Ілля Рудійко
літературознавець, літоглядач, головний редактор «Культу Критики»
Давньогрецький міф про Медузу Горгону, настільна гра про зоряних корсарів, психоаналіз і комплекс уцілілого, російсько-українська війна та блекаути — здається, у своєму романі «Погляд Медузи» Любко Дереш вмістив ледь не весь спектр актуальних (і не дуже) на сьогодні тем. Це вражає, але й викликає немало питань: чи гармонійно все поєднується? чи не ретравматизує воно читача? чи це чесна рефлексія нинішніх подій, а чи спроба емоційної маніпуляції? і, зрештою, чи добре це написано?
Але «Погляд Медузи» з тих романів, що аж ніяк не обіцяють відповідей на поставлені питання — ба більше, кількість питань надалі тільки зростатиме. Утім, тут від самого початку варто усвідомити одну очевидну річ: те, про що цей роман розповідатиме передусім, — це травма. Травма, травма, травма. Різна і водночас однакова, індивідуальна й водночас колективна, така, що проявлятиметься одразу на кількох рівнях.
Перший рівень травми:
особиста криза,
або Львівська четвірка
Отже, кінець 2022 року. (Час у романі не названий, але його досить просто визначити за тим, що російські обстріли України тут все ще ракетні, а не комбіновані чи суто дронові; у Києві зупиняється метро через атаки на енергетичну інфраструктуру й блекаути; а люди все ще реагують на повітряну тривогу з певною дещицею паніки і все ще вірять в ілюзію своєї ефемерної національної єдності, тож — повномасштабка на ранніх своїх стадіях.) У центрі сюжету — компанія хлопців-львів’ян, які дружать ще зі школи і яким страшенно не пощастило. Не пощастило, бо тепер їм по 40 років і їхня криза середнього віку припала на повномасштабну війну. Тож із ким маємо справу?
Мирослав — молодий (за академічними мірками) професор-письменник, тихий, майже непомітний (сказати б — майже несуб’єктний), його дружина виїхала в Ірландію і, схоже, скоро вже не буде йому дружиною. Та головний факт, яким визначається Мирослав у романі, — з початком повномасштабки він став викладачем креативного письма у приватній онлайн-школі, тож він ще не раз нагадає читачеві про свою високу місію провідника в літературу для непосвячених, які чекають від письма розради, рефлексії і терапії. Місія ця висока зокрема тому, що «країна потребувала письменників і письменниць, щоб розказати світові про те, що з нами всіма відбувається», — ну, принаймні так запевнює сам Мирослав. Тому-то, мабуть, він і є основним наратором «Погляду Медузи».
Натомість основну ноту конфлікту задає в романі Славко — дещо ексцентричний (чи радше екзальтований) і водночас шалено харизматичний митець-філософ, який вирішує мобілізуватися. На фронті він отримує поранення і загалом зазнає травматичного досвіду, тож на реабілітацію вертається інакшим, аніж його запам’ятали друзі. І ось тут починаються пошуки відповідей. Чи зневажає він їх за те, що сам пішов воювати, а вони — ні? (Іронія: персонажа, який найбільше «страждає» від власної неготовності мобілізуватися, звуть Мирослав, натомість персонаж, який свідомо долучається до війська, лишається просто Славком, нарочито без «миру» в імені.) Чи змінився він — і якщо так, то як сильно? Чи може ще все бути по-старому? Та й як узагалі тепер бути — і йому, і з ним?
Є ще Яблонський (він же Юзик), чоловік нібито успішний, при грошах, з будинком і статусом — але водночас чоловік, який не відбувся, бо сам нічого не досяг; гроші й роботу (та й статус, зрештою) йому забезпечив батько. Із сім’єю теж якось не складається: одружений уже вчетверте й, може, не востаннє. Його наче щось і штурхає так незручно під бік, якесь прагнення змін чи самореалізації — але, вочевидь, того штурхання замало, бо ж Яблонський переважно лишається інертним. Людина-флюгер, що прагне стати людиною-млином, але вітерець усе ніяк не подує з жодного з боків.
Ну і Бізон — власне, Бізон є Бізон. Дивакуватий (чи радше навіть тупуватий — суто на тлі своєї ж компанії) чолов’яга, який епізодично з’являтиметься в сюжеті, але для чого саме він з’являтиметься — неясно. Вважайте його такою собі П’ятою Фігурою (але тут він Четверта), себто персонажем, який суттєвої погоди в романі не робить, але без нього ніяк не обійтися — ну, бо хтось же має у своїй цілковитій дивакуватості дарувати одкровення друзям у складних життєвих ситуаціях.
Другий рівень травми:
міграція,
або Жінки своїх чоловіків
Є ще, звісно, інші персонажі, та найцікавіше — з персонажками. Жінок, які будуть незмінно присутні протягом усього сюжету, дві. Перша — Соломія, дружина Славка. Її життя, ніби поламана карусель, несамовито крутиться довкола свого партнера, з яким вона обсесивно асоціює найкращі миті свого буття, з яким пов’язує власну візію щастя і яким, зрештою, намагається витіснити спогад про попередні, не надто щасливі стосунки. Тож коли Славко йде до війська, карусель Соломії теж набуває відповідних обертів: вона починає волонтерити, до того ж самовіддано й багато. Коли ж Славко отримує поранення й вертається на реабілітацію — карусель крутнеться в інший бік: тепер Соломія візьме на себе місію злікувати, зцілити, полагодити чоловіка, а насправді ж — себе. Якщо читали про подібні спроби Романи з «Амадоки» Андрухович, то загалом знаєте, чим ця затія закінчиться.
З іншого боку — Леся, дружина Яблонського (та, що вже четверта), із «дитиною-неслухом біля ніг» і свіжим татуюванням Медузи на руці. Тату з Медузою — бо має травматичний досвід насилля. Множимо це на інтертність Яблонського — і отримуємо суть їхнього конфлікту. Множимо це на досвід біженства — і отримуємо суть внутрішнього конфлікту самої Лесі. І то ще не згадуючи її матері, обробленої російсько-попівською пропагандою.
Та найцікавішим є, певно, походження цих персонажок. Соломія — десь із Криму, Леся — десь із Краматорська. Коли в книзі про війну єдині постійно присутні в сюжеті жінки мають бекґраунд, пов’язаний із втраченою чи загроженою у війні територією, — це важко не помітити, і тим паче важко не пов’язувати це з розвитком сюжету. Крим — то травма давніша, травма, якій (станом на час дії роману) майже 10 років, тож Соломія — своєрідне втілення Криму: свавільна, трохи ексцентрична, майже екзотична (до пари Славкові), із дредами, одне слово, південна — вже звиклася зі своїми втратами, хоча нові життєві випробування реактуалізують їх, викликають спогади, які муляють, і потребу їх пропрацювати.
Натомість Лесина травма — і сексуальна, і мігрантська — ще свіжа, як і її тату. А тому її відчуття неприналежності до нового простору значно гостріше, аніж у Соломії, котра вже прийняла Львів як свій дім. Міркуючи про те, наскільки вона не пасує західному місту (і Яблонському), Леся виводить самоозначувальну формулу: «Я — маленький варвар із промислових районів Донбасу». Така самокритичність цілком резонує із її рвучкою активністю, викличністю та емоційністю впродовж усього роману — травма ще свіжа, тож нема сенсу тут шукати стриманості чи виваженості.
Партнери цих жінок теж цілком вписуються в таку парадигму за рівнем своєї усвідомленості. Славко, наприклад, повністю відповідає Соломіїній звиклості (хоч і не остаточній) із травмою, хай це стосується вимушеної міграції чи неприємних попередніх стосунків — тому-то й сам Славко постає усвідомленішим, певнішим самого себе і своїх рішень, більш податливим до прийняття власного нігілізму, хоч, як і Соломія, ще потребує зустрічі зі своїми проблемами віч-на-віч. Натомість активні життєві борсання Лесі на тлі її нещодавніх травм цілком римуються із борсаннями Яблонського в спробах щось у собі змінити; ось тільки близькість травматичного досвіду (або ж повний штиль амбіцій у Яблонського) перетворює ці борсання на конвульсії, які, втім, поступово кудись та й приводять.
Як сказав би Зиновій Ількович — батько Яблонського і головний львівський психоаналітик у романі, — така в цих персонажів «сценарна матриця»: чоловіки тягнуться до жінок з релевантними проблемами, жінки шукають чоловіків із подібними переживаннями. Але ж переживання ці — в різних площинах. А отже, конфліктів між ними все одно не уникнути, хай як вони між собою резонують.
Третій рівень травми:
колективне (не)свідоме,
або Перетікання й стікання
Оповідь у романі ведеться від усіх перерахованих вище персонажів (і ще від кількох, які спорадично виникають то там, то там); кожен розділ — здебільшого внутрішній монолог одного наратора. Ба більше, жоден із цих розділів не закінчується крапкою — він плавно перетікає в наступний, так ніби один персонаж підхоплює лінію оповіді просто посеред речення і продовжує її. Кожне останнє речення розділу договорюється вже наступним оповідачем, що ніби натякає на спільність переживань, на ефемерну емоційну когерентність між усіма, на химерний зв’язок між українцями загалом, «котрих єднав досвід болю, стійкості, боротьби» (що само по собі є проблемним і аж занадто пафосним твердженням). Так, зрештою, виникає і сама Медуза в романі: це і тату Лесі, і міф, який вона читає на ніч своєму синові Максиму, і тема доповіді (фройдистська Medusenhaupt) Зиновія Ільковича, і Мирославове порівняння з травмою та її подоланням, і асоціація із сузір’ям Персея в настільній грі, яка так подобається Славкові, і загалом закам’янілий, нерухомий, безпорадний стан українців під обстрілами. Медуза тут — метафора, символ і евфемізм водночас; вона ніби закодована в якийсь zeitgeist чи ноосферу роману, а тому й виникає водночас на різних рівнях, наражаючись на множинність інтерпретацій. Себто Медуза може бути для кожного різною, але принциповою тут є сама її повсюдна присутність — ми ж бо начебто єдині у своїх переживаннях в час війни, тому й образи в нас набувають спільних форм.
Постійне ж перетікання цих образів і нарації, підхоплювання персонажами нескінченної оповіді — найкраща і водночас найгірша риса «Погляду Медузи». Найкраща, бо це просто цікаво і гарно. Найгірша, бо, договорюючи одне за одним, персонажі зрештою починають говорити як один — себто однаково. Так, у них дещо відрізняється вокабуляр (особливо у Бізона, що й не дивно), але блукання нескінченними коридорами персонажевих свідомостей набуває завжди одних і тих самих траєкторій, наче всі індивідуальності зліпилися тут в суцільний суп із надсвідомістю — однією на всіх. Кожен монолог тут — це корпус подекуди непролазних вузлів метафор і пафосу (згадайте цитату про єдність українців чи потребу країни в письменниках), навмисно ущільнених — вочевидь, із метою сугестії. Варто визнати, що ця сугестія вдається — з часом ніби ріднишся з персонажами (розчиняєшся в супі), починаєш відчувати на собі погляд Медузи й кам’янієш перед текстом: настільки він емоційно згущений. Ну, не просто ж так підзаголовок роману обіцяє «маленьку книгу пітьми». (Але також треба зазначити, що в другій половині стиль дещо вирівнюється, розгладжується — і це парадоксально, бо саме в цій частині з’являються сцени наркотичного сп’яніння. І так, звісно, наркотики в цій книзі будуть — хай навіть трохи, зате в кульмінаційні моменти.)
Плавний перехід оповіді від одного наратора до іншого, нагромадженість асоціаціями й метафорами, постійні рефлексії, навмисна поетичність (чи то радше поетизованість) — це ніби потік свідомості, ось тільки в «Погляді Медузи» він набуває виміру стікання свідомості. Саме так — стікання, згори вниз: з флешбеків і самозаглиблених персонажевих ширянь у надрах власних розмислів — на реальні ситуації в реальному світі. Плавне, повільне, ледь не мляве стікання — як рух медузи у воді. Але чи не таким і був насправді кінець першого року повномасштабки? Чи не є цей стиль означником того емоційного клімату, що домінував у часи перших блекаутів?
Як уже було сказано, «Погляд Медузи» з тих романів, що аж ніяк не обіцяють відповідей на поставлені питання — тож це лишається на роздуми (чи радше на враження) читача.
(Не) трохи пітьми наостанок
У книзі Леся Белея «Ліхіє дев’яності. Страх і ненависть в Ужгороді» (2019) є цікавий пасаж про Любка Дереша і про неочевидні впливи його літератури. Конкретно ж там ідеться про щорічний фестиваль на Шипоті. Мовляв, фестиваль цей заснували ужгородські хіпі в 1993 році з відповідною хіпарською атмосферою, і так тривало до 2007-го, коли з’явився роман Дереша «Трохи пітьми». Ця книга, у притаманному Дерешві стилі, оповідає доволі трешову, сповнену темряви, наркотиків і загрозливої містичності історію про фестування саме на Шипоті. Після виходу роману фестиваль став нечувано популярним, але є нюанс: як пише Белей, через те, що книга була «аж ніяк не хіпівсько-життєрадісна, а суїцидально-депресивна», на Шипот «почала з’їжджатися похмура молодь». Багатьох хіпі, які стояли біля витоків фестивалю, це обурило; вони не простили Дерешеві перекручування атмосфери Шипота і докорінну його зміну в протилежний від хіпарського бік.
Власне, на «Погляд Мудузи», імовірно, можна реагувати подібним чином: мовляв, перебільшено, занадто драматизовано, перекручено, із надміром емоцій широкого негативного спектру — а насправді ж у житті все було геть не так погано (чи було?), а навіть якщо й було, то не настільки ж концентровано (чи якраз настільки?). Але величезна перевага тут в тому, що ця книга не приписує собі остаточності чи категоричності у своєму погляді на описуваний час (навіть якщо від цього погляду описуваний час кам’яніє); ця книга не ставить в історії крапку. І то цілком буквально: Дереш не ставить крапки не лише в кінці розділів, а й у кінці всієї книги загалом. Мабуть, остаточна крапка у такому романі про війну, яка ще не зазнала свого завершення, неможлива. Тому замість крапки читач лишається з великою кількістю знаків питання — головним чином після такої дилеми: чи аж настільки ми єдині у своїх переживаннях війни?
