цитовані в численних епіграфах трактати Ґаустіна прямо повідомляють: двійники подій ставали правдоподібнішими за саму реальність. Наратор підозрював, що Ґаустін вивчає історії своїх пацієнтів, щоби прихиститися в цьому просторі чужих споминів. Сентиментальне ставлення Ґаустіна до безпритульних виявляло його власну безпритульність у часі: тут за чудними законами міжтекстового притягання пригадується «Природний роман та інші історії» Ґосподінова, де головні герої теж сполучені імʼям (а також кріслом-гойдалкою). Вже в перших двох розділах цього невеликого тексту Ґосподінов ніби окреслив пролегомени до свого майбутнього букерівського роману, описавши втрату прихистку, що робить із людей загублених «Маятників», але водночас і вивільняє їх: «Якщо я не памʼятаю, хто я, то можу бути будь-ким, навіть собою, навіть собою-дитиною».
Швейцарський санаторій під клепсидрою
У «європейській географії віку» саме Швейцарія як країна з «нульовим простором часу», що на ній майже не позначилися шрами історії, видається Ґаустіну тим шуканим середовищем, яке забезпечило б належне сховище. Першу клініку минулого відкрито. Від Другої світової на першому поверсі (підвал унизу слугував бомбосховищем) до майбутньої мансарди 90-х середовище минулого тут є стерильним, вільним від домішок інших часів. Перебування головного героя в такому просторі стає своєрідним омажем долі Ганса Касторпа у «Зачарованій горі», де ейфорія від знайденого комфорту у позачассі переривається жаскою реальністю. Але герої в романі Ґосподінова не завжди прагнуть достовірності й повноти минувшини, комусь достатньо і невеликої вимрійки: «Минуле — це не лише те, що з тобою сталося. Іноді — це те, що ти всього лише вигадав».
Своїми ремінісценціями персонажі «Часосховища» багато завдячують речам: конкретні атрибути цупких спогадів оживляють проминуле. Так двері кабінету Ґаустіна ведуть у середину 60-х, прямісінько в болгарське дитинство наратора. На мить — упізнаване пальто матері, молодість батьків, вітальня, дитяча кімната — спалахи досвідів, закарбовані в мимовільній памʼяті. Минуле — це також втрачений або покинутий дім. І хоча загублена епоха складається з безлічі конкретних дрібних речей, «машиною часу» стає сама людина: в романі легко вбачити відголоски середньовічної теорії Блаженного Августина — «distentio animi» — про здатність людської свідомості до простягання між минулим, теперішнім та майбутнім. Ґосподінов пише якраз про це — як памʼять проводить слідами пройдешнього, що їх сама ж і нанесла на ментальну мапу. Для людей із порушеннями здатності памʼятати минуле заміщується теперішнім, але Ґаустін переконаний, що «синхронізація» внутрішнього та реального часу в кімнатах клініки відновлювала б їхнє право на спогад про щастя. Він прагнув відкрити всім «захищений час», де навіть ті, хто просто не почувалися вдома в своїй епосі, також мали змогу віднайти прихисток. «Недалекі ті часи, коли все більше людей захочуть сховатися в печері минулого, повернутися назад. І це — не від хорошого життя. Потрібно підготувати бомбосховища минулого. Якщо хочеш, називай їх ”часосховищами”».
Звідси експеримент набуває ширших масштабів: простір реконструювання минулого розширюється від клініки до цілого поселення. Відтворити пополудень давно минулого десятиліття в цілому місті — інтригуючий намір, але щодо того, як працює ця перекірлива протидія часу в масштабах континенту, Ґосподінов не вдається до оптимістичних візій. Недаремно вигаданий ним Ґаустін — це первинно таки чадо богословʼя та революції, а саме (повноіменно) — Авґустин-Ґарібальді. Якщо в «Природному романі» Ґосподінов натякає на апокаліпсис в окремо взятій країні, то «Часосховище» висвітлює вже дистопійний континентальний колапс. Наперекір Гераклітовому panta rhei, двічі ввійти в ту саму історію таки можливо, стверджується в романі. Так на запланованому референдумі (майже) кожна країна Європи має обрати собі часовий пояс: Португалія середини 70-х, безжурна Іспанія наступного десятиліття, тоді як у Болгарії пробуджується театральне дійство соціалістичної революції — ті самі «делікатні чудовиська» минулого. Однак нові державні кордони чи фактичні межі перебування спільнот в обраному часі неможливо узгодити навіть усенародним опитуванням. Швейцарський темпоральний нейтралітет має зоставатися взірцем літочислення від світостворення, але маніпуляції із часом уже відкрили скриньку Пандори. На тлі референдуму ностальгія стає метафорою хворобливих прагнень: виникає раптово реінкарнований привид комунізму, маніпулюють емблемами та сувенірами, відновлюється ударна робота ідеології над процесами забуття — залежність від минулого в цьому романі кататонічна. Серед «нових і майбутніх діагнозів», запроваджених Ґаустіном, — синдром відсутнього. Це така акцентована й дуже тривала туга за власною присутністю у тих часопросторах, де тебе немає і бути вже не може.
«Я ішов далі, гайдуки й комуністи перекрикували один одного в моїй голові, і серед освіжаючої нічної прохолоди мені ставало дедалі очевидніше: існують дві Болгарії, і жодна з них не є моєю». Одним із перших у клініку Ґаустіна звертається пан Н. із ретроградною амнезією, який намагається пригадати своє непримітне повсякдення. Пан А. — агент, який колись шпигував за життям пана Н., і його службова памʼять зостається єдиним джерелом спогадів про життя колись переслідуваного, а тепер зниклого подвійно. Ненаписаний болгарський роман про добу «наслуховувачів і спостерігачів» Ґосподінов уміщує в декількох розділах.
Часопростір розладу
«Часосховище» — це роман про леткість ностальгії. Ґосподінов згадує, як між безсмертям та Ітакою Одіссей обирає знову побачити дим з комина рідного дому. Так і «вірус минулого» витає у повітрі, передається через вуха та очі. Ця безголоса спокуса ностальгії майже демонічна — озираючись, герої роману «бачать» майбутнє, шукаючи у спогадах не лише розради від туги, але і шансу реставрувати історію на свій смак. Ностальгія діє у тексті роману Ґосподінова як порятунок і розлад — як індивідуальний наратив та водночас як тотальна реконструкція минулого вже на колективному рівні. За цим людським прагненням почати жити у власній памʼяті криється поступове знищення теперішності. Дещо поспішний епілог «Часосховища» логічно випливає з властиво авторської неприхильності до розвʼязок та завершень. «Радість ладу та форми» роману оманлива, а структура тексту завчасно викрита — від захопливого початку до поступової деструкції — оповідувані історії повсякчас вертаються у первісний хаос, шепітливо й оклично виникають та затихають. Ґосподінов пише про сам час як нескінченне провалювання, нагромадження руїн, над якими стоїть приголомшений та мовчазний Angelus Novus із малюнка Пауля Клеє. У цьому романі описано подібне завмирання світу, що «наслухає далекий гуркіт ще не знаної війни», і саме тоді персональне часосховище стає рятувальним колом, що бережливо втримує спогади за загатами памʼятування. Аби памʼять не перероджувалася у гротеск, а ностальгія не поглинала ґлузд та чуття реальності.«Тож нам треба любити чи вмерти» — цитуючи Одена, Ґосподінов також пише про надію на порозі війн, де часосховище — це герметично захищене минуле, в якому не варто губитися назавжди, але можна спробувати трохи пожити, відвівши спогадам затребуваний простір. Пожити, помічаючи, скільки минулого ховається у сонячних променях пополудня.
