Ольга Красінько
старша наукова співробітниця Історико-меморіального музею Михайла Грушевського
У 1990-х роках українська наукова спільнота зіштовхнулась із не баченою досі свободою висловлення — і настільки ж великим викликом. Упродовж семи десятиліть способи вивчення та викладання історії визначалися приписами комуністичної партії, однак у незалежній Україні дослідники майже раптово для самих себе здобули волю дій. Проте про що і як належало писати новій генерації?
Насправді зміни почалися ще раніше. Пробні кулі закинули політв’язні, які почали повертатися додому за часів «відлиги» і згадувати про репресії як в особистих розмовах, так і в спогадах. Невеликий простір дискусій про минуле розширився із курсом на перебудову, проголошеним генеральним секретарем Міхаїлом Горбачовим 1985 р., одним із наслідків якого стала «гласність». Тоді у ЗМІ почалось обговорення тем, які в радянському публічному просторі раніше обходили глухим мовчанням, як-от масових репресій чи Голодомору. Відкрилась частка спецфондів у бібліотеках та архівах, а у країну почали завозити іноземну літературу й видавати раніше заборонену.
Під впливом перебудови українське суспільство виявилось одержимим ідеєю «білих плям» в історії, тобто тем, подій і персоналій минувшини, які не висвітлювались у публічному просторі. Заповненню прогалин активно сприяло й налагодження контактів із діаспорянами. Одним із символів поглиблення нових зв’язків став переїзд 1993 р. Джеймса Мейса, американського дослідника Голодомору, до України. Однак досить швидко перед дослідниками постало декілька нових і нагальних проблем. Перша була пов’язана із відмовою від єдиної радянської заідеологізованої та вибіркової схеми історії, а отже, з пошуком альтернативної, «правдивої» версії. Друга полягала у відсутності напрацювань із власної, питомо української історії із такими ж власне національними акцентами. Відповідь на обидва виклики було пов’язано із (пере)відкриттям класиків української історії, як-от В’ячеслава Липинського, Наталі Полонської-Василенко, а понад усе — Михайла Грушевського.
Книжки, присвячені саме українському минулому, були одразу сприйняті як та сама шукана альтернатива. Під їхнім потужним впливом швидко відбулась «націоналізація» українського історіописання. З’явились перші підручники з історії та монографії-синтези, які репрезентували цілісну картину історії України. Щоправда, ця картина відповідала уявленням авторів XIX – першої половини XX ст., чиї схеми пояснення запозичувались майже без жодного критичного осмислення. Такий «старий-новий» підхід передбачав створення широких панорам історії України з акцентом на перетвореннях нації, причому її розвиток розглядався як неперервний, а початок відраховувався від якоїсь давньої спільноти (як-от антів за прикладом «Історії України-Руси»). У текстах акцентувались «державні періоди» в історії України (Київська Русь, Гетьманщина, УНР) та підкреслювався їхній зв’язок із сучасним суспільством.
На момент появи, у час становлення національної свідомості в Європі в XIX – на початку XX ст., такий підхід був поширеним, позаяк сприяв утвердженню суверенітету на символічному рівні — через декларування традиції й демонстрації глибокого історичного коріння нації. Подібне бачення перегукувалось із суспільним запитом України 1990-х, адже за допомогою цих широких панорам науковці демонстрували тяглість українства та його культури, а отже, і обґрунтованість претензій на окремішність як у очах сусідів, так і у своїх власних. Якщо у західних країнах «відкриття себе» відбулося ще на початку століття, то для багатьох «неісторичних» націй, зокрема східноєвропейських, пошук свого місця в історії залишався болісним питанням. Побудова національного наративу відіграла суттєву роль у суспільних процесах ранньої незалежності, однак академічний потенціал «державницько-народницької» моделі швидко вичерпався. Спроби написати «правдиву» історію, зумовлені травматичним досвідом та впливом авторитету давніх класиків, сприймались як застарілі широкою науковою спільнотою, захопленою історичною антропологією й одержимою постмодерним викликом, який ставив під сумнів саму можливість історичного пізнання.
Спілкуючись із українськими колегами, канадський діаспорний історик Орест Субтельний закликав їх не відмежовуватись від марксистських інтерпретацій, а спробувати застосувати їх до нових дослідницьких питань, як це відбувалося в західному історіописанні з 1960-х. Проте інтереси американських і європейських «нових лівих» інтелектуалів суттєво відрізнялись від рудиментів радянської історичної думки. Показовою (і досить популярною) стала рецензія Наталі Яковенко «У кольорах пролетарської революції» на книгу Валерія Смолія та Валерія Степанкова «Українська національна революція XVII ст.». У своєму огляді дослідниця досить уїдливо порівняла аргументи й риторику авторів із кліше діалектичного матеріалізму, дійшовши висновку, що така схожість зумовлена збереженням радянських стереотипів про історичний процес навіть у позірно суто новій українській історіографії. Дослідники, виховані в союзних інституціях, продовжували застосовувати звичні схеми пояснення, переставляючи лише акценти.
Однак період ранньої незалежності став і часом знайомства із важливими академічними новаціями. Цьому зокрема посприяло виникнення видавництв, як-то «Дух і Літера», «Основи», «Критика», які опікувались перекладом класичних праць із гуманітаристики; а також нових наукових видань («Україна Модерна», «Соціум. Альманах соціальної історії» тощо), на шпальтах яких розгорнулись фахові дискусії. В Україні засновувались виші нового типу, зокрема Києво-Могилянська академія та Львівська Богословська Академія (пізніше – Український католицький університет), орієнтовані на запозичення європейської моделі освіти та міжнародну співпрацю. Включенню до глобальної наукової спільноти сприяли й перші програми академічної мобільності, зокрема до Центральноєвропейського університету, фінансовані Open Society Foundations.
Молоді дослідники й дослідниці почали заглиблюватись у неординарні для українського історіописання теми та пропонувати нові інтерпретації. Когорта учнів Наталі Яковенко, як-от Ігор Тесленко та Наталя Старченко, зацікавились феноменом аристократії на українських теренах XVI-XVIII ст., підважуючи вже традиційні акценти на селянстві й козацтві у вивченні українського суспільства. Максим Яременко запропонував низку альтернативних пояснень на противагу стереотипним у сфері історії Церкви та історії освіти, спираючись зокрема на нові концепти і методологічні інструменти, як-от просопографію. Юрій Волошин фактично започаткував власну школу історичної демографії, а один із його учнів, Ігор Сердюк, написав вже класичну в студіях історії дитинства працю «Маленький дорослий. Дитина й дитинство в Гетьманщині XVIII ст.». Володимир Маслійчук та Ігор Чорновол доклалися до розвитку українських студій прикордоння. Олена Бетлій і Тетяна Портнова звернулись до питань історичної урбаністики й ментальної географії. Катерина Диса почала із досліджень переслідувань відьомства на українських теренах, а надалі звернула увагу на травелоги та ментальне мапування мандрівників і мандрівниць. Олена Стяжкіна висвітлила досвіди стигматизованих груп населення Радянського Союзу, зокрема за допомогою гендерного підходу… Продовжувати цей список можна було би довго.
Випускники та випускниці нових вишів, учасники й учасниці програм подекуди обирали кар’єру в науці та викладанні й докладались до зростання нової генерації, яка поділяла смаки й методологічні настанови вчителів. Між різними колами дослідників виникали обговорення й досить гострі суперечки на численні теми: від наповнення шкільних підручників з історії до походження нації та політики пам’яті. Відбувались також спроби налагодити міжнародні діалоги, як-от (пере)осмислити діяльність ОУН-УПА чи досвід і сприйняття Голокосту в українському суспільстві, для чого організовували круглі столи та великі конференції, у підсумку яких зазвичай видавали тези. Однак фахові дискусії майже зовсім не виходили за межі академічної бульбашки. У першій половині 2010-х знання про минуле з-поміж широких кіл українців здебільшого обмежувались здобутими на шкільній лаві і подекуди доповнювались за рахунок історичних романів чи детективів у лаштунках XIX чи початку XX століть, яких, до слова, не бракувало: починаючи від «Століття Якова» Володимира Лиса і закінчуючи «Червоним» Андрія Кокотюхи. Натомість наукові історичні тексти видавались вкрай скромними накладами і осідали в університетських та центральних бібліотеках чи у приватних зібраннях колег.
Вагомим моментом у зацікавленні минувшиною можна без перебільшень вважати 2014-й рік. Аналітичний звіт Київського міжнародного інституту соціології про історичну пам’ять дорослих мешканців України від 2023 року демонструє, що понад дві третини опитаних погодились із тим, що за останні десять років їхній інтерес до історії зріс. Революція Гідності й початок російсько-української війни вплинули на спроби як пояснити, що призвело до сучасних подій, так і вибудувати нову ідентичність і з’ясувати, що означає бути українцями. Пишучи про колективну пам’ять, Моріс Альвбакс зробив висновок:
уявлення про спільне минуле сприяє об’єднанню спільноти. Коли перед колективом постають нові виклики, відбувається переосмислення коріння, що дозволяє переглянути й зміцнити нинішні зв’язки.
Така схема пояснень досить справедлива для української спільноти. Розрив із російською культурною й науковою сферами призвів до спроб кристалізації нового бачення історії, яка зокрема спромоглась би пояснити динаміку російсько-українських взаємин протягом століть. На цьому фоні не надто дивними здаються численні списки бестселерів та рекомендованих до прочитання різними виданнями книг другої половини 2010-х років. З-поміж як документальних, так і художніх рефлексій на новітні події Революції Гідності й початку антитерористичної операції, як-от «Аеропорту» Сергія Лойка, «Блокпосту» Бориса Гуменюка, «Інтернату» Сергія Жадана, «Слідів на дорозі» Валерія Маркуса, «Історії одного концтабору» Станіслава Асєєва, «Я змішаю твою кров із вугіллям» Олександра Михеда спостерігаються найменування, серед яких все частіше вигулькують назви історичних праць і наукпопу, як-от «Час second-hand (кінець червоної людини)» Світлани Алексієвич, «За лаштунками “Волині-43”. Невідома польсько-українська війна» Володимира В’ятровича чи «Нарис історії України. Формування модерної нації XIX–XX століть» Ярослава Грицака, 2019; спогадів («Тисяча доріг» Марії Савчин, 2017) або біографій історичних постатей («Заборонений» Артема Кірсанова та Сергія Дзюби, 2019; «Черчілль» Себастіана Гаффнера, 2019). У такому світлі показовою може здатись навіть реакція на рішення Дарницького районного суду Києва про заборону поширення «Справи Василя Стуса» Вахтанга Кіпіані 2019 року, внаслідок чого весь наклад книги, яка за сутністю є скрупульозною, проте сухуватою публікацією архівного документу, було викуплено протягом лічених хвилин.
Після 2022 року попит на історичний нон-фікшн в Україні зріс майже експонентно. На це вплинуло як бажання підтримати культурну сферу за рахунок покупки будь-яких книжок, написаних чи перекладених українською, так і зацікавленість минулим на індивідуальному рівні, якому сприяло (пере)осмислення ідентичності, що потребувало нових висновків про своє коріння. Втім, існують й інші мотивації, серед яких не останньою буде навіть потреба аргументовано заперечувати пропагандистські російські кліше. Повномасштабне вторгнення зблизило істориків із читачами. Відбулося відкриття «цікавої історії», досить відмінної від сухих і подекуди поверхневих шкільних моделей пояснення. Певно, не буде перебільшенням висновок, що видання нон-фікшну, зокрема й історичного, у сучасній Україні не сприймається як ризикова бізнес-модель. На поличках сучасних книгарень можна відшукати науково-популярні книжки, наприклад, про середньовічну історію, репрезентовану в «Добі постів і карнавалів» Стефанії Демчук чи «Закоханих Тюдорах» Сари Гріствуд.
Щоправда, вищезгадані приклади можна вважати радше винятком, аніж правилом, адже репертуар історичного нон-фікшну, який активно видавався в Україні протягом останніх років, здається дещо одноманітнім. До такого висновку підштовхує історична рубрика каталогу «Український нонфік 2023–2024» від Українського інституту книги. Більшість із наведених у цьому переліку текстів умовно поділяється на дві групи. Велика частка праць фокусується на історичних періодах і постатях, які складають основу українського «меморіального пантеону», як-от козацької доби («Гетьмани України. Військо, політика, держава» Тараса Чухліба; «Гетьмани України. Перші» Дмитра Воронського; «Сподвижники Богдана Хмельницького» Юрія Мицика; «Усі гетьмани України. Легенди. Міфи. Біографії» Олександра Реєнта та Ігоря Коляди), революції («Київські адреси Української революції, 1917–1921. Путівник») або діяльності ОУН та УПА («Воєнно-політична діяльність ОУН в 1929–1939 роках» Миколи Посівнича, «Герої Заставного передмістя: боротьба УПА на Західній Україні» Романа Горака, «Зродились ми великої години. ОУН і УПА. Історична правда» Вахтанга Кіпіані, «Перемога або смерть. Український визвольний рух у 1939–1960 роках» Івана Патриляка). Друга група репрезентує праці, що висвітлюють широкі лінійні панорами минулого, як-от «Історія для дорослих» Олега Криштопи та Івана Дерейка, «Історія нескорених. Україна на захисті європейської цивілізації» Дмитра Бушуєва, «Україна та Європа: нарис історії від найдавніших часів до початку XIX ст.» Юрія Терещенка тощо.
Як видається, у сфері українського історичного нон-фікшну виразно виявляється мейнстрим. З одного боку, годі знайти шкоду у написанні текстів на конкретні теми, які тільки поглиблюють уявлення читачів. З іншого — з-поміж численних книг про козацтво, революцію та визвольну боротьбу поодинокими виявляються праці, присвячені, наприклад, Речі Посполитій або життю мешканців українських теренів в імперські часи XVIII і XIX ст. Безумовно, такі дослідження також видаються, варто згадати лишень «Українські світи Речі Посполитої» Наталі Старченко чи «Виклик, шанс, зміна: історію українського підприємництва» Тетяни Водотики. Проте майже повна відсутність цих тем з-поміж свіжих видань, включених до каталогу, симптоматична.
Публікації й переклади українською зі світової історії відрізняються: наприклад, серед них можна натрапити на декілька праць, присвячених не державним перетворенням і політиці, а суспільному життю, як-от «Смак радянського: їжа та їдці в мистецтві життя й мистецтві кіно» Олени Стяжкіної та «Спорт в Україні під нацистською свастикою» Володимира Гінди. Проте солідна частка видань все ж фокусується на широких панорамах політикуму й видатних подіях. Варто згадати бодай «Шлях до несвободи: Росія, Європа, Америка» Тімоті Снайдера, «Нещасну землю» і «Переосмислення забутого XX століття» Тоні Джадта, «Атоми і попіл: глобальну історію ядерних катастроф» та «Ядерне безумство. Історію Карибської кризи» Сергія Плохія.
Брак глибшого знання призводить до циркуляції кліше, що спрощують і вихолощують історичну дійсність. Одним із таких стереотипних уявлень є репрезентація взаємин між українською спільнотою та елітами що Речі Посполитої, що Російської імперії, у формі бінарної опозиції, причому на долю українців випадає винятково пасивна роль. Однак опції соціальної агентності виявлялись досить різноманітними, як і форми взаємодії: від відкритого опору до прихованого й від нейтрального співжиття до співпраці. Вирішенням проблеми браку текстів на конкретні теми може здатися якраз численний доробок лінійних історій, які охоплюють великі проміжки часу. Проте жодний дослідник чи дослідниця не можуть бути однаково вправними у всіх темах, тож значний масив висновків в узагальнювальних текстах спирається не на авторські спостереження, а на залучення історіографічних свідчень, що впливає на запозичення більш або менш коректних моделей. Наприклад, Ярослав Грицак у своїй досить детальній і сучасній праці «Подолати минуле: глобальна історія України» виснував, що Давня Русь припинила існування як політичне об’єднання після смерті синів Володимира Мономаха, тоді як медієвіст Вадим Арістов підважив цю тезу як кліше. Водночас формат «великих історій» подекуди не дає можливості зупинитись на детальному огляді тем, що підважує прагнення сучасних істориків до передачі «духу епохи», знайомства читачів зі світоглядом, цінностями та мотиваціями героїв і героїнь своїх оповідей. Як наслідок, академічна спільнота ставиться до українського історичного нонфіку амбівалентно. З одного боку, годі не схвалювати зріст інтересу до справи свого життя (особливо якщо враховувати, що таке зацікавлення має суттєві наслідки у формі можливостей працевлаштування і збільшення майданчиків для висловлювання). З іншого, суспільний запит на знання минулого в сучасній Україні вряди-годи набуває форми пошуків відповідей в історії як magistra vitae, вчительки життя, що для науковців нової генерації є суттєвим анахронізмом, який тягнеться ще з античних часів. Як написав Леслі Гартлі,
минуле є іншою країною.
Дарма заперечувати його зв’язки із сучасністю, однак ризиковано вважати їх аж надто прозорими та очевидними, а паралелі між ними — закличними до дій.