Ілля Рудійко
літературознавець, літоглядач, головний редактор «Культу Критики»
Довгоочікуваною новинкою цьогорічного «Книжкового Арсеналу» стала поетична збірка Олени Гусейнової «Нічний ефір». «Довго» — бо цілісна книжка поезій цієї авторки не з’являлася от уже 8 років. «Очікуваною» — бо це поезія з тих, що не збивається на риторичний пафос, а натомість відверто концентрує в собі епістемологічний зсув, який відбувся у свідомості читачів (і, вочевидь, поетів) за останні два з половиною роки: зсув кордонів нашої чутливості та наших цінностей, коли навіть невинна фраза здатна триґерити заподіяну травму, зсув значень слів, коли мова переживає свою кризу та неповороткість відносно динамічних змін реальності, та, зрештою, зсув самого світу, коли навіть водойма починає асоціюватися з вимушеною втечею від війни: «поки тебе не було // озеро біля дому // стало мілким // наче воді теж довелось // виїздити». Власне, це озеро і є мовою, а дорогоцінний залишок води на його дні є поезією, що дає надію — колись озеро вернеться до своїх старих меж, хоч і найдорожче в ньому — «ряску папороть іриси», «золоті рибки й коропи» — вже не відновити. «Нічний ефір» каже нам саме про це.
Комплексно охарактеризувати нову збірку Олени Гусейнової навряд чи вдасться, бо загалом важко говорити про поезію, що стверджує важкість говоріння. Утім, ця збірка важлива і в аспекті своєї композиції, в аспекті своєї структури, певні елементи якої слугують як не ключами до прочитання, то бодай орієнтирами, що вказують приблизний напрямок, у якому варто шукати відповідей. Тут передусім важить назва. «Нічний ефір» є доволі влучним означником концепції книги, яка побудована у формі нічого радіоефіру (тут поєднуються дві грані ідентичності авторки, адже Олена Гусейнова є не тільки літераторкою, а й радіоведучою). На це натякають і назви розділів: «Із 20.00 до 23.56», «Із 00.00 до 02.57», «Із 03.00 до 05.57», «Із 6.00 до 8.00». Саме протягом цих годин лірична героїня (або, за термінологією Тараса Пастуха, лірична оповідачка, а у випадку цієї збірки — лірична ведуча) провадить свій ефір, підтримує тривання голосу, ставить музику («А зараз ми зіграємо одну з ваших улюблених пісень», — каже ведуча в одному з віршів), спрямовує слухачів з Маріуполя до місць, звідки йдуть евакуаційні автобуси («Евакуація запланована // з таких точок: // Порт Сіті й Луначарське кільце. // Повторюю: // Луначарське кільце і Порт Сіті»). А що ж відбувається в ті 3-4 хвилини між розділами, з 23:56 до 00:00 чи з 02:57 до 03:00? Цього часу якраз вдосталь, аби на радіостанції поставили гімн (зокрема, ведуча відповідає на «Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці» своїм рядком, що закриває собою перший розділ: «доки сонце зійде — роса очі виїсть»). Цього ж часу достатньо і для молитви — або ж для плачу. Вибір лишається за читачем — або ж за слухачем.
Одне слово, поезія тут — це опір мовчанню, бо мовчання в радіоефірі постає не просто тишею, а білим шумом, який стирає будь-які ознаки присутності близьких й символізує покинутість людини. Зрештою, таке заповнення ефірного простору потрібне не тільки для слухачів, котрим це дає надію на те, що про них не забули, а й самій ведучій, котрій це дає надію на те, що її ще є кому слухати. І саме в цьому аспекті відкривається друге значення назви збірки. Ефір тут — це не тільки про радіомовлення, а й про тонку матерію, субстанцію, з якої сплетено весь світ і яка тримає його купи — навіть попри те, як сильно він тріщить по швах. Коли ведуча лишається сам на сам з мікрофоном у студійній кімнаті, а слухач лишається сам на сам з приймачем в умовному підвалі не умовного Маріуполя, цей ефір ночі стає простором спільного резонування, спільної емоції, спільного страху, що «росте в тобі наче мужність». Саме ефір як категорія давньогрецької філософії, котру фіксував ще Аристотель, як найдовершеніший елемент, з якого складається небо і який підвладний хіба що вищим силам, лишається недоторканним в умовах війни. Саме ефір лишається убезпеченим місцем для втечі, жаданим рудиментом міфологічної свідомості.
Зрештою, і сама збірка немало звертається до історій давнього минулого та його категорій. Особливо це помітно у другому розділі, де один з текстів постулює «нову еру в Месопотамії», а інший апелює до «епохи докембрію» (найперший етап розвитку Землі). Та й загалом «Нічному ефіру» притаманна вкрай дивна амальгама космогонії та есхатології: тут багато небесних тіл і неба як такого, а водночас — багато катастрофізму. Так «сонце яке заходить у […] море щовечора // стає піском на його дні», а потім, коли «виходить з цього моря», то «чорніє». А ще воно «торкається землі // і стає // скупим», зникає, заходить і довго не сходить, або ж його просто не знаходиться для тої гілки, що залишилася живою — єдиною «із чотирьох гілок які ти встромив // за парканом у піщану землю». Так само ненадійним є небо: у збірці воно постає як «ламке», в іншому тексті стверджується, що «східне небо падало у воду і ставало чорним», ще в іншому — що його «немає в цій країні»; зате в самому небі з’являється то попіл, то «пісня кісток». Таке змалювання того-що-над-нами цілком корелює з почуттям загальної загроженості світу, яке властиве для людини в умовах війни.
Таким чином увесь «Нічний ефір» сприймається радше як поєднання конкретного, що екстраполюється до загального, і загального, що згортається до конкретного. Це помітно на рівні вже згаданих космогонії та есхатології або на рівні двозначності назви. Але також це і про часові рамки: хоч збірка побудована як один нічний радіоефір, вона охоплює значно ширші хронологічні межі — від лютого 2022 року щонайменше до травня 2023 року (про що свідчить однойменний текст). Так само позиція «ліричної ведучої» не обмежується тільки її перспективою — натомість тут запропоновано багато інших ракурсів: мігрантки, співрозмовниці абощо. Зрештою, і говоріння ведучої є подвійним за своєю природою: з одного боку, вона промовляє сама до себе, перебуваючи в замкнутому просторі студії, — але водночас вона промовляє до всіх одразу через радіомовлення. Та й саме радіомовлення постає тут радше як синекдоха нашого часу: зараз нам як ніколи важливо не припиняти говорити, не давати шансів мовчанню, але також нам важливо бути почутими, бути певними у своїх адресатах. «Нічний ефір» конструює саме цей алгоритм, демонструє саме цю базову потребу.
А поза тим «Нічний ефір» просто є збіркою сильної поезії. Вона не претендує на універсалізм, але вміло оперує універсаліями. Вона не претендує не простоту, але її дуже просто відчути. Зрештою, вона не претендує на прайм-тайм (бо ж ефір таки нічний), але задля неї хочеться не вимикати радіоприймач — аби навіть вночі хтось продовжував говорити.
