З-поміж усіх революцій, які відбулися в Україні протягом останніх десятиріч, Революція гідності, либонь, найбільше вплинула на літературу — чи принаймні найбільше відобразилася в літературних творах. Навіть зараз, через 10 років після початку Майдану, досі з’являються книжки про ті події. Воно й не дивно: така часова дистанція дає можливість панорамно охопити поглядом те, на що раніше дивилися впритул; вона дозволяє відрефлексувати досвід, котрий був переповнений білим шумом емоцій; створює простір для структуризації спогадів — загальних і конкретних, дає місце для пригадування дрібних і значущих деталей, уможливлює жалкування чи ностальгію щодо (не)правильних вчинків. Зрештою, Революція гідності — це саме та подія, яка потребує постійної актуалізації, адже з її гучним вибухом, що зрезонував в обширі модерної історії, ми розбираємося й дотепер.
Саме така оптика сприйняття напрошується до нової книги Сергія Демчука «Зима, яка назавжди з тобою», що вийшла торік у видавництві «Темпора», адже її анотація обіцяє розповідь про добу, яка для багатьох «завжди асоціюватиметься із Майданом», утім, в якій «водночас у кожного тривало своє життя — і в ньому були творчість, сподівання успіху та улюблені літературні твори». Поєднання дивне, майже парадоксальне, але, варто визнати, життєве — і зараз його можна зрозуміти чи не найліпше. Отже, йдеться про момент зламу історії та життя, момент імпульсу, що змусив остаточно обрати вектор руху, момент самоусвідомлення, який, хоч і пізно, але таки неодмінно настав. Ось тільки настання цього моменту аж ніяк не було моментальним, перед тим мусив бути подоланий тривалий і непростий шлях, і це стосується не лише життя головного героя, а й життів усіх, хто його оточував.
Проте є ще одна оптика сприйняття цієї повісті — попередній доробок Сергія Демчука. Його книжки «Тіні на сходах», «12 унцій любові» та «Острів Джа» справді формують певний горизонт очікувань: скоріш за все, головним персонажем (саме персонажем, а не героєм, хоч він уперто намагається ним стати) є хлопець або чоловік у кризову мить самовіднайдення, сам сюжет буде дещо патетичним і в міру дидактичним, а довкола паралельно з’являтимуться дівчата (і стосунки — з перемінним успіхом) та алкоголь в шорсткому антуражі периферії — навіть якщо події відбуватимуться в столиці, то вона все одно поставатиме не як цивілізаційний центр, а як граничний простір, у якому треба радше не жити, а виживати, хоч і без надмірного драматизму. Власне, у «Зимі, яка назавжди з тобою» цей горизонт очікувань цілком справджується. Тому якщо й пробувати визначити жанр цього тексту, то це навряд чи буде історична повість, бо ж історія (в широкому сенсі цього слова) тут явно не на передньому плані. Це радше почасти пригодницька, почасти любовна, почасти навіть соціально-побутова повість, адже тут є і по-молодечому зухвалі й безглузді авантюри, і любовна лінія (де, звісно ж, не все так гладко), і детальний опис життя журналіста жовтої преси в Києві середини 2010-х років.
Протагоніст (він же й наратор) влаштовується на сумнівну роботу в сумнівну газету — йому доводиться писати про нещасні випадки, вбивства, комунальні проблеми в Києві тощо. Як з’ясується ближче до часів Майдану, ця газета ще й служить рупором провладної партії, тож на шпальтах тут досить часто з’являтимуться дошкульні й фактично чорнушні тексти про опозицію та всіх незадоволених чинною натоді політикою. Головного персонажа спершу це мало цікавить, адже він мусить хоч якось сколотити собі копійчину, а крім того, він має ще й письменницькі амбіції. Література ж вимагає виписаного стилю та грошей — а ця робота пропонує і яку-не-яку практику письма, і який-не-який заробіток. Утім, перед протагоністом таки постає дилема — іти на компроміс із совістю чи все ж кидати цю недобросовісну роботу? Вибір здається очевидним, але всюди є нюанси: хлопець починає стосунки з дівчиною, яка теж працює в цьому виданні…
Кількість граней сюжету й обшири його драматизму можуть здатися надмірними, особливо з огляду на невеликий обсяг книжки — всього 200 сторінок. Та здається, що в цій рвучкості, спонтанності, непоєднуваності, перенавантаженості й полягає концепція книжки, яка таким чином ніби стверджує: життя — непросте. Ба більше, воно ще й дуже абсурдне. Тож повість де-факто реконструює це абсурдне життя, чи то пак — реконструює життя в антуражі абсурду. От, наприклад, наратор роздумує про характеристику хорошого редактора таблоїдів — а от уже дорікає сам собі у відволіканні від оповіді сюжету, мовляв, «перейняв у Оксани Стефанівни»; от головний персонаж намагається поцілувати дівчину на задньому сидінні таксі — та в цьому ж абзаці якимось чином він згадує про жінку, на яку з даху впала брила льоду і яка через це опинилася в лікарні; от піднесений оповідач вертається на роботу після новорічної відпустки — а тут раптом з’ясовується, що його колега помер у ДТП. І це все — всього за перші 25 сторінок. Лишається тільки цитувати самого головного персонажа: «Це як із абсурдом у Камю, відчуття якого “чекає нас на кожному розі”…».
Та в цього абсурду є ще одна причина, і в ній ховається чергова оптика, крізь яку можна (або навіть треба) дивитися на цю повість. Річ у тім, що наратор тут цілком напрошується на статус ненадійного. Проте йдеться не про постмодерністську текстуальну гру, де автор водить читача за носа, а просто про те, що не завжди хочеться цьому оповідачу вірити. Либонь, це через те, що він аж надто схожий із постаттю самого автора. По-перше, про це свідчать певні списані з реального життя факти: одного разу наратор розказує, як створив «оповідання про поета, який написав усього три вірші», — і сам Сергій Демчук має таке оповідання, що називається «Просто так» і вміщується в книзі «Тіні на сходах»; за сюжетом «Зими, яка назавжди з тобою» оповідач отримує премію літературного конкурсу «Смолоскип» — і сам Сергій Демчук теж отримував таку премію (щоправда, не один раз, а три роки поспіль). Одне слово, збігів тут достатньо, аби говорити про відносний (себто неявний і недекларований) автобіографізм, — а через це виникає загроза, що автор захоче десь прикрасити дійсність, десь приховати її частинку, а десь — створити персонажеві (а отже, і собі) алібі. Тут криється небезпека: такі й подібні елементи можуть неорганічно інтегруватися в полотно художнього тексту, інакше кажучи — вони будуть помітні, і вони будуть помітно фальшивити.
І це, вочевидь, таки стається: оповідач у цій книзі досить часто виправдовується за власні вчинки. Мовляв, так, я працюю у сумнівному ЗМІ — але ж гроші якось треба заробляти, що я тут можу вдіяти? Або ще так: негарно повівся щодо своєї дівчини — але ж я «був добряче п’яний. Просто підкорився хвилі алкоголю… До того ж було просто цікаво». Аргументація, м’яко кажучи, не сильна. Це радше спроба оповідача показати себе ліпшим, аніж він є насправді, тож і сприймаються такі пасажі (за умови прискіпливого читання, звісно) як вичерпна характеристика дещо авантюрного і не до кінця чесного персонажа, а не як адекватна оцінка його подеколи неадекватним вчинкам. Звідси ж постає і його тотальна обсесія щодо свого літературного кумира — Гемінґвея, — котрий виконує в книзі роль улюбленого автора, життєвого взірця й літературного орієнтиру. На цих сторінках його навіть забагато: прізвище Гема (у різних своїх конфігураціях) згадано в цій короткій повісті 38 разів. Зате маємо мотив літературного батька (чи діда), який дозволяє зрозуміти і стиль Сергія Демчука, і його прагнення фіксувати довколишню дійсність саме так, як це зроблено у повісті, — з купою випадкових і на перший погляд неважливих деталей, із відтворенням виру думок персонажа, але з дотриманням хронології та чіткої послідовності життєвих подій.
Зрештою, цього наратора можна назвати ненадійним і тому, що він дещо обманює читача ще в назві твору. Насправді ж та сама зима — «зима, яка назавжди з тобою», обіцяна читачеві в заголовку, — починається тільки після 140 сторінок тексту (варто пам’ятати: загальний обсяг складає всього 200 сторінок, тобто ідеться лише про останню чверть (sic!) книги). І хронологію тієї зими оповідач виводить з 20 листопада, коли відбувся розгромний для України футбольний матч проти збірної Франції. А відтоді — початок катастрофізму: «З фінальним свистком країна ніби пірнула у морок».
Отже, самої цієї історичної зими у книзі мало — непомірно менше, аніж усього іншого, що вдало вписується у виведену автором формулу: «Як усе сплелося! Любов, секс, Крим, література». (Так, тут є ще й Крим — і омріяне місце з мистецьких творів, і локація подорожі, і батьківщина любовного інтересу оповідача.) Натомість опис подій Революції Гідності — короткий, спонтанний, рвучкий, ніби спалахи світлозвукових гранат на Майдані. Ці пасажі дисонують з усім попереднім сюжетом так само, як дисонують раніше згадані цілунки в таксі й убивчі бурульки на дахах. Власне, у цьому й полягає вже констатований абсурд: Майдан був наслідком щирих романтичних поривань, але сама боротьба була аж ніяк не банально-романтичною. Тут кров, страх, контузії, а паралельно — мелодії з волинки й бабця, котра ревно доводить: в оповіданні треба писати «Прокіп», бо «Прокоп» — це по-російськи. Такий-от калейдоскоп емоцій.
Тож і сама книга після прочитання лишає двоякі відчуття, післясмак парадоксальних дисонансів і думку про сумбурний текст. Але чи могла ця повість бути інакшою? Питання ніби риторичне, але обидві відповіді будуть тут правдиві. Так, ця повість могла бути іншою, якби ставила перед собою задачу відтворити структуризовану хронологію Майдану, знайти його причинно-наслідкові зв’язки, створити ґранд-наративи абощо — але тоді цей текст був би вже не повістю, а в кращому випадку романом, а то й узагалі серйозним нон-фікшеном, що, вочевидь, взагалі не лягало в авторську інтенцію. І ні, ця повість не могла бути інакшою, бо вона і має культивувати парадокси, пропонувати не комфортне читання, де все затишно й добре, а сплеск випадковостей і спонтанностей на загрозливому тлі реальності.
Тут, звісно, пролягає тонка межа між профанацією, себто спекуляцією на важливій та емоційній темі, і простою щирістю. Але, варто визнати, Сергій Демчук ні на чому не спекулює — він просто переповідає свою (якщо, звісно, брати за доконаний факт згаданий раніше автобіографізм) історію, робить це настільки відверто, що читач здатен тут легко розпізнати моменти нещирості наратора і сприйняти їх за імпліцитну щирість самого автора (бо ж усі ті надумані виправдання головного персонажа інколи здаються настільки недолугими, що виникає враження, ніби Сергій Демчук зробив їх такими спеціально, щоб читач помітив і не повірив). Цей текст показує загальне й масштабне з перспективи суб’єктивного й одиничного, ніби натюрморт, що відбиває епічну панораму. Зрештою, здається, що Революція гідності якраз і складалася зі сплетінь саме індивідуальних історій, котрі вливалися у спільний вихор боротьби. «Зима, яка назавжди з тобою» — це ще одна така історія.
