Юлія Концур
літературознавиця
У цьому «Полоні» не чути команд і автоматних черг. Це не мапа, не протокол, не новинна хроніка. Це полон жіночого голосу — гідного, самодостатнього, втомленого, але не зламаного. У книзі Валерії Суботіної війна не гримить, вона проникає в пори свідомості, в тріщини буденності, в найтонші нервові закінчення тексту. Це полон, з якого читач не виходить тим самим, ким увійшов. І саме тому цю прозу не можна читати між справами, з кавою в руці — надто висока емоційна ціна кожної сторінки. Але водночас — це обов’язковий текст для тих, хто прагне зрозуміти, чим є війна для жінки, що проходить власну лінію боротьби.
Жінка, яка пише про себе, але не для себе
Героїня — сама Валерія Суботіна, журналістка, письменниця, військовослужбовиця, що пройшла крізь пекло російського полону. В її тексті особисте невіддільне від соціального. Суботіна росла з батьком-алкоголіком у середовищі, що навчило її відмовлятись від фемінності як ознаки уразливості. Ця відмова була не лише психологічним захистом, а й стратегією виживання: уникати всього, що може додати дірку на щиті.
Згодом вона адаптується до соціальних очікувань, працюючи викладачкою в університеті: її образ «пані вчительки» у діловому костюмі, з зачіскою та окулярами — це інша форма маски, новий спосіб убезпечити себе в патріархальному суспільстві. Проте справжній поворот у самоусвідомленні стається під час знайомства з Андрієм Суботіним — військовим, що стає її чоловіком. Їхній шлюб триває лише кілька днів, але ці стосунки відкривають для Валерії новий вимір фемінності — як довіри, тепла, прийняття. Вона вперше починає сприймати своє тіло не як джерело небезпеки, а як простір радості, близькості, взаємності. Її жіночність уже не асоціюється з вразливістю, а стає джерелом сили.
Не про сповідь, а про гідність
«Полон» — це художній его-документ, одна з тих форм, які сучасна українська література, здавалося б, тільки починає відкривати, а вже мусить використовувати як спосіб зберегти й осмислити травму. Це не щоденник, не хроніка, не самотерапія. Авторка не просить співчуття, не використовує мову як подушку безпеки. Її письмо зважене, стримане, витримує дистанцію між емоцією і словом. Цей простір — не втеча, а форма гідности.
У «Полоні» важливо все: від побутових деталей і дрібних ритуалів до внутрішніх монологів і болючих зізнань. Усе це складається в тонкий жіночий портрет у часі війни — без пафосу, без меланхолійних зітхань, а з глибокою внутрішньою силою. Саме це робить книжку безцінною для всіх, хто шукає не теоретичні схеми, а справжні вияви переживань, вписаних у тіло жінки, у її мовлення, тишу, паузи.
Епізод, де героїня розповідає про обмаль засобів гігієни в полоні, заторкає щось глибоко на межі усвідомлення людськости своєї природи: вона мріє мати власну зубну щітку, гель для душу й мило — те, що у мирному житті здається буденністю, тут набуває сакрального значення. Ця сцена не лише про тілесність, а й про відчайдушне прагнення повернути собі хоча б крихту самобутности.
Війна без «героїзму»: інша оптика жіночого досвіду
Валерія Суботіна — не новачка в літературному полі, її тексти давно вирізняються внутрішньою зібраністю, виваженістю, увагою до нюансів. Але «Полон» — її найсильніший текст на сьогодні. І, можливо, найризикованіший. Бо говорити про травму — завжди ризик: або скотитися в сповідь, або заховатися за метафорами. Авторка ж знаходить третій шлях: філігранно поєднує інтимне з художнім, персональне з публічним.
«Полон» може поранити. Особливо — тих, хто проживає подібне, чиї близькі були в окупації, чиї життєві маршрути теж обірвалися й перенаписалися війною. Але ця книжка не травматична у сенсі хаотичної чи нервової. Навпаки, її сила — у структурованості, у тиші, яку вона несе.
Один із найвиразніших фрагментів — опис моменту, коли героїня розуміє: «Ти не боєць полку. Ти брат. Ти частина родини». Тут ідеться не про традиційні гендерні ролі, а про нову спільність, де головною цінністю стає людська гідність, а не стать.
Коли слово — зброя, а мовчання — броня
Стилістично «Полон» ближчий до модерної прози, аніж до класичної мемуаристики. Тут багато тиші, реплік, що мовчать більше, ніж кажуть. Авторка вміє працювати з формою: змінює ритм, вибудовує кадри, як у кіно. Проза економна, але не суха. Емоційна, але не сентиментальна. Мовна структура в книжці виконує не лише функцію носія змісту, а й роль об’єкта спостереження — як змінюється мова, коли змінюється реальність.
І все ж є моменти, коли відчувається надмірна обережність. Наприклад, епізод, де героїня згадує своє повернення з полону: «Я знову буду яскрава, а не така, як зараз… Я не боятимуся привертати увагу». Авторка зупиняється на півслові, ніби відводячи погляд. Яка вона — зараз? Ці лакуни можуть здатись недомовками, які трохи розмивають емоційний удар. Це не завада, радше — частина авторської стратегії. Але вона потребує уважного вчитування і певної готовности від читача.
Без кліше: гендер у тексті війни
Традиційно в наративах про війну жінка — або берегиня, або жертва, або муза. Але Суботіна руйнує цей трикутник. Її героїня не просить статусу винятковости — вона просто присутня, вона живе, вона думає, відчуває, втрачає і віднаходить. Вона — свідок, але не мовчазний. І ця роль є надзвичайно важливою в сучасному переосмисленні гендерних ролей у часі війни. Вона не відмовляється від своєї фемінности, але й не будує її «за методичкою». Це не глянцева жінка з війни, не фігура з соціальної реклами. Це жінка жива, амбівалентна, складна.
Бути в «Полоні»
«Полон» — must read не тому, що «важливо читати про війну». А тому, що це — чесна, глибока, художньо сильна спроба зафіксувати невимовне. Це книжка, яка не кричить, а мовчить — і в тому мовчанні більше змісту, ніж у багатьох романах. Вона не дає розради, не закриває гештальтів. Але вона відкриває нові горизонти для літератури, для феміністичного мислення, для розуміння себе й іншого в часи катастрофи.
Суботіна — не просто авторка одного сильного тексту. Вона — голос, що вже сформувався, і голос, що буде звучати ще гучніше. Її «Полон» — не місце страждання, а простір переозначення. Простір, де жінка у війні — не об’єкт, не символ, а авторка історії. І в полон цього світогляду варто потрапити кожному, хто хоче по-справжньому почути.
