Ліза Козловець
менеджерка KMA Book Club, мовиця подкасту про поезію «Слова на вітер», авторка статей
Творчість Воннеґута впізнаєш за єдиними центральними векторами, які в різних книжках набувають різної тональності. Його письмо відчувається як спосіб осмислювати власний простір і час через чужі — вигадані, дистанційовані — життя. Дистанція ключова для Воннеґута — оскільки дистанція дає змогу іронізувати. Імовірно, завдяки цьому книжки автора легко уявити в усній формі — як оповідь про подію в житті знайомого. Оповідь про подію, від якої нібито можеш відмежуватися, оскільки сталася вона не з тобою, але не можеш позбутися глибинного жаху — бо цей знайомий тобі близький і, таємно від себе, ти знаєш, що ви з ним в одному човні.
Через Нагірну проповідь
Отож про вектори й тональності. Воннеґутова творчість — про сум настільки всеохопний та густий, що в ньому не виходить рухатися — а отже, лишається прийняти й заспокоїтися. Сум, який парадоксально витворює комфорт.
Ключова іронія його книжок полягає в контрасті між одночасним браком сенсу, який герої досить добре усвідомлюють, та неможливістю спинити хід історії. Події стаються, набувають розвитку, але в глобальному сенсі — не важать, і хороші інтенції майже ніколи не приводять до хороших наслідків.
Головний герой «Рецидивіста», Волтер Ф. Старбак, — син пари емігрантів, якому суто пощастило, що його батьки опинилися працівниками в будинку мільйонера, який здебільшого на них просто не зважав. До Штатів вони прибули тим самим потягом, що й Сакко й Ванцетті, інші іммігранти, які відправляться згодом працювати на промисловості в нелюдських умовах. За спроби вибороти кращі права обох стратять на електричному стільці. Старбакові щастить далі: мільйонер згоджується оплатити йому навчання в Гарварді за простої умови — хлопець має грати з ним у шахи. Отож маємо молодого Волтера — хлопця, чиї батьки лишилися нижчим класом, при тому що на фоні маячили й гірші можливі сюжети; студента із вершків суспільства, на які покладено сподівання зробити світ кращим місцем раз і назавжди; комуніста й редактора профспілкової газети «Массачусетс прогресивний». Цілком реалістична картина, правда ж?
В історії Старбака тема безсенсовності набуває специфічного відтінку, бо читач зустрічає героя в момент, коли він абсолютно розчарований у власному житті — і житті як такому – і, в цілому, приймає це.
Але оповідь не лінійна — як практично завжди і є у Воннеґута, — і тому контраст між зачарованим й ідейним юнаком, яким Старбак був пʼятдесят років тому, і розчарованим «стариганем словʼянської зовнішності» різкий. Драма Старбака полягає в тому, що він із легкістю оповідає про себе в юності, зокрема про свої переконання й кумирів. Однак саме захоплення в його памʼяті стає фіктивним, радше необхідною деталлю, щоби пояснити, чому в його житті взагалі щось відбувалося. А тому й та життєва енергія, яка колись мала бути в Старбаку (напевне ми не знаємо, наскільки реально він сповідував ідеї, про які згадує), прибита товстим шаром самоіронії й насмішки. Зрештою, старий Старбак стає спостерігачем: рухається інертно, але уважно нотує те, що відбувається навколо і всередині нього самого. Люди навколо — хай навіть він їх любить, хай навіть вони комплексні — слабкі й дурні. Коли ж Старбак фіксує людське в собі — він знову дистанціюється.
Проблема прав працівників і боротьби за них рушійна для сюжету. Життя головного героя розгортається на її тлі. У дитинстві він слухає історію про Каягозьку битву: плановано мирну акцію робітників, по яких відкрили вогонь найманці власників виробництва; у битві загинуло 14 людей. У студентстві Старбак спостерігав за судовим процесом Сакко та Ванцетті — і вважав, що їхня історія стане чимось на подобу нових Страстей Господніх, які переповідатимуть довічно. Цього не сталося, а згодом сам Старбак поплатився карʼєрою за свої колишні погляди. Уже старим Волтер слухає останню волю однієї з чотирьох жінок, яких він кохав, аби Світова Революція тривала. І — почасти — докладається до її реалізації.
І коли йому, ще молодому й перспективному, ставлять питання про те, чому він був комуністом, коли Штати так доклалися до його добробуту, він відповідає: «Через Нагірну проповідь, сер». Але оповідь не лінійна — і за багато років, працюючи спеціальним радником президента зі справ молоді, він дійде висновку: «Молодь і далі відмовляється бачити очевидну неможливість світового роззброєння й економічної рівності».
«Мабуть, це провина Євангелія».
Чотири жінки, яких я любив
Чотири жінки, яких кохав Старбак, ніколи не перетнулися між собою — але кожна означила метаморфозу, яку проходив герой.
Про свою матір, куховарку й іммігрантку зі зросійщеної Литви, Старбак практично не згадує. Її образ важить, тому що він стає постійним фоном для формування головного героя. Так само, як міф про Каягозьку битву, який із дитинства існує в голові Старбака й принаймні почасти задає вектор його життя, образ матері ставить акцент на соціальному оточенні, його зміні й можливості влитися до групи, яка оригінально не є твоєю. Ким ти є, коли ти й син іммігрантів з колонізованих словʼянських країн, і студент гуманітаристики в Гарварді?
Старбак каже, що, може, і не став би комуністом, якби на першому курсі Гарварду не пішов на побачення з Сарою Ваєтт. Тоді, у розпал Великої Депресії, вони пішли в розкішний ресторан «Арапаго» — місце, де люди почувалися гротескно добре на контрасті з будь-яким іншим місцем. Стосунки Волтера з Сарою не склалися, тому що між ними не було сексуального потягу. Її сексуальність була насмішкуватою, награною — у ширшому сенсі, Сара не була пристрасною. Тут ідеться про самий потяг до життя, придушений та інертний, утім, ніби неминучий та іронічний. Сара жартувала з усього — стосунки зі Старбаком здебільшого й тривали завдяки довгим телефонним розмовам, у яких вони продовжували жарти одне одного. Що важчий день — то кращі жарти. Єдина тема, про яку Сара каже, що не могла би жартувати, — смерті жінок, що працювали на виробництві годинників, бізнесу її сімʼї.
Сотня жінок померла від отруєння радієм — ним фарбували стрілки циферблатів. Однією з жертв була мати Мері Кетлін ОʼЛуні — третьої жінки, яку полюбив Старбак. Затята комуністка, яка згодом вийде заміж за мультимільйонера й засновника найбільшої американської корпорації — задля розвитку Світової Революції. Попри очевидну іронію, її мотивація була щирою — адже вона божевільна. З усіх героїнь, із якими повʼязався Старбак, Мері Кетлін — найактивніша й найоптимістичніша. Вона присвятила власне життя реалізації ідеї і померла, вірячи, що ідея житиме по ній.
Оптимізм у Воннеґута так чи так повʼязаний із божевіллям — Мері Кетлін буквально втратила памʼять про епізоди, у які не змогла би повірити, і до кінця жила у світі, який разюче відрізнявся від правдивого — чи принаймні такого, у якому жив Старбак.
Дружину Волтера звали Рут. Вона єврейка, яка вижила в концтаборі. Її сімʼя там загинула. Старбак називає її «Офелією таборів смерті», бо під час їхньої першої зустрічі жінка вже не прагнула мати нічого спільного зі світом і людьми — вона хотіла бути «пташкою в польоті». Рут була видатною перекладачкою — за час життя в концтаборі вона принаймні поверхово опанувала більшість європейських мов. Це дало змогу Старбакові привʼязати її до себе — йому потрібна була перекладачка. У цьому контексті «привʼязування» амбівалентне: у фізичному сенсі він врятував її, вона вперше за тривалий час опинилася в безпеці. З іншого боку, аби бути так врятованою, вона мала вступити з ним у контакт (у найширшому значенні; між ними мав створитися принаймні якийсь міжлюдський звʼязок) — а саме від цього вона прагнула відмовитися назавжди. Стосунки Волтера з Рут — це історія руйнування через доторк та втручання. Чоловік каже про те, що дружина була в усьому кращою за нього. І зі спогадів Старбака стає ясно, що між ними було кохання — взаємне, глибоке й таке, що не виключало можливості сприймати фактичну дійсність.
Однак по їхньому шлюбові Рут змінюється, ніби самий шлюб створює умови для прояву травми: жінка швидко набирає вагу — імовірно, це компенсація років голоду протягом війни; вона мислить себе лише поруч із чоловіком — хоча планувала бути абсолютно не закріпленою за кимось. Зрештою, вона народжує сина — попри те, що вірила, що не здатна на це, а коли й здатна — краще їй цього не робити, бо вона може породити лише монстра. І Старбак погоджується: він вважає свого сина монстром, хоча читач бачить лише пасивного й затравленого чоловіка середнього віку. Монстром Старбак називає втілення їхніх з дружиною найгірших рис.
Мир і спокій
Історія Волтера — Воннеґутів аргумент на користь того, що за всього бажання людина не може не бути втягнутою в історію — хай на якому дрібʼязковому рівні. Старбак — найневідоміший учасник Вотерґейтського скандалу. Він мимоволі став співучасником злочину, бо так склалося, що його підвальний кабінет в адміністрації Ніксона був просто під приміщенням, де відбувалися оборудки. Просто так склалося, що він ходив на роботу, яку вільно міг би прогулювати. Зрештою, просто так склалося, що в сейфі, який Старбак дозволив лишити у своєму кабінеті, виявився мільйон доларів, задіяний у протизаконній кампанії.
Згадуючи Вотерґейт, Старбак відмовляється називати імена людей, які заносили гроші в його кабінет. Він емпатує їм, зокрема й тому, що знає, як це — випадково відправити до вʼязниці невинну людину.
Історія — глобальна — стається випадково, і створюють її люди — з власними переконаннями, сімейними обставинами й показниками здоровʼя. Старбак дивиться на історію як на броунівський рух — і приймає її такою, як вона є, лише нотуючи на берегах, що вона несправедлива. Тут так само йдеться про відлікову систему: яку подію вважати за початок, а яку — за фінал? Усі історії Волтера завершуються невдачею, а отже, якщо все гаразд — це ще не кінець. Перед тим, як настане сумний фінал, є шанс на спорадичне добро. Радше за все, воно наблизить катастрофу, але саме воно є хай яким, але рушієм.
Вийшовши з вʼязниці, Старбак зустрів кількох людей, які — просто так сталося — повелися мило з ним. Коли його колишня коханка (а насправді найзаможніша людина Сполучених Штатів, про що чоловік ще не знав) жаліється йому на брак добра у світі, він заперечує — і називає імена тих випадкових знайомців. Мері Кетлін робить кожного з них управлінцем у компанії конгломерата «Рамджек». У цьому вона дотримується світлої й дитинної логіки: менеджер старого готельчика на межі банкрутства стає віцепрезидентом у провідній готельній мережі, а власник невеличкої кавʼярні — у «Гамбургерах Макдональдс». Добро повертається до того, хто ним ділиться. Звісно ж, незадовго по Старбаковому успіху конгломерат розпадається, а чоловік удруге опиняється у вʼязниці.
Тут і проступає мотив «рецидиву». Під час другого арешту склад злочину Старбака зрозумілий, герой справді порушив закон. Але в контексті всіх дурниць, які призводять до фінального стану речей, його злочин — лиш чергова дурниця, від якої дистанціюються й читач, і герой. І, окрім релятивності моралі, тут ідеться й про брак абсолютної моралі загалом.
У цій історії немає героїв, які послідовно діють правильно і діють тому, що розуміють, що так — правильно.
Нарація, не обмежена книжкою
Повернімося до самого початку книжки: він задає систему координат усієї історії. Передмова — це пояснення автора, формально дистанційованого від Воннеґута, про те, чому і як була написана ця книжка. Звісно, читач може припустити, що ніякої дистанції немає, і Воннеґут написав цю передмову з технічної необхідності пояснити, як працює історія, викладена далі — зрештою, частково біографія головного героя збігається з Воннеґутовою, а існування згаданих у тексті людей можна перевірити лише в деяких випадках. Доволі іронічне підтвердження центральної тези «Рецидивіста»: будь-що може статися випадково, і глобальна історія може забути про тебе, однак десь на її берегах невеличка згадка — приємна чи не дуже — залишиться.
Однак можливе й інше прочитання передмови. Вона починається зі згадки про Кілґора Траута — героя, який зʼявляється у більшості Воннеґутових книжок, і в «Рецидивісті» — його сюжетній частині — так само фігурує. Траут — герой практично не окреслений, у кожній історії описано інший відрізок його життя (зокрема й посмертного), іноді вони суперечать один одному. Єдине, що відомо про цього чоловіка, — він письменник. Не дуже відомий, але щорічно пише чимало текстів. У «Рецидивісті» Траут, частіше згадуваний під псевдонімом доктор Фендер, — інший вʼязень, який відбуває термін паралельно зі Старбаком за державну зраду. Завжди привітний і напіввідсутній, він лишається спостерігачем за історіями, які відбуваються довкола нього. Під час їхнього спільного увʼязнення Траут написав історію, у якій головним героєм був Старбак, і направду легко повірити, що весь сюжет «Рецидивіста» переповідає саме він. Про Траута в історії йдеться небагато, лише коротко викладено обставини його злочину — у контексті яких він постає дещо недоумкуватим та наївним. Водночас історія про державну зраду суперечить сюжетам про Траута з інших книжок, наприклад, із «Ґалапагосів», де про письменника розповідає його син. Тож така самооповідь Траута — чи то містифікація, чи то проста відсутність потреби в лінійній та послідовній розповіді.
Якщо складати докупи частини Траутової біографії, можна значно глибше зрозуміти правила, за якими функціонує Воннеґутова художня дійсність. Але це тема для окремого й довгого тексту.
