Аріна Кравченко
літературознавиця, літоглядачка, авторка подкасту «Фронтир»
Ми часто говоримо про те, як повномасштабне вторгнення позбавило нас мови, якою можна було би ословити власний досвід, про те, що всі слова раптом виявилися замілкі, запрості, надто фальшиві та недоречні, про те, що необхідно винаходити нову мову, шукати нових слів, нових їхніх комбінацій, які були би здатні подолати найгірше — мовчання. Мовчання не лише про теперішнє, але й про минуле та майбутнє.
Проте на реальні спроби винаходити таку мову, намацувати слова, що були б достатньо наснаженими, достатньо концентрованими, достатньо доречними, може наважитися не кожен — це ризикована довгострокова авантюра, де митець приймає, абсорбує біль довколишній, заглядаючи при тому й у вирви власних, приватних ран.
Нова ж збірка Ірини Шувалової «Кінечні пісні», яка вже з’явилася в книгарнях, — це смілива згода з неуникністю авантюри, уважне, незмигне вдивляння в підшкірні крововиливи, які складаються в нові літери.
⠀
Невкоріненість
саджати сади й залишати сади й забувати сади
непроханим гостем по власному саду ходити сади
зривати любові зеленими визріють може сади
а потім слідóм спотикаючись бігти й кричати не йди
Сад, який виштовхує, море, яке забирає, дім, який не пізнає, а все, що видавалося тривким та знайомим, губиться і розчиняється — такі вони, магістральні образи «Кінечних пісень». Ірина Шувалова описує дилему, навіть боротьбу — між невкоріненістю як наслідком війни та вічним бажанням людини посадити дерево, зостатися, хоч, може, й ненадовго, але зостатися.
Бо ж чи можливо жити, якщо знайомий тобі дім радше нагадує малюнки на піску, сон, віск, пил — те, що так легко зникає? Як бути, коли життя — це підйом нескінченними сходами, на верхівці яких — один щемкий спогад — та й чи дійсно він десь там, за стомливою нескінченністю сходження? А що робити з усіма іншими спогадами — спогадами, що знелюднюються, бо мешканці, які їх населяли, йдуть?
У світі «Кінечних пісень» — у нашому світі — «усе розсипається і мина», людині ж лишається бути посудиною, в якій бережуть пам’ять — пам’ять, загрожену війною.
⠀
Навичка втрачати
вчися втрачати тому що не навчені цієї науки
сідають за стіл життя як сідає на руку дитини метелик —
з довірою
не знаючи що й він — машина невагомості та трепету —
може раптом скінчитися […]
вчися втрачати — передовсім себе — проводжати
себе вчорашнього
Звернення до минулого Шувалової, з одного боку, симптоматичне, — бо хіба можливо говорити про війну, не звертаючись до якої-не-якої «золотої доби» свободи, закоханості, певної дитинності; з іншого ж боку, це звернення глибоко особисте, бо поетці вдається зафіксувати тектонічні зсуви власної пам’ті, спричинені війною.
⠀
а ми алісо народилися в іншій країні
у якої не було імені
були тільки запахи звуки кольори
жовтий паркет ялинкою і блакитна плитка на кухні
крісло з дерев’яними бильцями
відривний календар радіоточка
за потреби я можу здійснити повну
інвентаризацію минулого алісо […]
але боюся що від цього воно зробиться порожнім
як бляшанка
з-під кави з індійським малюнком
в якій живуть тепер ґудзики і шпильки
так і в моєму минулому тепер мешкають інші уже не я
⠀
— пише Ірина Шувалова в «іншій країні», і найбільше тут вражає мотив полишання нараторкою минулого та відмова від такого відречення іншими — чужими, несвідомими занепаду власного дому.
⠀
тролейбуси й досі спроможні
завезти тебе на край ночі
довгої зимової ночі повної чужих людей
у напівтьмяному салоні
яких тільки ця ніч і тримає укупі
які їдуть у ній крізь неї раптово споріднені
як мешканці однієї великої країни
країни прижиттєвих смертей і посмертних любовей
якої більше немає крім як на старих
мапах старих папіросних коробках паспортах
⠀
— так закінчується вірш, і читач розуміє: війна — це не тільки про докорінну зміну теперішнього, але часто й про необхідне, болісне перекроювання минулого, визначення власного рівня вкоріненості в нього.
Проте що лишається, коли рішення ухвалене — й ми сходимо з тролейбуса, який продовжує іти в ніч?
⠀
Чужинність
якщо мене не вбивають
чи маю право я
говорити із тими кого вбивають
на рівних
Лишається чужинність. І йдеться тут насправді не лише про розлам між «я» минулим і «я» теперішнім. Ідеться про дещо глибші речі. Про множинність цих глибших речей.
Власну чужинність видно на контрасті з дитинністю тих, хто оточує, — на контрасті з привілеєм дитинності, яким колись, у час горя інших, насолоджувався й ти:
⠀
здається саме це й називають археологи
культурним шаром хіба ні?
зняту з живої епохи шкіру
розстелену на землі кривавим клаптем
до настання цієї епохи ми
недбало слухали новини жили у містах
із сосновими парками з драматичними театрами ми
були наївні і прекрасні ми не мусили радіти
одинокій капустині дивом впольованій
у порожньому супермаркеті ми
були як діти чистячи зранку зуби ми
дізнавалися назви місць
алеппо санаа мекелле
місць де епоха вже звивалася без шкіри
де шкіра її вже лежить стікаючи кров’ю на землі
чекаючи на своїх майбутніх археологів але ми
незмінно забували ці назви
[…]
були істотами зліпленими з іншого тіста
⠀
Чужинність проступає в невизначеності власної ролі, в намаганні з’ясувати, як саме має говорити «не жертва / не учасниця / не захисниця / не спостерігачка / не стороння особа / а хто тоді», у бажанні подолати прірву, яка розверзається, коли, «переломившися через смерть / мова стає сама на себе не схожа / і ось — / ми з тобою вже не говоримо однією».
Від чужинності не сховаєшся і тоді, коли «говориш / майже без акценту (ґрейт джоб) / або з акцентом (сексі рашн вуман) / або коли ти не говориш бо за тебе / звично говорять інші (ґуд ґьорл) / або коли ти просто надто багато говориш / як усі жінки, бейбі».
Зрештою, виявляється, що чужинність, окреслена політичною картою світу та власними ментальними мапами, визначається навіть чужими тобі, «їхніми», кордонами:
⠀
на шість годин попереду тебе
несу це ранкове сонце як стяг
що розвівається
і над країною живих
і над країною мертвих
їхні прикордонники
розвісили гвинтівки на деревах
полягали ліниво на траві
ці дві країни
ще не розірвали
дипломатичних відносин
⠀
Ірині Шуваловій вдається окреслити можливі межі чужинності — це вона робить методично, із дослідницькою прискіпливістю до фактів, контекстів та спогадів. Тексти «Кінечних пісень» — не лише про фіксацію реальності, переосмислення минулого, а й про своєрідне антропологічне заглиблення, препарацію свого досвіду та почуттів, яка таким чином стає дечим більшим, ніж просто саморефлексією. Це вже — про наративи, про складні амбітні історії, у які складаються поетичні тексти.
⠀
Невимовність теперішнього
дивися мова стоїть порожня як будинок
звідки всіх вивели і постріляли
Невпізнаваність власного минулого неможливо відділити від оніміння теперішнього — оніміння, яке настає тоді, коли зрозумілий, знайомий порядок зруйновано, а минулому — вже поставлено діагноз. «тепер / у цьому саду / я мушу все переназвати», — пише Ірина Шувалова, не лише констатуючи пронизливе мовчання, але й — як і у випадку з чужинністю — дошукуючись його причин. Бо ж навіть мовчати можна по-різному. Слова, які вичерпалися із втратою близької людини, — не та сама тиша, яка розгортається тоді, коли на думку спадає: Бог більше не чує. Тиша глибоко схованих слів і слів, які втратили ціну, — не схожа одна на одну, а мовчання байдужого — не тотожне безслів’ю зніченого.
Шувалова розщеплює ту саму добре артикульовану неможливість ословлення власних досвідів, ставлячи додаткові питання та нові умови, формулюючи таким чином певні патерни роботи з власною травмою.
Невимовне ж теперішнє, зрештою, не проєктує жодних візій майбутнього. «Кінечні пісні» — про минуле, теперішнє і такий собі кондиціоналіс — напів дорогу між минулим, якого не було, та теперішнім, яке відтак з нами не станеться:
⠀
нікого більше немає
з-поміж тих кого ми не знали але
так хотіли спізнати з-поміж
тих кого ми хотіли любити але з ким
розминулися на вулиці з-поміж тих
хто не наснився нам але міг би
наснитись якби тільки не спрацювала
автомобільна сигналізація за вікном якби
ми були героями прекрасної книги
прекрасного фільму
прекрасної п’єси
⠀
«Кінечні пісні» дивують чутливістю вплітання власних тривог поміж загальних травм, сміливістю випереджати питаннями час та активним пошуком способів перемогти як внутрішню, так і зовнішню німоту.
⠀
