Марина Губіна
літературознавиця, культурна оглядачка
Новий текст Софії Андрухович зібрав довкола себе чималу увагу: про нього вже написана низка рецензій, його читали на кількох книжкових клубах, а питання «Що ж там робив той олень?» знайоме навіть тим, хто і не сильно планує брати до рук цю книжку. Така цікавість зумовлена не лише тим, що йдеться про роман однієї з найяскравіших українських сучасних письменниць, а й тим, що він геть не такий, яким були «Амадока» або ж «Фелікс Австрія», а схожий радше на ранні тексти письменниці. «Катананхе» можна навіть не називати романом, бо ж обсяг тексту та сюжетна зосередженість дозволяє дискутувати, чи не повість це. Дійсно, що повна протилежність «Амадоці», якщо говорити про кількість сторінок та тривалість подій, а от тривоги у них схожі, і їхньою причиною є війна.
Війна у кожній шпарині
Сюжет «Катананхе» нескладний: всі персонажі живуть неподалік в спальному районі Києва, за описами якого постає цілком впізнавана Оболонь. У кожного свої проблеми: Леся з острахом помічає у собі вікові зміни і прагне відтермінувати їх якнайдалі, її чоловік Олекса страждає від нереалізованості, яку він не може вповні висловити, їхня донька Тая — підлітка, яка шукає своє місце серед друзів та суспільства загалом. Доволі звичні негаразди, крізь які проходило безліч літературних персонажів, от тільки вони загострені пережитим нещодавно жахом війни, яка стала водночас спільною для всіх травмою та відмінним в гранях особистих досвідів минулим.
На позір війни у тексті небагато, а як заходишся озиратись, то вона насправді усюди: у скетчбуці Лесі, у спогадах Аш, у гранатах, касках, ящиках від набоїв, залишених у лісі, серед покинутих собак та осамотілих людей. На війні загинув син Жанни — сусідки Лесі та Олекси, через війну Аш поїхала з рідного міста, за описами якого проступає Маріуполь, від наслідків війни страждає навіть олень у химерній сцені на старій базі відпочинку. Здавалося б, звичні проблеми родини також як не спричинені, то принаймні загострені війною. Найпомітніше це, напевно, відбилося у кризі Олекси, хоча він в межах тексту і не проговорює це зі своєю дружиною.
Криза непричетності
Ми дізнаємося причини його розладнаності ближче до кінця тексту, із діалогу з чоловіком Жанни — людиною, що втратила сина на війні. Саме йому Олекса зізнається, що займався дурницями: говорив із військовими, хоч і не розумів їх вповні, намагався емоційно підтримати, але це не вдавалося, переконував себе, що направду допомагає бійцям, але сам собі не вірив. Достеменно не відомо, чим саме займався Олекса під час (якщо ми погоджуємося, що війна у тексті вже минула) війни: був на небойовій посаді або ж лишився цивільним. Зрозуміло одне: військові (можливо варто додати «справжні») лишилися для нього «ними», які зробили більше, ніж достатньо, які жертвували іноді всім, і до яких від не належить.
Якщо шукати джерела кризи саме у цій нереалізованості, то стосунки Олекси та Жанни стають дещо окресленішими. Звісно, можна пояснювати все оніричним досвідом, який вони пережили на старій базі відпочинку, коли звільняли з тенет колючого дроту оленя. Мовляв, змінена свідомість породжує еротичні фантазії і все таке. Проте будь-який сон вже ж має певне опертя, джерела, з яких і народжуються ті химерні образи. Так, точкою зближення Олекси і Жанни стала дія — вона запропонувала йому, чоловіку, який вже не став героєм цієї війни, врятувати живу істоту від її наслідків. І він погодився, хоч це могло коштувати йому здоровʼя, бо це те, що могло вивести його із заціпеніння.
Перевстановлення авторитетів
Війна внесла корективи і в стосунки Таї та Лесі. Доволі очікувано, що в підлітки та її мами може бути чимало конфліктів через різні погляди на вчинки, реакції та коментарі одна одної. Тая переживає час перевстановлення орієнтирів, а війна ще й додатково множить цю необхідність. Разючим прикладом цього стає сцена у підвалі, куди сховалися жителі багатоповерхівки у перші дні повномасштабного вторгнення. У тому просторі, наповненому багатоголоссям розмов, пахкотінням (або ж смородом, як би то визначила Леся) їжі та розділеним між сусідами страхом, бракує дорослих, хоча їх насправді десятки. Так, хтось дбає про те, щоб люди поряд не замерзли, хтось розбороняє шпіца та кішку, а хтось ділиться кефіром, щоб «не їли у сухом’ятку». Проте у критичний момент роль справжньої дорослої бере на себе Тая.
Йдеться про пенсіонерку, яка забула взяти із собою інсулін. Лишається зовсім трохи часу, поки їй не стало зовсім погано: три години, дві години «із хвостиком», година з таким самим «хвостиком», — та ніхто не поспішає прийти їй на поміч. А Леся і взагалі навіть чекає тої миті, щонайменше на словах. Зголошується сходити нагору за ліками тільки Тая, попри соціофобію, в якій її підозрює матір. У цій сцені в укритті здається, що Леся втрачає авторитет із кожним саркастичним, як їй здається, та зневажливим, як то сприймає її донька, коментарем про оточення та своєю бездіяльністю. Зрештою, чому мати має бути орієнтиром, якщо за інсуліном іде сама Тая?
Загрожена тілесність
Можна припустити, що і центральні переживання Лесі — сум і тривога за візуальною молодістю, що стрімко минає, — були підважені війною. Мовляв, зморшки не така страшна річ, якщо під питанням саме існування. І навіть коли війна як не завершується, то дещо відступає, Лесині тривоги не набувають у достатньої цінності, щонайменше в очах Таї. До певної міри це очевидно і без екзистенційної загрози: донька, яка прагне стати дорослішою, не розуміє, що плину часу можна ще й боятися, бо в якийсь момент він стає вихром.
Страх фізичного старіння взагалі доволі маргіналізована тема. Тобто, так, бажано якнайдовше виглядати молодо, особливо жінкам, проте відверті розмови про ботокс, філери та стимуляцію вироблення колагену — це щось, що заведено лишати у кулуарах. Софія Андрухович натомість вирішує говорити про них, напевне, бо це природно, навіть тоді, коли, здавалось би, є безліч важливіших причин до переживань. На цій тілесності побудований звʼязок між Лесею та Жанною — жінками, що, на перший погляд, видаються навпаки розділеними у тексті мотивом зради. Якщо молодшій з них дозволено хвилюватися за вікові зміни, то старшій дозволено відчувати свою сексуальність, бо це також природно. Навіть після виходу на пенсію, навіть після загибелі сина.
Міф про Актеона
Стосунки Лесі і Жанни наближають читачів та читачок до міфу про Актеона найдужче. Принаймні якщо говорити про сюжетний паралелізм. Подібно до мисливця з міфології, що насмілився підгледіти за купаннями оголеної Артеміди, Леся стає свідком плавання Жанни і має намір забрати у жінки одяг, щоб вона йшла у самій білизні додому. Це мало б стати актом мстивого приниження, а крім цього ще й способом отримати владу над Жанною. Обох підглядачів викрили, Актеона — сама Артеміда, за що й обернула того на оленя, а Лесю — невідомий їй чоловік, в чиєму погляді вона відчитала суспільний осуд за свій не доведений до кінця вчинок. Зрештою, обидва ще й зазнають кари, от тільки причини різні. Принаймні якщо рухатися за найвідомішою версією міфу, де Атеон покараний за зухвалу цікавість.
У міфу ще й інша інтерпретація, до якої в розмові про «Катананхе» вже зверталася Ольга Перехрест і яка пропонує тривкіші паралелі двох історій. У ній вже перетворений на оленя Актеон захоплено відгукується на звуки початку полювання, так і не усвідомивши, що тепер він здобич для власних собак. А тому власноруч спричинює власну смерть. Чому? Бо не збагнув зміни самого себе та контексту довкола себе, за що розплатився. Таким чином стратегія ігнорування наслідків війни та змін, що сталися з людьми через неї, є нежиттєздатною, бо вона проглядає крізь шпарини усіх конфліктів у тексті (а направду і за його межами). Хоча більшість з них дійсно не породжені війною.
«Катананхе» — це спроба подивитися у недалеке майбутнє: обережна, метафорична та химерна, бо як без цього писати про прийдешнє в умовах війни. Тому їй непросто дати визначення в усталених форматах: це не повоєнний роман, не антивоєнний (їх взагалі, як проголошував Курт Воннеґут, не існує), та і взагалі, можна ігнорувати напис на першій сторінці й назвати цей текст повістю. У запропонованому Софією Андрухович майбутньому є місце зраді, дорослішанню, самотності та непорозумінню поколінь, тобто всьому тому, що і супроводжує нормальне життя. От тільки у ньому варто бути по-справжньому уважними, щоб не пропустити зміни у собі та в близьких і подолати ті досвідні відмінності, які ризикують стати незворотними розривами.
