Читаючи Донну Тартт, важко зберігати байдужість. Емоції читачів радикально поляризуються: у когось романи цієї письменниці викликають захват, а в когось — роздратування. Тексти Тартт часто незручні: на позір вони здаються легкими, проте насправді маніпулюють нашими почуттями, аби зрештою залишити ні з чим. Незабаром виходить український переклад «Маленького друга» — другого й чи не найбільш контроверсійного роману Тартт. Це єдиний текст авторки, який ще не був перекладений українською — тож із появою цього видання українськомовні читачі й читачки матимуть нагоду зібрати на своїх полицях увесь доробок письменниці.
Так само, як і в дебютній «Таємній історії», у «Маленькому другові» Тартт розмиває межі детективного жанру. Як це часто трапляється в детективах, роман відкривають убивство й обставини, що йому передували, — усе для того, аби читачі й читачки повірили, що наприкінці історії злочинця буде викрито, й вибудували відповідний горизонт сподівань. Убивство й кара за нього справді є центральною точкою «Маленького друга» — втім, сюжетні лінії, замість зійтися до неї, химерно сплітаються між собою, а читачі, замість насолоджуватись очікуваним полегшенням, отримують нові питання для розмислів.
Під час родинного свята 9-річного Робіна знайшли повішеним на дереві. Убивство хлопчика бачили його сестри — чотирирічна Еллісон та однорічна Гаррієт. Втім, жодна з них не пам’ятає цієї події, тим самим віднімаючи останню зачіпку, яка могла би пролити світло на смерть Робіна. Загибель хлопчика продовжує тяжіти над родиною навіть одинадцятьма роками по тому — тоді, власне, й відбувається дія роману. Незважаючи на те, що з дня Робінової смерті минуло стільки часу, здається, що частина його рідних досі намагається піти з життя слідом за ним. Матір Робіна переживає проблеми із психічним здоров’ям, відмежувавшись від світу й заборонивши викидати мотлох із другого поверху будинку; зазирають у вічі смерті й сестри Робіна: Еллісон, щоб навчитись літати, стрибає з дерева, на якому її брата знайшли повішеним, а Гаррієт під час гри в євангельські сюжети змушує свого друга Гелі Галла показувати смерть Юди. До того ж Гаррієт захоплюється трюками Гаррі Ґудіні — для того, аби бути як відомий фокусник, дівчинка вчиться надовго затримувати дихання й одного разу навіть непритомніє від задухи. Коли Гаррієт намагається якомога довше не дихати під водою і плаває обличчям донизу, відвідувачі басейну думають, що дитина потонула — ще одне моторошне нагадування про те, що її брат також загинув від нестачі повітря.
Гаррієт, що читає Кіплінґа й Стівенсона, а під час гри в Євангеліє обов’язково бере на себе роль Ісуса, прагне знайти вбивцю Робіна. На перший погляд здається, що ця дитина написана для втіхи дорослих: вона смілива, дотепна й прямолінійна (часом занадто), а її постійні згадки про капітана Скотта неймовірно контрастують із поведінкою Гелі, який читає комікси й цитує репліки персонажів фільму «Із Росії з любов’ю». За законами типового пригодницького роману, під який намагається мімікрувати «Маленький друг», Гелі закоханий в Гаррієт — але те, наскільки ця любов взаємна, з’ясовується досить швидко.
Гаррієт і Гелі вибирають підозрюваних — їхня дитяча безрозсудливість у цьому питанні, з одного боку, неприємно вражає, а з другого, нібито й не викликає питань: Тартт досить переконливо зображає хід думок підлітків, тож читач цілком може повірити в те, у що вірять вони. Зрештою, до цього нас спонукає й цитата з Томи Аквінського, що її виведено в епіграф до роману: «Найменш ясне знання, яке може бути одержане від найвищих речей, є бажанішим за найчіткіше знання, отримане від менших речей». До того ж над «Маленьким другом» тяжіє й історія жанру: Том Сойєр та Гекльберрі Фінн уже довели, що двоє дітей, якщо їх полишити самих на себе, можуть викрити дорослий злочин. І хоч замість одної-єдиної тітки Поллі Гаррієт має аж трьох двоюрідних бабусь (great aunts мовою оригіналу), які, втім, не мають ані йоти суворості тітоньки Сойєра, сюжетна схема, в якій діти перетворюються на детективів та руйнують плани дорослих злочинців, ламається. Цим сюжет наближається до реального життя: герої роману не завжди мають рацію, а їхні обдумані й необдумані вчинки часто мають непередбачувані наслідки.
У горизонт очікувань від детективного роману вочевидь входять динамічність та напруженість сюжету. Тартт відмовляє читачам у першому й частково пропонує друге, наповнюючи текст образами й епізодами, покликаними бути моторошними та викликати дискомфорт. Приміром, Гаррієт, намагаючись врятувати дрозда, чиє крило загусло в дорожній смолі, лише завдає пташці болю і зрештою спричиняється до її смерті — ще одна деталь, котра нагадує про вбитого Робіна, чий костюм дрозда був неодноразово згаданий у романі. Але попри епізоди, які мусять підігрівати читацьку увагу, небезпека застрягнути на першій третині тексту нікуди не зникає, адже велику частину роману становлять події, які не мають прямого стосунку до сюжету, натомість романтизуючи дитинство на півдні США в 1970-х. Зрештою, романтизувати в романі немає чого: кожна із сімей, що перебувають у центрі оповіді, по-своєму неблагополучна. Йдеться не лише про найменш благонадійних братів Ретліффів (старший виготовляє і споживає метамфетамін, другий наркозалежний, третій був злочинцем, але навернувся у християнство й хоче проповідувати зі зміями, а наймолодший має аутизм). Сумною є родинна історія і бабусь Гаррієт, чий родинний маєток розвалився через безгрошів’я, і самої дівчинки, батько якої покинув сім’ю після смерті Робіна. Родина Гелі в романі нібито стає уособленням повноти й затишку: Гаррієт навіть заздрить Галлам, у яких завжди є чим перекусити і які на вечерю мають ростбиф, креветки або лазанью. Втім, Гелі та його брат Пембертон часто поводяться невиправдано жорстоко — зокрема через те, що відчувають свою безмежну владу над покоївками, яких раз по раз звільняють через наклепи братів. Єдиним підлітком, який не проявляє до інших агресії, стає Кертис Ретліфф: він у свої дванадцять років може вимовити лише декілька слів, тож сам нерідко стає об’єктом знущань. Решта ж дітей, зокрема однокласники Гаррієт і дівчата з християнського літнього табору, повсякчас цькують одне одного.
Зрештою, читати «Маленького друга» — це як заходити у холодну воду: час, упродовж якого налаштовуєшся на те, щоб пірнути, довший за ті хвилини, що їх проводиш у воді. Друга половина роману з її динамікою цілком компенсує статичність першої частини. Тут остаточно стає зрозуміло, що «Маленький друг» — це текст про відхід дитинства із його почуттям безпеки й любленості. Це текст про те, що не всі, хто вважає себе готовим до набуття суб’єктності, насправді можуть зважити свої дії. Гаррієт, яка бере на себе занадто дорослі завдання, промовисто це підтверджує: слова дівчинки не завжди тлумачать так, як вона очікує, що призводить до наслідків, прямо протилежних тим, на які вона сподівалася. Замість бажаного затишку, дівчинка спричиняється до розлуки з близькою людиною, котра дбала про неї та її сестру — відтак їхній будинок поринає в ще більший занепад. Стає очевидним, що в цьому тексті зовсім немає безпечного простору: більшість героїв роману повсякчас заграє зі смертю, ловлячи змій, залазячи в чужі будинки, стріляючи собі в голову чи шпигуючи за іншими людьми. Цей текст, місцями моторошний, місцями швидкий та хаотичний, безумовно, вартий того, щоб його читати — навіть попри деяку очевидність фіналу. Обірваність історії, її незакритість змушують знов і знов подумки повертатися до роману — тож навіть якщо із «Маленьким другом» не вийде подружитися, забути цей текст точно не вдасться.
