Ніка Чулаєвська
редакторка, літературознавиця
«Я хотів би ніколи не знімати цей фільм», «книжка, яку я ніколи не хотів би написати», — говорять сьогодні українські митці. Напевно, фламандський журналіст Роже Ван де Вельде теж сказав би так про свої «Тріскучі голови». У них ідеться не про війну, але це теж книжка про досвід, якого не хочеться зазнавати. У Бельгії ця збірка про психіатричне відділення в’язниці була опублікована 1969 року, а 2025-го «Тріскучі голови» вийшли у видавництві «Темпора» в українському перекладі Наталії Карпенко.
Наче ренесансний драматург, автор одразу заявляє: перед нами трагедія. Книжка відкривається епіграфом із «Макбета» і з перших слів шукає опори в давньогрецькому міфі. «Він нагадав мені сліпого, гнівного Едіпа», — так закінчується перше речення «Тріскучих голів». У двадцяти коротких нарисах йдеться про людей, винних, як цар Едіп, без провини. Ув’язнених, які вчинили свої злочини, тому що так визначив жорстокий фатум: їхні психічні хвороби, розлади й залежності. Двадцять трагедій, кожну з яких автор вміє сконденсувати на кількох сторінках, і серед них його власна.
Фатум
Для самого Роже Ван де Вельде невблаганна доля ховалась у його ж животі, а точніше — у знеболювальному під назвою Palfium. У 1948 році 23-річного журналіста госпіталізували з перфорацією шлунково-кишкового тракту, тоді він пережив першу операцію. Протягом наступних десяти років було ще дві. Після останньої йому й призначили «Пальфіум» — синтетичний опіоїд, який був новинкою на ринку і, за твердженням виробника, не викликав залежності. Швидко з’ясувалося, що це не відповідає дійсності, і препарат потрапив під суворий контроль. Але для Роже Ван де Вельде було запізно, він уже був залежним.
У 1961 році його заарештували за водіння в нетверезому стані й виявили при ньому підробні рецепти на ліки. Адвокат хотів, щоб клієнта визнали неосудним. Тож провели психіатричну експертизу — вочевидь, вкрай несумлінну, бо всього за 25 хвилин психіатр діагностував у журналіста психічний розлад. Так Роже Ван де Вельде вперше потрапив у закриту психіатричну установу. Майже шість років з неповних дев’яти, що йому лишилися, він проведе у в’язницях і психлікарнях, так ніколи до кінця й не позбувшись залежності.
Та наркотик не вбив його таланту письменника і погляду репортажиста, і він описував свій досвід, попри цензуру й обмеження. Першу збірку Ван де Вельде, написану в таких умовах, — Galgenaas (що можна перекласти як «Шибеник») — винесли таємно, разом із речами на прання. З тих пір контроль за ним ще посилили — щоб більше жоден текст не вийшов за стіни в’язниці. Наступні свої твори, зокрема й «Тріскучі голови», Роже Ван де Вельде міг публікувати лише в короткі періоди між арештами й примусовими госпіталізаціями.
А проте зі стилю «Тріскучих голів» може здатися, що й вони були написані в ув’язненні, наче захалявні книжечки. Це тоненька збірка лаконічних історій, сповнених недомовок і замовчувань, ніби автору бракує ресурсів: паперу, слів і часу. Часу, щоправда, у нього таки було мало. Щоразу, виходячи на свободу, він скоро знову починав вживати наркотик.
Окрім «Тріскучих голів», найвідоміший текст Роже Ван де Вельде — «Право на відповідь» (1969). Це памфлет проти судової системи, яка прирекла його на таке жорстоке покарання, нерівноцінне вчиненому злочину. Текст привернув увагу громадськості, й, зокрема, під суспільним тиском колег Роже Ван де Вельде звільнили.
За два місяці, 30 травня 1970 року, він помер від передозування «Пальфіумом», змішаним з алкоголем. Через три дні мала розпочатися його програма реабілітації в амстердамській клініці — на цей раз добровільна й покликана допомогти, а не просто закрити за ґратами. На могилі письменника в Антверпені написано: «Право на відповідь. Право на життя».
Вбити кицьку
Сценарист Блейк Снайдер у своєму бестселері 2005 року «Врятуйте кицьку» радить авторам, як створити привабливого героя. Треба, щоб у сцені знайомства він зробив щось добре — умовно кажучи, врятував кицьку. Роже Ван де Вельде, ніби прочитавши цю пораду, робить у «Тріскучих головах» прямо протилежне. Герой його першої оповіді, той самий, що нагадує гнівного Едіпа, вбиває улюбленця всієї лікарні — білого кота. Вбиває за те, що той з’їв шматочок ростбіфа, попри те, що сам досі опікав тварину, годував, носив на плечі й, бувало, захищав від інших пацієнтів. Роже Ван де Вельде береться за надзвичайно складане завдання: майже всі його персонажі «вбили кицьку», це люди переважно неприємні чи навіть страшні, серед них є убивці й ґвалтівники. Але, здається, кожному з них він співчуває і береться розказати про них так, щоб пробудити емпатію і в читача.
Інших чоловіків у притулку автор називає «товаришами в недолі», знову змушуючи згадати про трагічний фатум, і багато оповідей книжки — історії його безпорадного співчуття. Нечуючому Серафену, який запитує, чому Бог заморозив воду в його вухах і роті, Роже може лише покласти руку на плече. Розгубленому греку, який не розуміє, чому взагалі потрапив у в’язницю, може лише обіцяти, що все вирішиться за кілька днів, — достеменно знаючи, що це неправда. У хворого художника може лише запитати, чи здатен щось для нього зробити, отримуючи у відповідь тільки висолоплений жовтий язик. Чи не щоразу, коли Ван де Вельде намагається поспілкуватися з кимось приязно, допомогти чи помиритися, все закінчується погано. Еварист, якому Роже радить старанніше ховати порнографічне фото, вирішує, що той зрадник. Даніель, в чий таємничий ритуал куріння він ненавмисно втручається, переживає кризу хвороби. А подарована іншим пацієнтом банка з оселедцями годинами поширює сморід тухлої риби.
Неможливість нормально поспілкуватися — одна з головних ознак цього лікарняно-в’язничного життя. Тут майже повністю відсутній приватний простір: одна спільна спальня на всіх, туалети без дверей і люди, що втратили будь-яку повагу до особистої дистанції: «Всі сідали, стояли, висіли чи лежали там і тоді, де і коли вони того бажали, не замислюючись над тим, чи не заважатиме це іншим і чи не вважатимуть вони це незручним». Але мешканці цього комунального дому найчастіше не можуть щиро поговорити чи домовитись.Кожен прояв людської теплоти тут — перлина. Margaritas ante porcos (тобто «Перли перед свинями») витатуйовано на руці одного з письменникових товаришів у нещасті. Такі перлини рідко трапляються у «цій дірі», а коли трапляються, то сприймаються як диво. Попри неможливість усамітнися, самотність — один з головних настроїв, що пронизує історії цієї книжки. Про все найважливіше тут мовчать.
Право на докір
«Я був приголомшений бездушністю бельгійської виправної системи 1960-х років», — пише Джонатан Рідер, перекладач «Тріскучих голів» англійською. «О, що би ви сказали, якби вам довелося перекладати, наприклад, мемуари Леоніда Плюща», — хочеться відповісти на це мені, українській редакторці. Це може здатися жахливим, але читача, який бодай трохи знає про радянську каральну психіатрію, бельгійська виправна система здатна вразити навіть позитивно. Та й ті, хто, думаючи про психіатрію 1960-х, згадує найперше «Над зозулиним гніздом» Кена Кізі чи Мілоша Формана, навряд будуть шоковані. У бельгійському «притулку» пацієнти не просто мають шафки з особистими речами, а ще й можуть замкнути їх на ключ, і за правилами без згоди власника до особистих речей торкатися не можна. А один із персонажів «Тріскучих голів», виходячи нарешті на свободу, хоч і не цікавиться своєю рекомендацію на овочевий консервний завод, все ж таки її має. Лікар Пулард, який намагається тлумачити колір червів у пацієнтових галюцинаціях чи підсуває трубу тому, хто ніколи на ній не грав, — радше недолугий, аніж страшний. А доглядачі-санітари — в гіршому випадку недбалі й байдужі, але не садистично жорстокі.
А втім, це питання читацького бекграунду. Притулок, в якому тягнуться дні Роже Ван де Вельде, — місце похмуре, незатишне і в усіх сенсах недружнє. Йому є на що нарікати, і він робить це небагатослівно й промовисто. Інколи йому достатньо й половини речення, щоб привідкрити перед читачем весь жах свого життя. Пацієнти тут днями лежать у власних фекаліях, зазнають нападів від інших, проводять два тижні прив’язаними до ліжка в дисциплінарній камері або просто не можуть відповісти за себе, бо говорять іноземною мовою (як не згадати тут репортаж Неллі Блай з кінця ХІХ століття?). Критика звучить чи не в кожному з оповідань, але майже ніколи не виходить на передній план. Роже Ван де Вельде вірний прийнятому в притулку замовчуванню. Тим разючіше звучить кожен його закид.
Право на сміх
«Свої сльози я вже давно виплакав», — пише Ван де Вельде в одному з оповідань. На давньогрецькій трагедії глядачі мали плакати, переживаючи катарсис. Але ХХ століття вносить свої корективи. Щоб втілити його катастрофи, сліз уже замало. Єдине, що письменник може протиставити «темному відчаю» в’язничних років — свій іронічний і саркастичний сміх. Роже коротає дні за нудними книжками, знаходить коротку втіху в дефіцитних каві й цигарках і, здається, ще більш дефіцитних розмовах про футбол, війну у В’єтнамі чи гарних дівчат. А ще гірко сміється. В одного з пацієнтів Сартр краде ідеї; інший пише лист до короля; третій хоче подати оголошення в шлюбну агенцію, замовчавши одну дрібничку — він уже одружений. Письменник сміється з товаришів у нещасті, із себе і з лікарів, які за п’ять років не спромоглися «наблизитися до осердя істини» — зрозуміти, що змушує його вживає «Пальфіум», — і з усім фармакологічним арсеналом не змогли «вгамувати старий, невимовний і по суті такий простий біль». У такому сміхові Роже Ван де Вельде не самотній: у 1960-ті так пишуть Джозеф Геллер, Курт Воннеґут, Івлін Во. Вони говорять про Другу світову, яка виявилась надто болісним досвідом, щоб осмислити його тільки в трагічному вимірі. Досвід Ван де Вельде теж надто печальний, щоб у ньому можна було обійтися без гумору. Його сміх судомний, від нього болить у грудях. Але коли всі сльози виплакані, лишається тільки він.
