Максим Нестелєєв
літературознавець
Після дванадцятирічної перерви культовий американський письменник Томас Пінчон написав свій дев’ятий роман про… сир. І про Аль Капоне. Але не так про того, відомого, як про «Сирного Аль Капоне», такого собі Бруно Аермонта, який нажив собі статки, продаючи вищезазначений молочний продукт. Втім, паралельно із цим він нажив собі низку ворогів, тож десь зник. Та ось його донька Дафна втікає до Європи разом із кларнетистом Гопом Вінґдейлом з гурту The Klezmopolitans, і сім’я Аермонта наймає її знайти приватного детектива Гікса «М’язи» Мактаґґарта, якого всі кличуть горилою, хоча він ще й вправний танцюрист. Так Гікс отримує «квиток» (тобто завдання/справу), однак в процесі його місії виникають й інші «тіньові» завдання.
Час роман (на початку): 1932-й, про який кажуть: «Цього року все почне розвалюватися». Місце дії (у першій половині роману): Мілвокі (головне місто в штаті Вісконсин), про яке Пінчон зазначає так: «Окрім мотоциклів Harley-Davidson і розкладки клавіатури QWERTY, це місто також є батьківщиною рентгенівського апарату для взуттєвих магазинів». Потім події переміщуються в Будапешт, Белград, Фіуме (Рієка) та дрібніші європейські містечка.
Також у сюжеті задіяні «ананаси», «томати», «торпеди», Кальмар-Вампір і голем Зденек — і це відповідно бомби, привабливі дівчата, наймані вбивці, маленька сумбарина U-13 і, власне, голем Зденек власною персоною з легким кулеметом замість лівої руки.
«Тіньовий квиток» охоплює те єдине десятиліття ХХ століття, про яке Томас Пінчон до цього не писав.
«V.» — 1880–1943: 1955–1956 (Нью-Йорк), 1898–1899 (Флоренція і Єгипет), 1913 (Париж), 1904 та 1922 (Африка);
«Супротидення» — 1893–1913 та 1920–1925;
«Веселка тяжіння» — 1944–1945;
«Нетямущий учень» — 1950-ті; докладно йдеться про: 1957 — «Дрібний дощ», лютий 1957-го — «Ентропія», Єгипет 1898-го та Сараєво 1914-го — «Під розою», 1963 або 1964 рік — «Таємна інтеграція»;
«Виголошення лоту 49» — 1964;
«Внутрішня вада» — 1970;
«Винокрай» — 1984 і багато про 1960-ті;
«Біля останньої межі» — 2001, але багато про 1990-ті.
Й ось тепер маємо роман про 1930-ті — все, як пише Девід Кіпен в Los Angeles Times, «потайне ХХ століття Пінчона завершене». Велика Депресія; Сухий закон; ФБР, яке ще БР; й у Мілвокі багато німців й італійців — така вона, тодішня Америка; а в Європі якраз приходять до влади нацизм і фашизм, тобто ті ж таки німці й італійці. Звісно, персонажі ще переймаються через більшовиків і червону загрозу, але, як виявляється, боятися треба було не їх.
«Тіньовий квиток» починається як постмодерна пародія на нуарні детективи Реймонда Чендлера та Дешилла Геммета і поступово, як це часто буває у Пінчона, переростає у геополітичний трилер, у якому, як видається, задіяні всі народи, спецслужби та навіть вампіри. Критики (зокрема, Ксан Брукс в The Guardian), не дуже розбираючись, побачили в романі перегук із сучасним наростанням впливовості правих сил, але Томас Пінчон ніколи не зводить все лише до актуальних проблем (втім, як доводить Девін Томас О’Ші, він від перших текстів застерігав про небезпеку американського фашизму). Йому цікавіше показати ті приховані механізми і дрібні детальки, які рухають світовий історичний процес. І показати, що в цьому процесі стільки туману, буквального і уявного, що насправді повністю його ніхто і не може осягнути, а тому і не може на нього вплинути, бо, як Пінчон лаконічно пояснює ледь не в кожному своєму тексті: ентропія.
І коли наприкінці роману у тумані нібито вимальовується Статуя Свободи, то й вона вже не та, бо й Америка вже не та. Цікаво, що в розділі 11 наведено факт: коли в 1930-х емігранти прибували на острів Елліс, їм дарували коробки желе та формочку для желе у вигляді якоїсь відомої пам’ятки США, зокрема і Статуї Свободи. І Гікс міркує щодо цього: «І з чого ж тоді починати їсти таку статую? З голови? Зі смолоскипа?». Зрозумілий символізм і фірмова іронія Пінчона у її найкращому варіанті. Власне, коли потім показано Симпозіум з метафізики молочної промисловості, де порушено глибоке і вічне питання: «А чи є у сиру, який вважається живою істотою, свідомість?» — уже нічому не дивуєшся. От чи дивувалися ви, коли 30 березня цього року Ілон Маск вийшов у Вісконсині в капелюсі у вигляді сиру? Чим не персонаж Томаса Пінчона, тим паче, що Вісконсин, звісно, у «Тіньовому квитку» теж неодноразово згадано.
Водночас не варто очікувати від романів Пінчона пояснень, не дарма ж одна з Приповідок для Параноїків у «Веселці тяжіння» звучить так: «Якщо вони змусять тебе ставити неправильні запитання, їм можна буде не перейматися відповідями» (переклад Тараса Бойка). І хоча письменник зводить усе до боротьби магнатів молочної продукції («1930 рік став для сирного бізнесу тим самим, чим 1776 рік для історії США»), унаслідок якої стається військовий переворот в Америці і Рузвельта усувають від влади, — це все ж, звісно, алегорія. І водночас майже справжня історія, бо в 1933 році снували чутки про «Змову бізнесменів» (Business Plot), яка мала на меті скинути Президента США. Втім, розслідування показали, що змовники не просунулися далі загальних намірів (й у дещо пінчонівській манері про це у 2022 році зняв фільм «Амстердам» Девід О. Рассел).
І чому саме Будапешт став таким важливим для Пінчон теж можна здогадатися. По-перше, бо Бела Лугоші, слова якого з фільму «Чорний кіт» наведено в епіграфі (це несерйозна відповідь). По-друге (це вже серйозна відповідь), бо угорці згодом стали головною рушійною силою в американській ядерній програмі (Джон фон Нейман, Лео Сілард, Теодор фон Карман, Юджин Віґнер — усі народилися в Будапешті). Тож для письменника побувати в цьому місті — це показати атмосферу, яка сформувала тих науковців, а відтак висвітлити передісторію зародження самої думки про цей жахливий винахід, про який Лугоші і міг би сказати: «Надприродне, можливо. Нісенітниця… можливо, ні».
Пінчон же пише про Будапешт так: він на той момент є «столичним містом і центром зникнення/появи [asport/apport], де щодня дорогоцінні та звичайні, вишукані та кітчеві, великі та малі предмети таємничо зникають десятками». Чим не метафоричний опис дії ядерної бомби, подібної на магію и спіритизм — звідки і взяті терміни в квадратних дужках. А ще, як повідомляє письменник, прокльони в Угорщині — це поезія, а Будапешт — це фактично столиця самогубців.
То про що ж цей роман? Для пінчонітів, як називають фанатів автора, буде досить і того, що в «Тіньовому квитку» є цілий розсип алюзій на попередні тексти Пінчона.
Згадано віндіго і плем’я оджибве («Смерть і милість у Відні»), Кеношу («Веселка тяжіння») і Лью Баснайта («Супротидення»). І ще це місцями неймовірно веселий текст, а прізвища всіх персонажів — це дотепна гра слів, яку я в межах цієї статті і не намагаюсь передати. Та гумор письменника — це завжди спосіб у напівсерйозній формі поговорити про важливе: про те, як маленька людина може боротися із системою. «Метафізичний детектив» Гікс Мактаґґарт спочатку мимоволі, а насамкінець роману вже свідомо готується виступити разом із Дафною проти всемогутнього Інтернаціонального сирного синдикату, стаючи на сторону тих бунтарів, методи яких цілковито джойсівські: «мовчання, вигнання і хитрість».
Чому ж саме такі нетрадиційні методи? Бо традиційні не працюють. Ось як про це каже начальник Гікса — Бойнт Кросстаун, який зауважує, що приватний детектив і не має прагнути «вирішувати» справи так, як математик розв’язує рівняння, або поліцейський — злочин: «Ідеться не про те, щоб притягнути шахраїв до відповідальності. Лише спробуєш щось із такого, і ліцензії обов’язково вилучать. Ми ж просто розслідуємо. Це як похід у кіно. Сидіти тихо, їсти попкорн, навчатися». Ще один персонаж — Лью Баснайт — каже, що ми хибно уявляємо справжню роль цих людей: «Якщо занадто багато читати детективи у журнальчиках, то починаєш думати, що все зводиться до того, хто це зробив. Що насправді сталося. Прихована історія».
Джейкоб Броґан в The Washington Post слушно пише, що ідеальні приватні детективи Пінчона — це буфери проти інформаційної ентропії. Вони тримають вуха відкритими, намагаючись витягти якийсь сигнал зі збільшуваного статичного моря шуму. Їхня робота полягає в тому, щоб зберегти той чи той фрагмент знання як знання, не втрачаючи нічого з нього. Вони не прагнуть відновити порядок у хаотичному всесвіті — як кажуть про класичних детективів у стилі Шерлока Голмса — просто щоб врятувати кілька фактів від безладного потоку.
Звісно, фарс, який пропонує Пінчон, із дурнуватими пісеньками, химерними абревіатурами, «коледжськими» дотепами про смегму і комічними персонажами, може завадити побачити ті вічні істини, які він ховає у текстових глибинах своїх багатослівних романів, та, імовірно, це якраз саме та гірка пігулка, яку варто ковтати непомітно із чимось смачним і яка починає діяти не одразу, а поступово, а якщо ні — то так пацієнту і треба, хай і надалі живе ілюзіями, сприймаючи прозові розваги Томаса Пінчона лише як забавки. Бо, як казав Девід Фостер Воллес із дещо іншого приводу, винна наша культура, яка «навчила нас сприймати жарти як розвагу, а розваги — як заспокоєння». Тоді як справжнє мистецтво, за словами автора «Нескінченного жарту», має заспокоювати стурбованих і турбувати заспокоєних. Чим Томас Пінчон і займається останні шістдесят років.
