Марина Губіна
літературознавиця, культурна оглядачка
«Українцями не народжуються — українцями стають» — добре знайома нам теза, яка, втім, є дуже універсальною. На місці «українців» можуть бути представники власне будь-якого народу, адже саме в такий спосіб у модерному світі визначається приналежність до тої чи іншої нації. Іншими словами, національна ідентичність тепер не визначена наперед даність, із якою ми народжуємося, а щось, що ми можемо вільно обрати. Звісно, свобода цього вибору доволі умовна, адже процес «ставання» українцем або ж представником будь-якого іншого народу розпочинається вже змалечку: із перших почутих колискових, перших казок, у яких відбилися традиції народу, перших прочитаних речень мовою, яку в сімʼї називають рідною, першого класу, навчання в якому відбувається за державною програмою. Якщо придивитися до цих першостей, то стане зрозуміло, що на кожному кроці нас підтримує культура — культура тої нації, частинкою якої ми потроху «стаємо».
Якимсь народам пощастило більше і цей процес триває гармонійно та безконфліктно протягом усього життя. Іншим, хто, як і ми, має історію, значною мірою пов’язану із імперією, доводиться повсякчас відмежовувати себе від культури іншої нації, що прагне гегемонії ще й на наших землях. У цій ситуації постійного конфлікту модерний погляд на ідентичність і стає у пригоді, адже навіть за умов, коли перша казка була прочитана, скажімо, російською мовою, а перший клас зустрічав програмою, в якій української культури було геть мало, ми завжди можемо наздогнати наші знання згодом, довчити історію та відновити у голові ті фрагменти, які не заповнилися органічно.
Заразом мимоволі виникає запитання: якщо на цьому шляху становлення ми доволі самостійні і вільні від етнічних зобовʼязань, то чи має наше походження взагалі якусь вагу? Можливі відповіді на нього шукає письменник боснійського походження Саша Станішич у своїй книзі з промовистою назвою «Походження».
Реальність за ширмою художнього тексту
Саша Станішич народився у Вишеграді — місті на сході Боснії та Герцеґовини. Хоча він, як і багато інших людей, що емігрували з країн Балкан протягом воєнних років, власне, ніколи й не жив у Боснії та Герцеґовині. Він провів дитинство і ранні підліткові роки у Югославії, а коли на її місці постали незалежні держави — вже намагався пристосуватися до німецьких реалій у Гайдельберзі. Ця біографічна деталь важлива для прочитання «Походження»; ба більше, Станішич ділиться нею зі головним героєм роману — теж Сашою Станішичем, який теж народився у Вишеграді, теж у підлітковому віці емігрував із батьками у Німеччину, теж професійно займається письменством. Схожостей вдосталь, щоб назвати роман автобіографічним, розбіжностей, певне, теж чимало, але межі між правдою та вигадкою заховані у сконструйованій реальності художнього тексту.
Роман «Походження» вийшов українською у перекладі Ганни Гнедкової 2025 року у видавництві «Комора». А перша публікація німецькою була у 2019 році, і тоді ж текст отримав Німецьку книжкову премію — нагороду, що вручають у жовтні, у переддень Франкфуртського книжкового ярмарку. За збігом обставин того ж року, лише за кілька днів до оголошення Саші Станішича переможцем, Нобелівський комітет назвав свого вкрай неоднозначного для зазвичай обережної та нібито аполітичної премії лауреата. Ним став Петер Гандке — австрійський письменник, який відкрито зайняв просербську позицію у Югославських війнах, заперечував, що різанина у Сребрениці була геноцидом, підтримував Слободана Мілошевича, коли той вже перебував під трибуналом ООН. Відтак, нагородження стало для Саші Станішича майданчиком, щоб розкритикувати такий вибір Нобелівської академії і зауважити, що йому пощастило уникнути того, що заперечує Гандке.
Журі Німецької книжкової премії відзначали дотепність та вигадливість оповіді Саші Станішича, завдяки яким з одного боку очевидність, а з іншого — недосяжність походження стає рушійною силою сюжету. Наративна структура роману дійсно варта уваги. Історію Саші з Вишеграда розповідає сам Саша, проте робить це нелінійно, подібно до того, як у нашій памʼяті виринають фрагменти спогадів про дитинство, юність, перші сильні емоції та випробування. Тому й історія життя спершу хлопчика Саші, а тоді й дорослого чоловіка подається переплетеними клаптиками подій, що трапилися протягом 40 років: від 1978 року, коли він народився у югославському Вишеграді під акомпанемент березневої грози, і до 2018 року, коли він прощається зі своєю бабусею у тому ж місті, тільки вже у Боснії та Герцеґовині. А наприкінці роману Саша Станішич взагалі вдається до гри із читачами та читачками. Письменник вводить гіпертекст — створює цілу низку можливих розвитків подій, щоб ми самі на кожній наступній сторінці обирали з двох запропонованих варіантів, яким буде наступний крок головного героя і, зрештою, чим завершиться цей роман.
Дитинство вигаданого Саші Станішича було цілком щасливим. Він разом із татом вболівав за югославський футбольний клуб «Црвена Звезда», який якраз на початку 1990-х був у своїй найкращій формі, зокрема тому, що у ньому зібралися найсильніші гравці кожної з тоді ще республік. Його оточувала любляча родина, яка у своїй гармонійності співжиття багато в чому нагадувала ідеалізовану візію Югославії. Тато Саші та його батьки були сербами, а мамина сімʼя — боснійцями. Різне походження, різна віра, здається, не мали значення у плавильному казані ідентичностей. Його батьки були лагідні одне до одного, Саша навіть зауважував, що лагідніші, ніж до нього самого, до війни часом танцювали разом, але після — жодного разу, принаймні на очах у сина. А ще у нього був дідусь Мухамед, якого ми запамʼятовуємо, як найдобрішого у світі чоловіка, бабуся Нена, чиє минуле заховане за її частим курінням та сміхом, дідусь Перо, що понад усе вірив у перемогу соціалізму та владу Тіто, і, врешті, бабуся Крістіна — винахідлива та прагматична жінка, з якою ми познайомимося найближче. Адже з неї і починається історія і нею вона закінчується: «Коли моя бабуся Крістіна почала втрачати спогади, я почав їх збирати».
Сама ж оповідь бере початок із матчу все того ж ФК «Црвена Звезда» проти мюнхенської «Баварії» у півфіналі Кубка європейських чемпіонів. Батькові Саші вдалося знайти квитки на цю подію і вони були свідками, як їхня «рідна» команда перемагає і виходить у фінал. Того року «Црвена Звезда» виграла чемпіонський титул і стала першим клубом, хто спромігся цього досягти за історію Югославії. І останнім, адже поки футболісти ФК «Црвена Звезда» забивали голи «Баварії», Югославія почала розпадатися: розпочалися перші повстання у Хорватії та Словенії. А футбольні матчі перестають обʼєднувати строкате суспільство, а стають просторами свободи, аби висловити все, що накипіло проти сусідів іншого походження.
Ідентичність, що помістилася у валізу
Отже, походження важливе? Саша Станішич, щонайменше його сконструйована версія у романі, здається, за всяку ціну не хоче це визнавати. Його ідеальний світ дитинства був побудований на ігноруванні відмінностей у національності та вірі, а коли на це почали звертати увагу — вся гармонія зруйнувалася. Поки кордони та незалежність власних ідентичностей на Балканах відновлювалися на крові, у Саші був інший конфлікт — як вписати своє походження у німецьке суспільство.
Погляд Саші на поняття походження — це погляд людини, чия ідентичність разом із ним самим опинилася в еміграції. Всі її атрибути, що він встиг вмістити у валізу, лишися з ним, інші — які його сусіди чи однокласники, що лишилися у Вишеграді, здобували й загострювали протягом війни та після неї, — лишилися для нього недоступними. У підлітковому віці він понад усе прагнув не виділятися: не говорити про війну, не наголошувати на відмінному, навіть не запрошувати друзів на сімейну вечерю, бо ціле смажене ягня на грилі – це «саме те, що очікують побачити від них німці». Пристосування стало його підлітковим бунтом:
Мій опір був спрямований проти фетишизації походження й фантому національної ідентичності. Я був за приналежність. Скрізь, де мене хотіли бачити і де я хотів бути. Знайти найнижчий спільний знаменник: і досить.
Попри всі старання розчинитися у німецькому суспільстві, його відмінність лишалася помітною багато в чому, навіть у «пташках» над іменем Saša Stanišić, через які його паспорт перевіряли довше. Та все ж Саші як представнику другого покоління еміграції, певне, пощастило, він зміг інтегруватися, здобути освіту, а згодом і громадянство, хоч і після кількох кіл бюрократичного пекла. Його батькам було складніше. Вони приїхали в Німеччину із вищою освітою та фахом, але були змушені працювати різноробами, а тоді й взагалі поїхати у США в пошуках кращої долі. Чому ж не повернутися додому, коли війни завершилися? Наприкінці роману вони втрьох провідають бабусю Крістіну та навідаються у рідні місця родини Станішичів, пройдуться вулицями, де мати Саші не просто одна з натовпу, а боснійка, якій пощастило втекти від різанини. З тим і поїдуть звідти, бо часом розкриття походження подібне до привселюдного оголення — має стати сили, щоб це витримати.
Зумисна чи несвідома недоговореність
У сплетінні фрагментів життя Саші можна виокремити дві часові лінії: дорослішання персонажа, яке переважно тривало у Німеччині, та повернення вже дорослого героя до Вишеграда, щоб разом із бабусею відвідати місця, звідки походить їхня родина. Здається, що ці лінії відбивають рух у зворотних напрямках: перша — це шлях Саші від власної ідентичності до розчинення, друга — дорога до власного коріння. Можна сказати, що Саші неабияк поталанило: у нього є бабуся, яка може розповісти про минуле, є рідне село, де розташоване кладовище із цілими поколіннями Станішичів, є те, що дозволить намацати власну ідентичність. І він, певною мірою, цінує це, адже бачить у цьому спосіб краще познайомитися із власною родиною, заповнити схематичний образ дідуся важливими деталями, провести більше часу з бабусею, яка губиться у своїх спогадах і живе водночас у теперішньому та минулому. Та все ж Саша не визнає, що це все його суттєво визначає. Зрештою, після усіх поїздок він залишиться розгубленим і міркуватиме про речі, що для нас сьогодні можуть звучати як виклик:
Я не розумію наполягання на національному принципі і любителів попкорну. Я не розумію, що походження несе з собою певні риси, і не розумію, що дехто готовий йти в бій в імʼя цього походження.
Саша Станішич не пояснює, що саме він не розуміє: навіщо розпочинати бій проти інших в імʼя свого походження чи навіщо виборювати власну ідентичність, коли її намагаються стерти. Можливо, бо не розуміє обидва явища. Можливо, бо не бачить потреби пояснювати, адже, повертаючись до його зауваження щодо нагородження Петера Гандке, міркує саме про мислення нападників. Зрештою, автор не завинив нам відповіді, інтерпретація в руках кожного та кожної з нас, а за чіткими відповідями варто іти в інтервʼю письменника, а не його художні тексти. Натомість це нерозʼяснене засудження національного загострення вочевидь знайшло відгук у німецьких читачах і читачках, для яких поняття націоналізму сусідить із небезпекою, про яку їх закликали памʼятати десятиліттями після Другої світової війни. Можливо, ця недоговореність зумисна, бо текст написаний одразу «на експорт», або ж бо письменник і сам прожив більшість життя у контекстах цього ж таки експорту.
На відміну від багатьох колег Саші Станішича, які протягом останнього десятиліття також пишуть тексти про свої емігрантські досвіди німецькою, він будує оповідь, здається, зовсім позбавлену люті. У нього багато ностальгії за ідеалізованою Югославією з його дитячих спогадів, чимало суму через те, що довелося пережити тим, хто змушений тікати від війни або переживати її просто поряд із собою, є іронія та самоіронія, без яких не розповісти про складні особисті та державні досвіди, є й розчарування, якими сліпими до емігрантських досвідів можуть бути навіть ті країни, чиї жителі самі рятувалися деінде ще нещодавно. Але люті немає зовсім: ані на німецьке суспільство, що із нехіттю приймало до себе Інших; ані на тих, хто коїв етнічні чистки проти людей його ж, хай і лиш частково, походження. Часова відстань дозволяє йому обирати таку тональність розмови. А от батьків він все ж наділяє люттю, особливо матір, яка не може дозволити собі дистанцію, так само як не може ходити тими ж вулицями, що й ті, хто нищив представників її ж походження.
Зрештою, походження для Саші Станішича не видається аж таким визначальним. Те, що дійсно важить, так це памʼять: про членів власної родини і те, що зробило їх саме такими, про скоєні злочини та винних у цьому, про норми минулого і те, як вони змінювалися з часом. От тільки йдеться саме про особистісну памʼять, а не про культурну чи національну, адже Саша, який у підлітковому віці поїхав з країни і чия ідентичність разом із ним адаптувалася та підлаштовувалася в еміграції, здається, не належить вповні до спільнот, ширших за родину. Можливо, саме тому він прагне замінити походження, часто наповнене гіперболізованими стереотипами, якщо поглянути на них з дистанції іншої, умовно більшої, культури, на знання та памʼять, що озброюють і не накидають непритаманні ознаки, лишають вільним від упереджень інших.
