Віталій Побережний
репортажист, лауреат премії «Війна в об’єктиві»
«Репортажі та есеї» — так називається одна з секцій у книгарні «Сенс» на Хрещатику в Києві. Та чи настільки репортаж та есей схожі, щоб об’єднувати їх на одному стелажі? Натомість у книгарнях мережі «Є» існує окремий стелаж під назвою «Репортажна література», але туди потрапляє і есеїстика, і спогади, й навіть історичні нариси. Тож чи можна каталогізувати як репортаж текст есеїстичний, мемуарний чи епістолярний?
За останні роки в Україні вийшло чимало non-fiction книжок, вкрай різноманітних за темою, стилем, методом збирання та викладу матеріалу, тож плутанина в означенні їхньої жанрової приналежності видається закономірною. Чи не найпопулярнішим в Україні документальним жанром сьогодні є репортаж. Спробуємо окреслити, яким буває репортаж і де пролягають його межі, озирнувшись на історію жанру та дискурсу довкола нього.
Хто батько репортажу?
Певно що об’єднавчою характеристикою для полиць репортажної літератури в більшості українських книгарень буде те, що розміщують там лише літературу XX–XXI століть. Та чи означає це, що репортаж виник тільки в той час?
Щоб зрозуміти це, треба означити, що ми маємо на увазі під цим словом.
«Репортаж — це процес або спосіб висвітлення подій у газетах чи під час трансляцій на телебаченні та радіо», — таке визначення пропонує Кембриджський словник. Справді, під репортажем сьогодні здебільшого розуміють таблоїдні повідомлення з місця важливих подій, що чітко та лаконічно передають їхній зміст.
В українській мові сьогодні фігурує також термін «художній/літературний репортаж» на позначення тих текстів, що висвітлюють реальні події, занурюючи читача у тему і цікаво розказуючи історію. Поява такого визначення в українській мові була інспірована польським літературним репортажем (reportaż literacki), що його в 2010-х почали видавати в Україні.
У видатного польського репортажиста Ришарда Капусцінського є книжка «Подорожі з Геродотом» (2004), де автор нанизує і порівнює власні репортажі та фрагменти текстів Геродота Галікарнаського.
Справді, якщо незмиленим оком озирнемося на стародавні тексти, то побачимо, що багато з них відповідають жанровому означенню «репортаж».
Геродот Галікарнаський (V cт. до н.е.), якого людство знає як «батька історії», насправді може називатися й «батьком репортажу». Геродот реконструював минуле за допомогою розмов із жителями різних країв, а також засвідчував текстом, що бачив на власні очі: звичаї та побутові практики, географію і клімат — у дусі справжнього репортажиста. У своїх текстах він описує, як річка Ніл виходить із берегів і затоплює прибережні поселення та як єгиптяни борються з засиллям комарів.
Подібно до Геродота атенянин Тукідид, який написав історію Пелопоннеської війни (431–404 рр. до н.е.), був безпосереднім учасником подій, отож писав про те, що засвідчив власною співучастю.
Ані Геродот, ні Тукідид не позиціонували свої тексти як історичні або репортажні, адже в їхні часи не існувало уявлення про такі жанри, що ними послуговуємося сьогодні. Обох нарекли істориками вже нащадки, тож рівно так само нащадки можуть охрестити їх і репортерами.
З появою писемності для людини стало інтуїтивною потребою фіксувати в текстах події з реальності. Тож фактично можемо припускати, що репортаж виник із появою писемності й пронизує всю історію літератури — Новий Завіт також можна трактувати як засвідчення реальних подій. В якомусь сенсі репортажними є окремі тексти Тацита, Марко Поло, Даніеля Дефо та багатьох інших домодерних авторів.
Ось що Капусцінський пише про це в «Подорожах з Геродотом»: «Це природно: читати Геродотову книгу та інші величні книги слід по кілька разів; з кожним читанням книга відкриватиме новий шар, раніше пропущені теми, сцени та сенси. Бо в кожній величній книзі є кілька інших».
Тож не варто цуратися називати літературним репортажем тексти, що вийшли в домодерні часи. Письменники-документалісти пронизують історію літератури, однак в різні часи їх було недостатньо або ж їхні тексти замало важили, щоб літрепортаж виріс в окрему традицію. Запізніло цей жанр став вагомим аж після Другої світової війни.
В американо додали молоко
Двадцяте століття характеризується стрімким розвитком mass media: в умовах глобалізації стрімко більшає новин та історій, зростає кількість видань і читацький загал. Поруч із текстовим з’являється відео- та радіорепортаж. Медіа перетворюються на конвеєри, що продукують тисячі історій щодня, а сам репортаж стає більш поверховим та кліповим.
На тлі цього інформаційного мироточення в США з’являється новий напрям у журналістиці під назвою The New Journalism (1960–70 рр.) Його представники пишуть глибокі тексти, що читаються з насолодою і різко контрастують зі звичайним таблоїдним репортажем, що вже став буденністю. Відомими представниками нового напряму були Том Вулф, Джиммі Бреслін, Джоан Дідіон, Ґей Таліз та інші.
Ніхто не знав, як рахуватися зі справді вишуканим репортажем, адже не було уявлення, що репортаж має естетичний вимір.
Том Вулф, «Народження “Нової журналістики”: виклад очевидця» (1972) для New York Magazine.
Адепти напряму The New Journalism спробували означити літературний репортаж як окремий жанр, надати йому визначальних рис.
В основі жанру, згідно з практиками «нової журналістики», лежить принцип писати пристрасно та цікаво: експериментувати зі стилем, мовою та формою, не цуратися оціночних суджень, потоку свідомості чи вести нарацію від імені власних героїв — голос автора в тексті має звучати гучно і виразно. Порівняно менше уваги приділяли методам «роботи в полі», тобто спілкуванню з героями, нотуванню фактів, звукозапису розмов.
В 60–70 роках «нова журналістика» стала надзвичайно популярною і резонансною, зокрема й тому, що сприймалася у США як винятково нове явище для літератури — її представники не спиралися на якусь попередню традицію і позиціонували жанр, що в ньому писали, як цілком новий для американського письменства.
Їхні тексти публікували не лише в періодиці, але й видавали у форматі книжок. Багато з цих репортажів є читаними та відомими у світі й сьогодні.
Паралельно з «новою журналістикою» розвивалися інші відгалуження документальної витонченої літератури. Відомий американський журналіст Гантер С. Томпсон видав свою найвідомішу репортажну книжку «Страх і відраза в Лас-Вегасі» у 1971 році — в період розмаю «нової журналістики». Автор писав від першої особи та часто вдавався у тексті до власних роздумів та оцінок. За унікальність стилю тексти Томпсона охрестили новим терміном «гонзо-журналістика».
Американський письменник Трумен Капоте стверджував, що започаткував новий жанр літератури — non-fiction novel (документальний роман). Його 300-сторінкова книжка «З холодним серцем» (1966), що стала бестселером, розповідає реальну історію вбивства родини Клаттерів в місті Голкомб (штат Канзас). Автор поїхав на місце злочину та опитав десятки людей, зокрема вбивць, щоб реконструювати хід подій та зрозуміти мотиви скоєння вбивства.
Насправді гадаю, що репортаж може бути таким цікавим, як фікшн, і так само художнім, як фікшн […] Я відчуваю, що художній репортаж був ігнорований раніше і є напрочуд актуальний зараз для літератури XX століття.
Капоте в інтерв’ю для The New York Times (1966).
Справді, роман «З холодним серцем» певно що неможливо відрізнити від звичайного роману, не знаючи контексту його створення. У книжці відсутня постать наратора, наявні діалоги між персонажами, а багато сцен описані до дрібних деталей.
Втім, твердження Капоте, що його книжка започаткувала новий жанр, сприйняли суперечливо. Багато текстів, що вийшли раніше, ніж «З холодним серцем», також можна розцінювати, послуговуючись власне логікою Капоте, як документальні романи. Наприклад, дуже схожими за методом написання і способом нарації є роман «Надя» (1928) французького сюрреаліста Андре Бретона та книжка «Операція Масакра» (1957) аргентинського письменника Родольфо Волша (остання так само розповідає реконструйовану автором історію вбивства).
Якщо Родольфо Волш працював журналістом, то Капоте і Бретон узагалі не були пов’язані з цим фахом. Тобто художній репортаж не був зарезервований виключно для журналістів, хоча асоціювали його насамперед із ними, адже саме завдяки їхнім зусиллям на жанр звернули увагу. У зв’язку з цим прикметно, що Гантера С. Томпсона й Трумена Капоте часто називають представниками «нової журналістики», хоча обоє заперечували власну причетність до напряму.
З тверджень представників «нової журналістики» (а також Капоте) можемо виснувати, що репортаж до 1960-х був відсутній у літературному дискурсі США, існуючи лише в площині публіцистики. Том Вулф писав, що після Другої світової війни журналістика в США сприймалася як другосортний фах порівняно з «благородним» ремеслом письменника.«Модерне уявлення про мистецтво є фундаментально релігійним чи магічним, де митець розглядається як священна тварина, якій божество в певний спосіб посилає спалахи творчості. Матеріал — це всього лише його глина, його палітра», — так писав Том Вулф у вже згаданому есеї.
Дуже «по-польськи»
Окрім США, художній репортаж набув жанрової самобутності в Польщі. У ПНР ця кристалізація відбулася в той самий час, що й в Америці, але обидва напрями спочатку розвивалися в ізоляції один від одного — американські та польські репортажисти були по різні боки «залізної завіси».
Два напрями мали досить різні обставини та причини свого розвою. Для підрадянської Польщі метод художнього репортажу був можливістю правдиво писати про реальність в умовах жорсткої цензури. Не можна було в лоб висловлюватися проти радянського режиму, але якщо зашити відчуття огиди до радянського між рядків у тексті, то можна було перехитрити цензорів. Крім цього, польський художній репортаж спирався на певну традицію, що існувала й до Другої світової війни (тексти Ксаверія Прушинського, Мельхіора Ваньковіча, Ванди Мерцель тощо; навіть Генрик Сенкевич писав репортажі).
У часи ПНР сформувалися класики польського художнього репортажу, чиї тексти відомі не лише в Польщі, але й у світі. Крім уже згаданого Ришарда Капусцінського, яскравими представниками польського літрепортажу були Ганна Кралль, Єжи Шперкович, Малґожата Шеймерт, Кшиштоф Конколевський. Згодом з’явилося молоде покоління: Вітольд Шабловський, Маріуш Щиґел, Войцех Тохман, Катажина Кобилярчик тощо.
Інша ключова відмінність між польським та американським репортажем — це тематика текстів. Якщо американський репортаж був радше зорієнтований всередину, то польські автори часто обирали історії поза межами Польщі: іспанська громадянська війна, геноцид в Руанді чи танечні ведмеді в Болгарії — у фокусі польських репортажистів опинялися найрозмаїтіші теми й місця.
Уявлення про поляків як про «тлумачів» позаойкуменного закріпилося ще в ранній новий час (XVI–XVIII ст.): Річ Посполита мала великий кордон і вела війни з Московським царством та Османською імперією, що про них у Європі тоді мало що знали, окрім легенд та гротескних вигадок. Так ніби в поляків є особливий хист до «перекладу з культури на культуру».
Пишучи про інші світи, я роблю це якось дуже «по-польськи» […] Бо так, як я напишу, не напише ніхто на Заході. Я тут завжди наводжу приклад чудових американських репортажів із Ірану Френсіс Фіцджеральд, у яких було все, крім… релігії — Хомейні, ісламу. Коли я приїхав до Ірану, негайно відчув і оцінив важливість релігійної стихії; не тому, що Дух Божий мене просвічував, — мені дала це відчути моя польськість.
Ришард Капусцінський у збірці інтерв’ю «Автопортрет репортера» (2003).
Методи збору інформації та конструювання сюжету вони також обирали дуже по-різному. Ришард Капусцінський, наприклад, завжди все досліджував емпірично: його книжки об’єднані постаттю самого автора, який завжди розказує історію від власного імені, спілкується з персонажами і дає подіям та явищам оцінку. Натомість Ганна Кралль, яка розповідала історії Голокосту, реконструювала події шляхом ретельного інтерв’ювання героїв. За способом нарації тексти Кралль близькі до означеного Капоте документального роману.
То що на українських полицях?
Як бачимо, на сьогодні художній репортаж — це крислата парасоля, що під нею знайдуть місце багато авторів, які працювали в різні часи, писали в розмаїтих стилях та дотримувалися широкого спектру методів у документуванні та реконструкції реальності. Названі в цьому тексті автори і напрями безперечно не вичерпують тему історії літрепортажу. В Україні ще в 1920-х роках відбувався репортажний бум, доки його авторів не затисли сталінські лещата.
Унікальність жанру в тому, що він розташований на пограниччі журналістики та літератури, через що не вписується цілком у літературний процес і водночас може існувати поза медійною сферою.
Художній репортаж може складатися із субжанрів залежно від різних обставин зі сфери літератури та мови, а також методології збирання матеріалів, журналістської етики і стандартів. Усе це створює вагомі складнощі для делімітації рубежу, що його перетнувши певний текст перестає бути репортажем. Жанр ніби переживав кілька народжень у різних дискурсах. Тож згадана на початку плутанина на полицях українських книгарень цілком пояснюється цією проблемою дефініції. Однак краще розуміння історії репортажу та його визначальних рис, відповідно до визначень різних «шкіл» репортажу, допоможе дещо впорядкувати репортажні полички. Навряд чи знайдемо мотто, спільне для всіх репортажистів, але можемо сказати, що репортаж — це правдива і цікаво написана історія з реальності. А тема, метод, форма, стиль та головна думка — це змінні величини.Літрепортаж довів свою живучість попри відсутність чіткого уявлення про власні межі та історію — водночас краще розуміння цих категорій читачами, критиками й самими авторами зробить жанр лише сильнішим.