Настя Клименко
культурна журналістка
Майбутнє — щось занадто далеке та примарно-реальне. Але тому про нього й так цікаво писати — уявляти, що буде зі світом, який і так перебуває в постійному стані невизначеності: крок вліво, крок вправо — і його немає. Сергій Пильтяй у своїй збірці оповідань та повістей «Кіберджанк. Неонові історії», що з’явилася у видавництві «НК-Богдан», вихоплює фрагменти реальності нейромереж, андроїдів, клонів та диджиталізації всього — від їжі до людей. Герої з кожної окремої неонової історії цієї книги, номінованої на премію «Своя полиця», розкривають вбивства, досліджують нові технічні інновації, викрадають засекречені дані величезних корпорацій та й загалом намагаються вижити в цьому примарно-реальному майбутньому Сутінкової зони. Технічний прогрес — понад усе, а людські життя не значать майже нічого. Щось таке незрозуміле, але насправді — цілком реальне у перспективі кількадесяти років. Треба тільки розплющити очі та відчути, як неон проникає під зіниці, а електричні сигнали — у мозок.
Диджиталізація як штучний розтин
«Кіберджанк. Неонові історії» складається з однієї великої повісті — «Просвітлення» — та серії оповідань в циклі «Сектор “Синхронізація”». Усі події відбуваються після кількох великих війн, всесвітніх катаклізмів та невпинного технічного прогресу. Тепер замість робочого персоналу навколо андроїди, замість кухонь — фуд-принтери, а замість наркотичних речовин — расті-джанк, який є цілком легалізованим. Сергій Пильтяй ніби й пише про досить знайомі речі — системи даних, штучні інтелекти, які зараз набирають небаченої популярності, але доводить це до абсолюту, створюючи картинку цілком реального майбутнього. Хоча й із штучною серцевиною.
Книга Сергія Пильтяя слідує всім законам жанру кіберпанк, який був популярним ще з 1980-х. Тож якщо хочеться більше дізнатися про те, як функціонує сеттинг кіберпанку — із цим радше до класиків жанру, Вільяма Ґібсона або Брюса Стерлінґа. Події ж «Кіберджанку» відбуваються настільки швидко, що часом не встигаєш зрозуміти всі глибинні деталі світоустрою. Ніби їдеш в автомобілі на величезній швидкості — розрізняєш картинки навколо, але вони все одно дуже розмиті, нечіткі та змазані. Встигай вловлювати загальний краєвид та не занурюйся в деталі, інакше пропустиш найголовніше — диджиталізацію, у якій гинуть всі герої, перетворюючись на тих самих клонів людей, тільки з реального світу.
Усі персонажі цих історій працюють на різні корпорації, які займаються розробкою нових технологічних рішень: пересадкою свідомості машинам, створенням нових генів, які допоможуть побудувати механізоване майбутнє, тощо. Нюанси роботи з нейромережами та кіберсистемами прописані детально до найменших рухів — як взламати найбільш захищену базу даних, непомітно проникнути між переплетеннями інформації і знайти те, що маєш. Інтернет, або, як його називають герої, «Нейронет», є окремим світом, у якому здебільшого герої і перебувають: там вони лиш виконавці, яким потрібно здійснити механічну роботу. Там немає маргіналізованих груп, бідності, емоцій чи почуттів. Усе штучне, відповідно — без ризику поділу на «своїх» та «чужих». Але й це логічне обґрунтування саме таких умов все одно призводить до неточностей. Головне питання «Як ми докотилися до такого?» так і залишається без відповіді — у головних героїв немає такого теперішнього, а тим паче минулого. І хоч автор і дає загальний геополітичний контекст, але він ніби й не перетинається зі світом «Нейронету» — тільки іноді залазить в нього, аби зробити необережний розтин та нагадати, що всередині немає нічого: ні цілі, ні мети, ні серцевини. Тільки алгоритм дій, який не призведе до жодного логічного кінця.
«Чорне дзеркало» без віддзеркалення
Сюжети «Неонових історій» Сергія Пильтяя майже ніяк не перетинаються — їх поєднує тільки спільність простору. Як і у відомому серіалі «Чорне дзеркало», епізоди якого не пов’язані між собою сюжетною гілкою, але відбуваються в одному антиутопічному світі, «Кіберджанк. Неонові історії» зосереджується на тому, щоб розкрити різних персонажів та їхні історії в контексті світу майбутнього. Проте якщо «Чорне дзеркало» діє як криве відображення дійсності та внутрішніх світів героїв, то «Кіберджанк» знімає все ніби статичною камерою, не заглядаючи глибше. З описів можна зробити висновок, що події відбуваються в Києві майбутнього — автор використовує вже трохи клішовану міфологему про «лівий берег» — центр аутсайдерів, а «правий берег» — центр місцевої «богеми майбутнього». Усі герої так чи так, але дотичні до маргіналізованих груп або є їхніми членами, проте ця тема зовсім ніяк не досліджується — вони потребують грошей, підкоряються системі, здебільшого самотні та залежні від внутрішніх чи зовнішніх «демонів» — не можуть без комп’ютерних ігор чи то місцевого наркотику.
Світ «Кіберджанку» бере з реального теперішнього багато малих деталей, але лишає їх без пояснення — вони просто є частиною цього світу і впливають на життя головних героїв дуже опосередковано. Світ «Кіберджанку» — не про технічний прогрес, а про технічну стагнацію. У книзі вимальовується відома формула, притаманна кіберпанку — high tech, low life. Що сеттинг, що герої ніби й стрімко рухаються вперед, але насправді — лишаються на місці, руйнуючи всі закони фізики. І віддзеркалення виходить не кривим та видозміненим, а ідеально статичним — світ намагається розвиватися, але тільки прогинається під силою нейрозв’язків, а головні герої — разом з ним.
Біг по лезу та наввипередки
У «Кіберджанку» — шість історій, кожна з яких має зовсім різні сюжетні зав’язки. Десь це детективна історія, в основі якої мета — знайти вбивцю, десь — бойовик, у якому герої діють чи то з цікавості, чи то з бажання заробити грошей. І з одного боку, різка зміна персонажів та сюжетних гілок допомагає перемикатися та дізнаватися більше про вигаданий світ майбутнього, але з іншого — не дає можливості зрозуміти жодного героя до кінця. Усі вони стрімко рухаються від пункту «А» до пункту «Б», від пункту «Б» до пункту «В», і так допоки не закінчаться всі літери алфавіту. І при цьому більше дізнатися про мотивацію та переконання головних героїв так і не вдається. Вони так і залишаються частинками одного великого механізму — рушіями сюжету, які мають розгадати загадку, але при цьому так і не розгадують себе, або навіть не намагаються це робити.
Це нібито й узгоджується з реаліями безжального світу, у якому вони живуть, але все ж їхні мотивації здаються поверхневими та занадто очевидними — заробити ще більше грошей, розібратися в тому, що відбувається з ними та людьми навколо. Вони знайомляться з Сутінковою зоною так само, як і читачі, але не ведуть подвійної гри — не ховають під собою щось більше, ніж прості інстинкти та переплетення нейрозв’язків. Ми навіть не знаємо реальних імен більшості з них — тільки їхні нікнейми. Більшість зникає з сюжету так само швидко, як і з’являються. Світ «Кіберджанку» повністю поглинає їх у себе, не даючи ніякого іншого вибору, окрім як змагатися з ними в перегонах — хто швидше добіжить до фінішу, перетинаючи тонке лезо?
У книзі Сергія Пильтяя справді можна знайти схожості з культовим романом Алана Нурса «Той, хто біжить по лезу». Герої так само порушують закон, постійно перебуваючи на межі зірватися з гострого леза — це створює напругу, що й справді не дає відірватися від історії. Але зрозуміти, чому вони так швидко бігають наввипередки, окрім як заради задоволення власних потреб, так і не вдається.
Трікстери з різнокольоровим волоссям
Незважаючи на те, що історії «Кіберджанку» майже ніяк між собою не пов’язані, деякі герої таки стрибають з одного оповідання в інше. Здебільшого ця повторюваність персонажів не є ознакою глибшого зв’язку між сюжетними гілками, проте одна героїня таки стає певною наскрізною деталлю декількох історій. В одному оповіданні вона Пінкі з рожевим волоссям, в іншому — Ліліт із зеленим, ще в іншому — донька андроїда, яка так і не з’являється. У цієї героїні немає чіткої арки, вона здебільшого постає зачіпкою, завдяки якій головні герої можуть далі рухатися по сюжету. Така собі Manic Pixie Dream Girl, тільки в більш деформованому сенсі. Пінкі-Ліліт не має такого набору стереотипів, але й своєї глибинної мотивації — теж. Так само, як і інша героїня першої повісті збірки «Просвітлення» — Саторі, — вона допомагає головним героям щось зрозуміти про цей світ, прийти до певного усвідомлення, а потім зникає зі сторінок раптово та загадково. Ми нічого про них не знаємо, крім кольору волосся, вигаданого імені та ексцентричного характеру. І хоч щодо мотивації в діях Пінкі-Ліліт в одному з оповідань таки з’являється певний натяк, вона зникає так само швидко, як і сама героїня.
З одного боку, саме така роль цих героїнь в книгах дає додаткове усвідомлення — вони такі самі шахові фігури, як і всі інші. Вони зберігають свою загадковість, залишаючи відчинені двері до своєї свідомості, до якої так ніхто й не зазирне. З іншого ж боку, вони залишаються цікавими героїнями, чий потенціал зрештою не розкривається. Яскравими трікстерами, які змінюють свою зовнішність та особистість від розповіді до розповіді, але ніколи так і не стають чимось більшим, ніж просто яскравими плямами в мозку. Вірусами в нейросистемі.
«Ми створюємо ваше майбутнє і руйнуємо теперішнє»
«Кіберджанк. Неонові історії» — це книга про омріяне зруйноване майбутнє. Сергію Пильтяю вдається через найбільші «блага цивілізації» та високі технології, до яких ми всі так прагнемо, передати занепад — регрес, який неминучо виникне внаслідок стрімкого прогресу. Незважаючи на складні описи роботи з нейромережами, світ «Кіберджанку» зрозуміти набагато легше, ніж спочатку здається. Там штучний інтелект замінює все, як зараз нам передбачають науковці. Там так само йде війна — тільки не кривава, а технологічна. Там так само люди намагаються вижити в будь-яких умовах — з тою лиш відмінністю, що ніхто вже давно не прагне пробитися до світла. Як і будь-яка антиутопія, «Кіберджанк. Неонові історії» показує світ, якого нам варто боятися. Але саме світ книги Сергія Пильтяя лякає набагато більше, тому що він неабияк добре описує філософію того технічного прогресу, за яким усі женуться: залишити минуле позаду та бігти в майбутнє.
Можливо, саме тому ми майже нічого не знаємо про передумови виникнення цього світу — у світі «Кіберджанку» минулого не існує. Так само, як і теперішнього. Є тільки нейрозв’язки, які поглинають все.
Залишається тільки вірити в те, що вони не поглинуть і нас.
