Валерія Сергєєва
літературознавиця, літоглядачка
Книжка Віри Курико — «Летиція Кур’ята та всі її вигадані коханці, яким вона збрехала про свого батька» — зовсім невеличка (всього 222 сторінки). Але цей обсяг оптимальний: текст орієнтовано на усне оповідацтво, тобто на влучні брехні, розказані за нагоди на поминках, в барі, коло древніх курганів чи посеред прикордонного саду. Якщо точніше окреслювати жанр, то хоч-не-хоч виходитиме щось середнє поміж небилицею й бувальщиною. Небилицею — адже в кожній оповідці батько головної героїні переживатиме сюрреалістичну метаморфозу: він, як заявлено в анотації, буде полковником XVII століття, лісником, пічником і навіть качкою на селищному ставку. Бувальщиною — бо, зрозумійте правильно, в усіх цих брехнях немає і грама неправди. Тобто так, вигадка є, а от свідомого обману — ні. У цьому Летиція Кур’ята страшенно схожа на Пеппі Довгупанчоху — дев’ятирічну дівчинку, яка любить фантазувати і живе на віллі «Хованка» сама, без мами й тата (позаяк хоч її батько і топче ряст, він — вічно відсутній капітан корабля і взагалі король племені химерійців на далекому острові).
Люди, не знайомі з Пеппі, затаврували б її брехункою, та друзі знають: вона просто дуже любить до ладу складені історії. Це одна з головних опор її самостійності. Прикметно, що шведська письменниця Астрід Ліндґрен вигадала цю незалежну казкарку в 1941 році, а перша книжка про Пеппі була опублікована в 1945, коли Європа відкашлювала Другу світову. Роман Віри Курико теж наскрізь сформований війною, саме через неї в історії і з’являються химерії. Коли світ простий та зрозумілий, з його описом заввиграшки справляється реалізм; коли ж тягар обставин розчавлює певність і девальвує логіку — рятує лишень магічний реалізм. Зрештою, вся сіль тут не так у самих метаморфозах, як у тому, що початковою точкою кожного батькового перетворення є його воєнний досвід. Тяжко ословлюваний і ще важче перекладний.
У теплій та зворушливій післямові письменниця вже напряму апелюватиме до поняття перекладу: «Авторка дякує батькові за його мовчання, яке вона роками перекладала як відсутність». Вальтер Беньямін в есеї «Завдання перекладача» писав про те, що будь-який переклад перебуває не в центрі мовного лісу, а на його узліссі — тож перекладач, не входячи в гущавину оригіналу, гукає поміж дерев і чекає на відлуння. Так само і Летиція Кур’ята кричить у чернігівські ліси. Десь там стоїть батьківська хата, побудована із соснового зрубу, десь звідти попри закони фізики не повертається жоден відгомін.
І тут важливо наголосити, що «Летиція Кур’ята та всі її вигадані коханці…» — загалом дуже чернігівський текст, особливо якщо розуміти Чернігівщину як територію помежів’я із відповідною міфологією.
Либонь, найпоказовішим у цьому контексті є другий розділ (або ж «друга брехня»), де Летиція випадково зустрічається з черговим коханцем на поминках в кафе «Сварого. Харч богів», розташованому на міжнародній трасі за 30 км від Чернігова. Спитаєте, чому міжнародній? Бо вона веде до Росії — території небуття, потойбіччя, що заковтує тіла й душі. Сама персонажка, народжена в прикордонному селі, змалку уявляла, що живе на краю світу: за магазином і двома кладовищами мало починатися провалля. По суті, десь так все і виявилося.
Побачивши дівчину на поминальному обіді, що через назву закладу подобає на сливе давньоруську тризну, зайда Северин підсвідомо впізнає в ній «блідолицю Ярославну на валу на брамі». По-перше, це просто красива відсилка до, певно, найвпливовішого в нашій традиції тексту про війну — середньовічної поеми «Слово о полку Ігоревім» (а відтак і Шевченка). По-друге, плач, за який ми знаємо доньку Ярослава Осмомисла, був не простим голосінням. Він виконував функцію заклинання мертвих: побутує теорія, що після третього дня битви на Каялі, коли руське військо було розгромлене і світ запав у символічний морок, Ярославна недаремно звертається до полеглих «вранці-рано», дослівно до схід сонця, — саме завдяки її поклику розтерзане світило воскресає, знову осяюючи горизонт, а разом з ним і саме життя. З іншого боку, Летицію аж надто цікавить образ придорожного кафе, де в останню путь проводжають мертвих, аби не подумати про ще один архетип. Відповідно до слов’янських казок, на межі живого й загробного світів обов’язково має стояти хатина зі жрицею, що проводить ініціацію, — ритуально омиває героїв у лазні та годує їх поминальним частунком, у такий спосіб долучаючи до потойбіччя. Так царевичі здобувають особливу силу й знаття для боротьби зі злом. Якщо, звісно, в них стане духу і вони не виявляться боягузами. Та на такий випадок у Летиції є дієвий засіб перевірки героїв. Казковий мотив загадування загадок тут замінено мотивом химерного баяння. Після кожної «брехні» Летиція уважно спостерігає за коханцем і його реакцією, німо перепитуючи, чи той повірив, чи розкусив, у чому річ. Але більшість, хоч навіть і запідозрюють підвох, не бажають бути причетними.
Віра Курико загалом переконливо демонструє різні види комунікативних розривів: між людьми байдужими та діяльними, між військовими та цивільними, між батьками, що виконують конституційний обов’язок, і дітьми, які чекають від них виконання обов’язку батьківського. У якийсь момент бунт Летиції доходить до того, що вона міняє батькове прізвище на нове — Гуляй-Непокора. Мовляв, так зможе втекти від того, хто у 2014 році пішов на «факультативну» війну (поки інші лишалися зі своїми сім’ями), хто замість слів видає звуки пострілів та вибухів і похмуро нависає над обіднім столом. Та навіть у цьому запереченні персонажка ще більше утверджує свою подібність до батька. Показуючи коханцеві Чернігів, вона веде його до поховання Михайла Коцюбинського на Болдиній горі, і звіряється, що й сама хотіла б лежати тут. Конкретної причини не названо. Але чи не тому, що поруч височіють два древніх кургани — «Гульбище» і «Безіменний»? Як пише чернігівський краєзнавець Андрій Карнабед, у «Гульбищі» (от вже справді вибір Гуляй-Непокори) знайшов спочинок воїн-дружинник, серед його поховального інвентаря археологи відкопали зброю — меч, щит, шолом, кольчугу. А от у «Безіменному» зброї не було, лише предмети побуту: сокира, серп, вудило, пряжа, лляна тканина. Небіжчиком міг бути хто завгодно — якщо навіть його могила не здобулася імені.
Одна з провідних думок роману Віри Курико сформульована завдяки реінтерпретації історії найвідомішого ветерана в європейській культурі — Одіссея, що десять років воював під мурами Трої і ще стільки ж вертався з війни. У IX пісні поеми воїн каже циклопу Поліфему, що його ім’я — Ніхто: зрештою, яка різниця, ким він був раніше — царем, пічником чи лісником. Циклоп пристає на дивне прізвисько. І робить це він так легко передусім тому, що просто не поцікавився історією героя — іншими словами: «…Хай іде повз тебе цей божевільний вояка, я не знаю, хто це…». Можливо, і Телемах подорослішав рано не через те, що батько не міг дістатися додому. Насправді той повернувся майже одразу, але, розгублений, на десятиліття зачинився в кімнаті — вигадуючи, що керує кораблем і донині бореться з чудовиськами: «…Повернувшись з війни вже через кілька місяців, Одіссей сів і продовжив воювати, а щоби пояснити це сусідам, родина сказала, що він все ще пливе додому…». У книжці «Летиція Кур’ята всі її вигадані коханці…» теж є така кімната, забита дошками, мовби склеп, — і що більше всихає, втрачаючи простір, хата, то більше розростається мова, точніше — байкарство. Що-що, цікавитеся, де цар Ітаки? Не повірите: пішов годувати качок на ставку, залишив на березі плаща й сам обернувся на птаха.
Говорячи про домівку мовби живу істоту, варто підкреслити ще одну деталь: як план будь-якої будівлі центрує опалювальна система, так само і Віра Курико вдало зводить роман довкола образу печі — втілення родинного вогнища, сакрального локусу. Ідучи на війну у 2014 році, батько не встигає перекласти піч — разом із нею розкришується і взаєморозуміння близьких. Та оптимістичний прогноз проблискує в тому, що на порозі нового випробування — у 2022 — сім’я має довкола чого зібратися й обігрітися. За народними уявленнями, піч головувала в хаті: вона була потрібна не лише для того, щоб варити, пекти, робити сушеницю чи спати на лежанці, а й щоб комунікувати із вишнім світом, зокрема заручатися підтримкою предків. У праці «Традиційна будівельна обрядовість українців» етнолога Романа Сілецького є свідчення про те, що раніше димохід могли використовувати як праобраз мобільного зв’язку — жарти жартами, але принаймні інтенція була схожою: якщо хтось із близьких заблукав або довго не міг повернутися додому, його ім’я кричали в піч — разом із димом заклик ішов до неба. І згуба знаходила дорогу назад.
Таким чином Віра Курико вчергове проговорює: якими б жорстокими не були обставини, як драматично війна не оголювала б слабкощі, лиш від самих людей залежить, чи докладуть вони достатньо зусиль, аби разом збудувати «піч» (можна підставити сюди будь-що годяще), яка перемеле «челюстями» холод і неперекладність досвідів.
Водночас складність і сила роману полягає в тому, що на цьому осмислення тем самотності та віднайдення одне одного не завершується. Чого вартує хоча б лінія поета Миколи Холодного — людини настільки ж дошкульної, наскільки й талановитої. Віра Курико зосереджується на тому періоді поетового життя, коли він, виселений із Києва, мешкав у загумінковому Острі — відчужений і страшенно одинокий (хоч, на перший погляд, знайомих у нього ніколи не бракувало). У ніч перед смертю Холодного з його квартири доносився шум пиятики, а потім і бійки. Помітили, що письменник давно не показувався на очі, лише коли в під’їзді розлився трупний запах. Тобто через місяць після кінця. Але навіть у некрологах майже всуціль йшлося про його важкий характер, помилки відступництва та колючість… Летиція відчуває з ним спорідненість. А ще провину, жаль, злість, співчуття, обурення, відштовхування дорогих серцю людей і шалену тугу за ними — чого тут тільки не відчуєш.
Роман Віри Курико — психологічно бездоганна робота. Аж так, що після прочитання хочеться побути сам-на-сам, не заглушуючи цю історію наступними. Перебрати і свої байки, щоб, зрештою, поставити питання, а чи потрібні вони тут і зараз. Адже, за законами жанру, книжки зі словом «брехня» в заголовку зазвичай виявляються історіями про сміливість бути відкритими — зокрема до тих, хто готовий прийняти правду й прожити її разом з тобою.
