Богдана Романцова
літературна критикиня
Ласло Краснагоркаї — це не лише непоганий тест на тверезість, а й новий нобелівський лауреат з літератури. Очікуваний? Так. Достойний нагороди? Двічі так. Митець, який прямо заявляє: між людьми і камінням я обираю каміння. Автор, в чиїх творах завжди йде дощ. Письменник, що може цілий роман написати одним реченням. Ідеальний нобеліат цих смутних часів.
Краснагоркаї народився 1954 року у містечку Дюла, Угорщина, в родині адвоката. Прізвище Краснагоркаї насправді прибране: дідусь нобеліата, єврей з походження, мав прізвище Корін, але ще 1931 року змінив його, усвідомивши небезпеку своєї ідентичності — ця далекоглядність врятувала родину у часи Голокосту. Нове ймення дідусеві підказала сентиментальна пісня про темний і печальний замок Краснагоркаї — реальне місце, що після Другої світової відійде Чехословаччині. Ласло народився вже після війни, однак дізнався про те, що він частково єврей, лише в 11 років.
Ще в юності Краснагоркаї вирішив написати книжку — саме так, в однині. Закрити гештальт, а потім зайнятися чимось справді важливим, наприклад, музикою. Наприкінці 1970-х майбутній письменник вів богемне, але вкрай бідне життя: переїжджав із села в село що три-чотири місяці, а на місці знаходив фізичну роботу, що давала змогу писати. Працював шахтарем, директором будинку культури, сторожем хліва, різноробом. Таке мистецьке волоцюжництво тривало доти, доки одного дня автора не викликала на допит поліція. На запитання про політичний підтекст його прози Краснагоркаї не знайшов нічого кращого, ніж сказати: «Ви справді можете уявити, щоб я писав про таких людей, як ви?». Поліціянти страшно образилися і відібрали у Ласло паспорт. До 1987 року він жив без документів, тож виїзд за кордон був неможливий.
Угорщину своєї юності Ласло описує як позачасовість, світ, який застиг і ніколи вже не зміниться: «Завжди те саме сіре небо, безбарвні дерева, парки, вулиці, будівлі, міста та містечка, жахливі напої в барах, бідність і речі, які вам заборонено казати вголос. Ви жили у вічності. Це було дуже гнітюче», — сказав нобеліат в інтерв’ю Paris Review 2018 року.
У 1985-му Краснагоркаї опублікував свій перший роман «Сатанинське танго» — історію про ізольовану занепалу спільноту, мешканці якої зустрічають пророка Іріміаша і сподіваються завдяки йому врятуватися. Прихід чоловіка лише поглиблює руїну — і невдовзі злиденне селище потрапляє у замкнене коло саморуйнування. Навіть сьогодні Краснагоркаї не може пояснити, як цензура пропустила цей роман «аж ніяк не безпроблемний для комуністичної системи». Наступні роки Ласло писав і пив, пив і писав, пояснюючи цю стратегію традицією: «Кожен угорський геній літератури мусив бути закінченим п’яницею». Так тривало, аж поки одного разу він не посперечався, що кине пити — на 12 пляшок шампанського.
Серед тих, хто на нього вплинув, Краснагоркаї найчастіше називає Франца Кафку, Марселя Пруста, Семюела Бекета. Показово, що всі ці автори були перекладені в Угорщині у 1970-ті, коли цензура дещо пом’якшилася.
Угорські прозаїки, як свого часу й українські письменники, тікали у переклад від утисків влади — це був шанс надрукувати бодай щось своє, хай і з чужого голосу.
Своїм головним літературним батьком Красногаркаї називає Франца Кафку: «Я почав читати його дуже рано, так рано, що не міг зрозуміти, про що, скажімо, йдеться у “Замку”». Нерозуміння не завадило юнакові обрати Кафку своїм життєвим орієнтиром: «Можливо, тому я і вивчав право — щоб бути схожим на Кафку», — поділився автор у розмові з Paris Review. Втім, уже за три тижні студіювання юриспруденції Краснагоркаї усвідомив, що його душа не лежить до законів. Тож далі читання Кафки тривало в армії, яку нобеліат досі згадує як найгірший період свого життя.
Фірмовою ознакою текстів Краснагоркаї є речення по три-чотири сторінки. А роман «Гершт 07769» взагалі написано одним суцільним реченням (тож більше не жалійтеся на фірмові забужківські — ті, що лише по двадцять рядків). Автор пояснює, що такий стиль для нього природний: він звик спілкуватися із друзями довгими монологами: «Якщо хочете переконати свого співрозмовника, вам потрібні не крапки чи коми, а вдихи і ритм — ритм, темп та мелодія». Всі основні питання, на думку нобеліата, ховаються у деталях, між рядків: «Найменші деталі — це питання життя і смерті», — каже він журналістам.
Критики, аналізуючи твори нобеліата, пишуть про нав’язливих персонажів, щільність тексту, глобальну ерудицію автора і мову, що громадиться, нависає над читачем, аби, зрештою, впасти на нього лавиною. Це проза на межі потоку свідомості та поезії. До речі, у юні роки Краснагоркаї вважав поезію значно цікавішою за прозу, адже проза надто близька до реальності. Втім, пізніше вирішив все ж працювати із прозовою формою, мріючи написати «справді хороший роман». А оскільки жодним своїм текстом Ласло не був задоволений до кінця, доводилося писати наступний.
В інтерв’ю Paris Review нобеліат стверджує, що чотири його романи: «Сатанинське танго», «Меланхолія опору», «Війна і війна», «Повернення додому барона Венкгайма» — це насправді один суцільний текст, велика архітектурна конструкція, на взір мосту. Своїм найкращим твором автор вважає «Сатанинське танго», бо це «найсмішніша книжка з усіх». Та, що про локальний апокаліпсис, ви ж не забули?
У «Меланхолії опору» Краснагоркаї описує, як до влади приходять тоталітарні сили: коли місто внаслідок повстання занурюється у хаос, владу дістають ті, що обіцяють навести лад. У романі «Війна і війна» ідеться про життя клерка Коріма, який знаходить в архіві старовинний рукопис про епічну історію братів по зброї, які намагаються повернутися додому після катастрофічної війни (трішки Гомера замовляли?). Корім уже ухвалив рішення про самогубство, але все ж вирушає до Нью-Йорка, аби оприлюднити рукопис перед тим, як заподіяти собі смерть. «Повернення додому барона Венкгайма» розповідає про старого збіднілого аристократа, який, наробивши боргів, повертається в рідне містечко, сподіваючись віднайти спокій і шкільне кохання. Втім, як і варто чекати, все скочується у тоталітаризм й остаточний занепад спільноти.
Попри те, що автор обіцяв після «Повернення…» більше не працювати із великою формою, у 2021-му світ побачив роман «Гершт 07769». Це історія про «сільського дурника» Флоріана Гершта, який підпрацьовує на лідера неонацистського угрупування, а у вільний від роботи час пише листи Анґелі Меркель, попереджаючи про кінець світу. Здавалося б, вкрай політичний твір, однак, за словами перекладача Джорджа Сіртеша, Краснагоркаї ніколи не пише про політику: всі його твори оповідають про досвід людей, які живуть у занепалих спільнотах.
Сам Ласло теж відкидає думку, що його романи є маніфестами чи виявом особистого опору системі: мовляв, він просто хоче осмислювати важливе.
Широкі кола знають Краснагоркаї ще й завдяки тривалій співпраці з режисером Белою Тарром. С’юзен Зонтаґ вважала Тарра одним з рятівників сучасного кінематографа. Сам же Ласло одного разу сказав: «Я віддавав Белі все, а він забирав усе». Тарр стартував у 16 років із чорно-білих документалок про життя угорських робітників і поступово розвинув впізнаваний авторський стиль. Уже в 27 він створив телеадаптацію «Макбета»: фільм знято двома кадрами, перший з яких триває 5 хвилин, а другий — 57 (звучить збіса ризиковано, правда?). Але справжній прорив у творчості Тарра стався наприкінці 1980-х завдяки співпраці з Краснагоркаї. Фільми «Прокляття» та «Останній човен» ознаменували перехід від реалізму до атмосферного нуарного кіно. Це був стовідсотковий метч: Тарр любив довжелезні меланхолійні сцени, а Краснагоркаї — нескінченні складні речення.
«Сатанинське танго» Тарр, за його ж словами, прочитав за одну ніч, а на ранок подзвонив Ласло із пропозицією знімати. Однак то були Великодні свята, і Краснагоркаї жодного ентузіазму не виявив. Втім, угоду таки уклали, праця тривала сім років, і в результаті з’явилася 415-хвилинна стрічка — можливо, одна з найцікавіших робіт в історії авторського кіно. Так почалася близька дружба двох похмурих митців. Втім, ні, насправді трьох, адже не меншу роль відігравала Таррова дружина Агнеш Граніцкі. Пізніше Бела зняв «Меланхолію опору», де кожна сцена триває 6-11 хвилин. А ще «Людину з Лондона» і «Туринського коня». «Книги, написані мною, не потребують екранізації», — сказав в одному з інтерв’ю Краснагоркаї. І пояснив, що Тарр створює самостійні твори, а не кіноваріанти його текстів. Тут годі заперечити.
У «Гершті 07769», «Поверненні додому барона Венкгайма» та «Сейобо, там, нижче» важливу роль відіграє музика — і на тематичному, і на структурному рівнях. Деякі тексти нобеліата, серед них і «Сатанинське танго», побудовані на взір музичної композиції із модуляцією, коли та сама тема звучить щоразу на іншому рівні. В інтерв’ю Краснагоркаї розповідав, як у підлітковому віці грав у джаз-бендах і рок-гуртах, де більшості музикантів було добре за 50. Пізніше полюбив атонічні мелодії, а завдяки Аллену Ґінзберґу відкрив для себе Девіда Бові. Попри любов до джазу, Краснагоркаї песимістично вважає, що вся історія музики — суцільний занепад, за рідкісними винятками, і після епохи бароко композиції ставали дедалі вульгарнішими. Тож не дивно, що головним автором для нього лишається Бах.
Як і музика, писання для Краснагоркаї — справа особиста. В інтерв’ю Paris Review він зазначив, що говорити про літературу для нього — те саме, що розкривати найособистіші таємниці. Втім, гортаючи його романи, я дещо таки зрозуміла. Так, Краснагоркаї справді на боці каміння, але й на боці літератури також. Хіба це не найважливіше?