Олег Коцарев
поет, прозаїк, літературний критик, журналіст, перекладач
Книжка поезій Миколи Леоновича «Повільна людина» з’явилася друком у видавництві «Смолоскип». Вона належить до тієї, на жаль, розповсюдженої частини книжок сучасних українських авторів і авторок, що потребує болісного біографічного вступу. Так, це ще одна воєнна історія.
Микола Леонович — поет, дизайнер, художник із Полтави, народився у 1981 році. У 2000-х став активним і оригінальним представником літературного покоління, яке тоді дебютувало та часом іменувалося «двотисячниками». Лауреат літературного конкурсу видавництва «Смолоскип» (із яким «двотисячницьке» середовище взагалі доволі міцно пов’язане), автор книжки «Агон», учасник фестивалів, читань та антологій. А в 2010-х роках та на початку 2020-х Леонович дещо змінив акценти своєї творчості, став помітніший як дизайнер і графік. Що, втім, не означало замовкання в поезії — просто він став менше публікуватися та виступати на літературних подіях. Найрегулярніше з його текстами в ті часи можна було познайомитися в розсилці «Повільна людина», яка й дала назву нинішній книжці.
Миколу Леоновича мобілізували до українського війська в 2023 році. Після навчання він одразу потрапив на фронт — і дуже швидко, в квітні 2023-го, зник безвісти під Авдіївкою. Зрозуміла річ, головне в цій ситуації — людська трагедія та драма очікування інформації про зниклу людину.
Але неминуче з’являються й прикрі думки в суто літературному контексті: невже так необхідна була біда війни, щоб повиходили книжки постраждалих, зниклих, полонених та загиблих авторів і авторок, щоб їхні тексти отримали ширшу увагу? А з іншого боку, краще так, ніж ніяк.
«Повільна людина» — масштабна книжка. Цілих 320 сторінок — серйозна цифра, як для видання сучасної української поезії! Тверда обкладинка з автопортретом Миколи Леоновича. Всередині також його графіка, фрагменти написів від руки. Оформлення зробив Лесик Панасюк. Рішення використати для книжки «візуалку» самого автора виявилося доволі очевидним, але виправданим: вона додає віршам об’ємності та індивідуального контексту. Це стосується й тих буквальних випадків, де Леонович, який чимало займався «зовнішністю», «матерією» книжок, зокрема шрифтами, пише власне про це, скажімо, у вірші «Ловець літер»:
Ти розводиш руками, розводиш і
колекціонуєш цікаві різновиди
літер.
На кінчику пензля їх часом тримаєш, аби
потім випустити на свободу. Або
притискаєш їх до паперу — тоді вони
ворушать своїми тонкими вусиками;
ти тримаєш їх у баночці разом із тушшю.
А інколи ти виходиш зі свого стану
перманентної зосередженості і блукаєш
вулицями, придивляючись до перехожих —
всі вони нагадують літери різних абеток.
А інколи ти підглядаєш за іншими літерами —
тоді тебе охоплює якесь потаємне захоплення,
змішане зі здивуванням.
Інколи ти пишеш довгі листи рідним,
друзям, знайомим, чіпляючи початок
фрази до розділового знаку; тобі здається,
ти в’яжеш.
А інколи ти нічого не пишеш,
і тоді тобі стає дуже сумно.
Саме так, а не навпаки.
Я невипадково почав розповідь про книжку «Повільна людина» з властивостей, що їх можна назвати зовнішніми, формальними. Це пов’язано не тільки з помітним особистісним акцентом видання (воно ж бо, зрештою, не в останню чергу є знаком, символом того, що про автора пам’ятають і постійно чекають на звістку про його долю). Але й із тим, яку важливу роль для поезії Миколи Леоновича відіграє форма, пошук форми, в певному розумінні архітектурне конструювання віршів.
До «Повільної людини» ввійшли вірші за практично двадцять років. Від 2002-го до 2021-го. Перший розділ книжки — це збірка «Агон», за яку поет отримав відзнаку на літературному конкурсі «Смолоскипа». Другий — невидана збірка середини двотисячних років «Read my lips (Повтори це за мною)». У третьому розділі містяться поетичні цикли 2007–2017 років. І четвертий розділ — вірші поза збірками (2010–2021). Справді широкий часовий діапазон. Ціле «зібрання творів»! Не дивно, що тексти в цій книжці вийшли надзвичайно різноманітні, зокрема, як уже зазначалося, різноманітні в сенсі роботи з формою, деталлю, елементами тексту (не всі вірші, якби їх публікували окремо, можна було б одразу визнати за твори однієї людини). А з іншого боку, є чимало авторів та авторок, що в них і за триваліший час відбулося менше посутніх змін у стилістиці, поетиці, тематиці.
Пробувати відстежити ці трансформації та лінії у «Повільній людині» — цікаве заняття для вдумливих, уважних читачів і читачок.
Так, де в чому в книжці Леоновича відбувається рух, співзвучний тому, який був притаманний значній і значущій частині української поезії за ці буремні два десятки років. Умовно кажучи, від «постмодерних» ігор і деконструкцій через посилення внутрішньої динаміки, а потім розлогі, медитативні історії — до сентиментальності та ощадливого зважування слова в «останні» чи «передостанні» роки.
Ось збірка «Агон»:
садок як мур навколо хати
сітківка вен як пастка для облич
асфальт і шкіра ними прямувати
до кед і кедрів ким ти мусиш стати
а після що осінній вітер спіч
а осінь як наказ куди уже рушати
останній день під шкіру вже заліз
стікали декорації і шати
під хрип мечів що їх ти цілувати
під стукіт вій і посмішки валіз
о ти козак останній перехожий
дорожчий за вино щиріший за любов
до тебе сотні може більше може
ніж днів тіла і янголи і схожі
я напій твій хоч я уже схолов
і сад мов мирта й мармур коло хати
вінок і вістря може храм облич
ці драхми і міста ми мусим залишати
нас так багато попелу багато
а після що йдемо а після ніч гич віч
Або таке «постмодерн-бароко» (це точно той самий поет?):
я залишаю цей берег
аби не ступити на той берег
аби не пристати на вашу пропозицію
ви ж бо хочете аби я перетворився на падло
і що за те перевтілення не обіцяєте
коштовного каміння
і сяєва бистрі ріки
і місяць на соснині
і пісню в очереті
і крик дівчини
і сон пастира
і млєко од овци
пастиру належноє
і дзиґар з полузегарком
і цигарку
і цирла
і цимбали
і цицьки великі як значення Шевченка
в історії української культури
і сільський клуб без вікон і дверей
і сто незайманиць
і сто найбільших грішниць
і кілька граматик
і несколько слов
і несколько гранослов
трудодней і часослов
і бабу галамагу
і кілька свіжих анекдотів
і зворушливі визнання
і Юлю Доброносову
і Сашу Григоренко
і Олега Скрипку (добре, що не Лишегу)
і останній танець
і безсоромний погляд
і родіну мати
і стрілецьку пісню
і корову
і свиню
і каптан
і дощ котрий не залишить місця
навіть для когось другого
і дощ котрий не залишить місця
навіть для когось третього (…)
А от уже вірш 2020 року:
У цій кімнаті, де згасло світло.
У цій кімнаті — холодні тіні.
У цій кімнаті — бездонні вікна.
Топиш її собою:
у грубі одинокості танцюють
сторінки годин.
Наближення до кімнати:
розбиваєш кригу нетерпіння.
Відраховуєш кроки заклять.
Твоя кімната: у цій кімнаті.
Твоя кімната — в усіх кімнатах.
Спалахнуть двері твоєї кімнати.
І:
Вірші вириваються вперед,
тікають, сміються,
розчиняються, і я залишаюсь
на цьому березі осені —
ловити усмішки у
ятір зморшок.
Утім, такою лінійністю книжка Миколи Леоновича не вичерпується. Поза тим, у ній є ще, наприклад, порухи в сюрреалістичному напрямку або багатозначна інтермедія «Ти пішов надовго» з, як мені здається, чубаївськими алюзіями. Та несподіваніша й істотна особливість — наявність у «Повільній людині» віршів із жорсткою класичною формою, аж до сонетів і терцин. У них можна відчути присмак і спадщину «неокласиків» та «пражан».
розтягся сміх неначе плач
я спав і бачив не хотілось
та мов удар твоє пробач
це ще не все це ще не ті ось
всі хто прийшов у вечір цей
у тінях мов плащах множинно
на сто доріг і сто ночейце військо ладо і дружино
спали свій дім як я спалив
і кров свою продай при вітрі
і честь віддай зграї дощів
що ночі змиє слід на митрі
Тексти подібної стилістики так чи інакше з’являються в різних розділах книжки, тобто в різні роки. Цікаво спостерігати їх у контексті, наприклад, активізації уваги до римованого та «класичного» письма у 2010–2020-ті роки. Або в контексті творчості таких авторок і авторів, як Ірина Шувалова, Юлія Мусаковська, Дмитро Лазуткін чи Сергій Жадан.
Здається, саме в цих, прив’язаних до традиційної форми віршах у Миколи Леоновича найчастіше з’являються мотиви бою, змагання, війни, самопожертви, зречення, ба навіть заповіту. Численні образи, що їх не оминеш і не спишеш лише на розповсюджені в культурі словесні формули або на стилізації: мечі, ґерці, нищівні вогні, падіння, прощання, сурми тощо, тощо, тощо.
І страх навкіл регоче гістеричний,
Залляла кров екстаз. Вгризавсь метал
У плоть м’яку. Крик сурмача окличний
Чи долетить між мідяних дзеркал?
Залляла кров екстаз любові й смерті,
Скель і трави трагічний карнавал.
На панцирах й щитах всі знаки стерті,
Ні імені, ні роду, ні числа.
І нетрі пам’яті пожерті.
До ворога немає більше зла,
В очах мерця підійметься заграва,
Чи проти бився він, чи бився за (…)
Такі рядки у 2024 році читаються з моторошним відчуттям. Із урахуванням їхньої класичної досконалості. Ця форма ще виразніше, очевидніше підкреслює жаску профетичність. Нагадує про ретельно виписаний у старій літературі фатум, який прирікає людину на трагедію.
Вірші Миколи Леоновича — яскравий зразок літературного передчуття. І великої війни, і великих особистих втрат.
У цьому сенсі символічно, що в «Повільній людині» немає текстів, які б поет написав уже безпосередньо на війні, де втілилося раніше створене. Він або не писав там, або написане залишилося недоступним.
Ці драматичні моменти — ще один вимір книжки «Повільна людина». Книжки різноманітної, багатошарової, глибоко зануреної у лабіринти культури, а водночас «повітряної» та емоційної.
