Анфіса Дорошенко
культурологиня, есеїстка
Запитання і символи
Єн Рід описав свій дебютний роман «Хочу покласти всьому край» як історію про запитання. Можна уточнити: про перенасиченість запитаннями. Різної ваги й різьби, вони спочатку важко нагвинчуються на те, що здається дилемою гіпотетичної головної героїні, в реальність та цілісність якої (і дилеми, і героїні) читачів змушують повірити. Згодом усе перевертається, неістотні квестії біжать геть спіраллю думки, звільняючи стрижневе запитання: ти хороша людина чи погана? А трохи згодом з’являється інше, додаткове: чого ж ти очікуєш? Від книжки, з якою, попри її напругу, швидко звикаєшся, не очікуєш такої категоричності.
Цей «інтелектуальний трилер з елементами саспенсу», який хочеться чимшвидше деярликувати, не грішить спрощеними філософіями та складними покликаннями, а його герої не цитуватимуть славнозвісних поетів у найменш придатні для цього моменти. Теми, що їх порушує автор, існують тут радше атомарно, ніж синтезійно, і це підтримується розмаїттям запитань. Коли спантеличена, оповідачка ще спроможна на складні роздуми, але коли налякана — лишається з обмеженим набором сценаріїв. Завдяки тому, що героїня уважна до деталей, починаєш вірити і в її розсудливість, і в правоту, і в те, що описані в книзі проблеми — наслідки не її виборів, а зовнішніх несправедливих втручань, людської тупості, схильності до прикидань, ницості, що виправдовує сама себе, егоїзму. Як здається, із завершенням стосунків для дівчини мало що завершиться. Втома від власної нерішучості, дискомфорт і самозвинувачення женуть її — ні, не до самого розставання — а до її дому, старого крісла, старого ліжка. Але авто далі мчить пустельною сільською дорогою, поїздка до батьків хлопця триває і моторошна ферма, на якій він зростав, — це лише перша зупинка, а не пункт призначення.
Коли запитань забагато, символи можуть мати заспокійливий ефект. У романі Ріда є символи вітальності й рівноваги, є дорога, яка починається нізвідки й ніде не закінчується. Частіше тут йдеться про символи персональні, а не колективні. І все ж інколи мертвому ягняті немає снаги бути символом, а символічне мислення не може висушити липкий змоклий стаканчик, набитий льодом. У романі Ріда чимало трансформацій (води), рухів (струму), станів (хворобливих), тепла й холоду, роздумів про маніпуляції та стосунки, що мають початися зі штучності, аби далі розвиватися в більш природний спосіб (а чи не навпаки?). Доводиться не лише вмикати рецептори, а й маневрувати між запитаннями та символами. Чи є таємниця субстанцією? Що відчуває мертва плоть? А ще таке: чому в школі, з її наглядом і контролем, завжди є ті, кому вдається ухилитися від видноти, непомітно жити своє жаске, трагічне й згубне життя?
Школа як кросворд
Можливо, вам не завадило б знати орбітальну швидкість Венери, а можливо, ваші здатність вчитись, запам’ятовувати й знаходити знанням застосування лишились в минулому, а шанси на успіх давно втрачено. Проте в романі йдеться не так про шкали «розумності», як про те, щó вважати світом кожної окремої людини, який доступ ми маємо до світу іншого. Знання і незнання, суперництво, пророкування успіху, різного роду оцінки мають сильний вплив на життя кожної людини, підводячи до запитання, яке виникає в героїв роману: як це — бути найрозумнішою людиною у світі? Цю проблематику, яка часто поширюється на читацькі відгуки та огляди роману Ріда, добре розкрито через персонажа хлопця головної героїні, Джейка.
Якщо коротко, Джейк відповідає критеріям оповідачки рівно доти, доки не починає дратувати її своїми утробними звуками, якими супроводжується, наприклад, поїдання пластівців. Ще на початку книги він відрекомендував себе як кросвордист (крестовербаліст), тобто поціновувач складання й розгадування кросвордів. Кросворди, звісно, бувають дуже різні, але усталено асоціюються з перетинами слів. Головною невербальною, але дуже подібною до кросворда структурою в романі Ріда є школа. Чарлі Кауфман, екранізуючи «Хочу покласти всьому край» (2020), додав історії цікавих відтінків, але не зміг скласти й половини цього кросворду. Місцями фільм Кауфмана схожий на тривимірний макет фільму, виготовлений зі старих залежаних матеріалів: жовтяного картону, вилинялого текстилю, пошкрябаного пластику невстановленого походження. Акторам вдалось зробити незвичне в Рідовій історії переконливим, а «нормальне» загрозливим. Сумнівні ідеї в цьому сніговійному студеному фільмі відчайдушно хочуть жити, тож з тваринною наполегливістю шукають теплого світла, струшують з тебе мерзлоту й вогкість.
Кауфман виділив у романі Ріда тему часу й зосередився на роботі з нею. Його персонажам страшно рухатись вперед у часі, але їм також лячно бути часом, який рухається крізь інших. Зачеплену в романі тему старань, обдарованості, здібностей, талантів тут відтворено через скромні сподівання героїв, їхні сумніви, а не лише спогади минулого, як у Ріда. Роботи Кауфмана та Ріда різняться комплексом відсилок до інших мистецтв. Наприклад, Кауфман не лишає осторонь тему критики в її широкому сенсі. Якщо на стосунки можна подивитись як на фільм, то хто і коли займає щодо нього позицію кінокритика? Яку мету ми переслідуємо, вдаючись до ніжно-заздрісно-владної підміни мови враження мовою арткритичного дискурсу, коли коментуємо творчість коханої людини, її ідеї та витвори? Чи позбуваємось частини власного творчого «я», коли, вслухаючись в поезію партнера/партнерки, відчуваємо, наче власні творчі сили вичерпуються з кожним новим вдалим рядком, бо здається, що він — наша відповідальність, якщо не заслуга?
Саме в школі різні долі, часи, проєкції, сценарії та спогади нарешті сходяться в одній точці. У шкільних коридорах усім, талановитим і нездарам, однаково не дозволено ходити по щойно вимитій підлозі, чемнюхам і нечемам однаково спокусливо підсміюватись над старим прибиральником. Може, він і є найрозумнішою людиною у світі? Завдяки тому, що школа є головною картою, яку Рід розіграв у романі, книга є підставою говорити про середовище, в якому формуються наші уявлення про здібності, таланти й авторство, а можливо, ще й про соціальний феномен зневаги до обдарованих людей (TPS, тобто tall poppy syndrome). Справжньою трагедією в романі є не те, що стається наприкінці, а переконання, з яким живуть люди, яких, щоб не називати невдахами, зазвичай називають «старанними»: відторгненими керує непохитна й смертоносна віра в те, що їхні досягнення (реальні або навіть потенційні чи взагалі уявні) заслуговують лише на атаку, осуд і знецінення, гірше — на непомітність.
«Щойно починаєш помічати своє серце, як хочеш зупинити його»
«Хочу покласти всьому край» — це гнітюче припущення щодо того, де опиняється людина, коли зв’язки з минулим ув’язнюють її, а реліктовий сором вражає думки навмання. Героїв і особистостей у романі не двоє: їх або значно більше, або радикально менше — дійти остаточних підрахунків не вдасться навіть після виструнчення сюжетної лінії. Додзвонювач, Дуґ, батьки Джейка, пані Віл, дівчата з кав’ярні, той, кому присвячено уривки розмов незнайомих персонажів, перекривлений труп у малесенькій шафці — усі демонструють складні взаємини, які можна трактувати по-різному з кожним новим прочитанням роману Ріда.
Кауфман розв’язує питання героїв досить швидко, оскільки його більше цікавить перемикання між різними видами та жанрами мистецтва, між професійним і аматорським, фахом і хобі. Мюзикл, танець, поезія, живопис, фотографія — неповний перелік. Старість у трактуванні Кауфмана це, з одного боку, моторошні гримаси й незграбно нанесений грим. З іншого — це вікова трансформація, яка є внутрішньою завмерлістю, відчутною на тлі зовнішніх прискорень і пожвавлень. Там, де Аніма людини зношується, реальність анімується, тобто буквально стає мультфільмом, щоправда, не дотепним, веселим чи життєрадісним, а похмурим, загальмованим, увібганим у безглузді вигуки й примітивні діалоги. Рід, який також працює в естетиці дисонансу, віддає перевагу літературним покликанням, але в тріумф гуманітаристики, здається, не вірить.
Попри свою націленість на межу, завершення і навіть розправу, а також тягучу, вирішальну для сюжету неможливість покласти край (справі, розмові, стосункам, життю), роман мало споріднений з творами схожої тематики відомих романістів і драматургів (Кафка, Йонеско та Беккет спадають на думку першими). Український переклад назви «Хочу покласти всьому край» втискає найбільше сили в поняття «краю» і в проблему людського бажання, в «хочу». Натомість оригінал, «I am thinking of ending things», більше відповідає змісту книжки: думання та звершення зависли в триванні, «ing», здається, це і про утривалення речей, наполегливе існування яких стає підозрілим. Міркування про кінець не завжди наближують його, а лише ставлять нові запитання: болісніше, коли байдужість та неуважність інших вкорочує твоє життя, чи коли ти сам урізаєш його думками про те, чиї очікування та сподівання не виправдав, розчарувавши і себе, і інших?
У романі кілька разів обігрується теза про те, що думку не можна сфальсифікувати. Що заплутанішим стає минуле Джейка, то легше його відсікати і то переконливішими стають вигадані ним альтернативи власного існування. За логікою роману, почавши думати про власне міркування, завваживши думку — вже зупиняєш її, а помітивши серце — ніяковієш і хочеш за всяку ціну його зупинити. Серце — єдиний персональний символ, який лишається тому, хто втратив віру в інші символи. Зрештою, від кишіння личинок і всякої іншої гиді, якої в романі не бракує, символи часто таки рятують. Так, символи.
Чи все-таки запитання?
