Настя Клименко
культурна журналістка
Місця, які мають окреслений вхід, але не мають чіткого виходу — лякають. Лабіринт думок, у якому легко загубитися, якщо надія не палає, а тихенько жевріє: «Я тут ненадовго» — «Хоча ні, зовсім уже надовго». Віра Петрівна — головна героїня роману Олени Пшеничної «Там, де заходить сонце», номінованого на премію «Своя полиця», — потрапляє в Будинок для літніх: «місце, з якого вихід тільки один — і то вперед ногами». Почалося повномасштабне вторгнення, син став активно волонтерити, невістка з онуками евакуювалася в Швейцарію. І от Віра Петрівна тут — в стардомі, куди вона ніколи не думала, що потрапить. У місці, де життя йде зовсім інакше, і заходи сонця такі гарні, тому й цінніші — заходить же не тільки сонце кожен день?
Таборова історія, або старі як діти
«Там, де заходить сонце» відчувається як одна велика історія про поїздку в дитячий табір: кожен день — розписаний як за графіком, навколо — такі самі діти, яких батьки віддали на літо до вожатих, щоб і ті оздоровилися, і самі батьки відпочили. Тільки все навпаки: тепер діти відпочивають від батьків, а батьки — їдять манку на сніданок, знаходять нових друзів і відвідують спеціальні концерти від волонтерів. Віра Петрівна, як і будь-яка новенька, переживає всі стадії адаптації: ознайомлення з тамтешніми порядками, нова надокучлива сусідка, такі ж самі старі, яких «залишили»: когось з надією, що «це ненадовго», а когось вже і без надії — і так зрозуміло, що назавжди. І, як і будь-яка новенька, Віра Петрівна поступово занурюється в екосистему Будинку для літніх — сходити в горщик під ліжком, перевіритися в медсестри Люби, помитися за шторкою під ретельним наглядом Степанівни, посидіти в альтанці та побачити черговий захід сонця — дай боже, щоб не останній.
З кожною сторінкою Будинок стає ріднішим — він теж як окремий герой, який поглинає в себе біль кожного. І Віра Петрівна теж приймає його — тепер їй треба познайомитися не тільки з новими товаришами, але й помиритися зі стінами навколо. Прийняти, що її літні канікули в цьому таборі для дорослих дітей може затягнутися. А значить, із Будинком треба стати не просто гарними знайомими — треба зазирнути йому під цегляні стіни, аби знайти там щось, за що варто триматися. Допоки «літні канікули» не підійдуть до логічного кінця.
«Там, де заходить сонце» залишається теплим присмаком пізнього літа, що переходить в золоту осінь — зі своїми золотавим листям, яке, на жаль, вже скоро буде опадати. З одного боку, справді згадуєш дитячі роки й таборові історії біля теплого вогнища. Старі, хоч і не діти, але теж сваряться через дрібниці, організовують клуби за інтересами, граються з місцевим собакою та говорять по душах, коли ніхто не бачить. У це тепло хочеться загорнутися, як у тепле проміння сонця, але й водночас — відштовхнути його. Бо в цьому і найбільша відмінність: старі — не діти. І зберегти цілковиту безтурботність не вийде — занадто багато болю та життя позаду. Але від цього історія і має свій характерний відблиск — вона хоч і тепла, але все одно залишає гіркоту. А в наші часи без неї нікуди.
Central Perk для «вставних щелеп»
Майже всі головні герої роману Олени Пшеничної — люди похилого віку, що й робить цю історію унікальною. Про проблему старості не прийнято говорити — це лячно, це те, що рано чи пізно очікує на всіх, але краще вже пізно, ніж рано. Та й спостерігати за тим, як люди похилого віку спостерігають за цим світом — цікаво і дивно водночас. Зовсім інші пріоритети, зовсім інше сприйняття життя, часом не зрозуміле для сучасного покоління. Батьки ж ніколи не зізнаються, що в них болить, ніколи не скаржаться на життя — тільки аби дитина була щаслива. Хто знає, якою буде старість сучасного покоління. Що точно — то це зовсім інакшою: і з емоційної, і з фізичної точки зору. Тож «Там, де заходить сонце» — це спроба зрозуміти тих, хто не звик говорити про наболіле. Олена Пшенична відкриває не тільки «болячки в суглобах», а й ті «болячки», які ніхто не звик лікувати. «Таке вже життя», — сказали б вони. А нам це життя таки варто досліджувати — бо ж і старі вміють дружити, закохуватися, сміятися та горювати. Хоч і не завжди так, як ми.
Будинок для літніх — це такий собі Central Perk із серіалу «Друзі», тільки для зовсім дорослих.
Тут теж збираються геть різні люди — зі своїми життєвими перепетіями, досвідами та вже згаданими «болячками»: у когось нема ока й дому — обидва лишилися в окупації; у когось артрит та загиблий син на війні; а в когось і дім є, і діти, але любові — жодної. Друзі з головних героїв теж «цікаві» — вони не ходять разом у кав’ярню біля дому, не допомагають з пошуками роботи, ніколи не будуть дружками на весіллях одне одного. Вони зустріли одне одного не тоді, коли сонце ще палало, а коли воно вже заходило.
І в їхній дружбі завжди будуть поруч два зайві спостерігачі — смерть та минуле.
І їхні основні теми для розмов — це не любовні інтереси та надокучлива колега на роботі, а те, у якій краще труні одне одного поховати та як нарешті додзвонитися до зайнятих дітей. Не така, як у всіх, ця дружба. Але від того — не менш яскрава та неоднозначна. Як і всі герої у цій книзі загалом.
Спочатку кожен персонаж видається досить карикатурним — набір конкретних якостей, притаманні тому чи тому архетипу: сварливий дід Камбала, надокучлива Ніна Миколаївна, тиха та спокійна Віра Петрівна. Але старі, хоч і як діти, але трошки з більшим життєвим досвідом — і зі своїми неприємними секретами. Тож очікувати від цієї історії однозначності не варто — жителі Будинку для літніх будуть і радувати, і розчаровувати, і залишати натяки між рядків, і безнадію теж — вони вже не зміняться. Залишаться такими ж сварливими, надокучливими і тихими. Але зможуть таки стати чимось більше, ніж зборищем «болячок». І ніякий Central Perk чи сусідні квартири на Бедфорд-стрит їм не треба.
(Не)романтизація минулого: у дитинство без тепла ніяк
Окремою важливою гілкою «Там, де заходить сонце» є спогади старих про їхнє минуле — Радянський Союз, комунальні квартири та малі діти, яких у всьому цьому треба виховувати. Переосмислювати радянський контекст в сучасному українському мистецтві — не стільки тренд, скільки пряма потреба: без минулого нам нікуди. І переосмислювати це можна по-різному: із призми малого хлопця, що живе в черкаській панельці, як це робив Артем Чех у «Хто ти такий?», через історію підлітків, які прагнуть скоріше вирости, як у фільмі Анни Бурячкової «Назавжди-назавжди». А можна і через призму батьків, які попри все хочуть зробити своїх дітей щасливими — як про це розповідає Олена Пшенична в «Там, де заходить сонце».
Віра Петрівна — учителька української мови та літератури, яка живе зі своїм чоловіком,учителем фізики, та маленьким сином в маленькій квартирі, виділеній державою: спеціально для сім’ї педагогів. Героїня пече сину пиріжки, замазує йому рани на колінках, які той отримав, не втримавши повітряного змія на льоту. І вірить в те, що синтак само колись полетить — у краще життя, де він буде найщасливішим. Демидович, один із жителів Будинку, розказує сину історію України та водночас стоїть разом з ним у Ланцюгу Соборності. А Камбала намагається звести кінці з кінцями, працюючи шахтарем під Донецьком, і не дуже замислюється про життя своєї доньки.
Усі жили в різних умовах, та незмінно — в складних. Усі вони перестрибують етап молодості та дуже швидко стають дорослими — треба швидко одружитися, ще швидше народити. Допоки є змога, допоки ще не пізно. «Бо такі ж часи». І слід «таких часів» видно й зараз — по тому, як наше старше покоління відрізняється від такого ж покоління за кордоном. Головні герої живуть з цими слідами і розуміють, що нічого вони з ними вже не зроблять. Залишається тільки їх плекати та вірити в те, що хоч дітям буде краще. Надія у «Там, де заходить сонце» — радше примарна. Кращим життя головних героїв вже не стане — воно вже прожито так, як прожито. Залишається тільки майбутнє — не менш примарне, але, може, тим і цінне — ця примарність може виявитися будь-чим. Головне тільки вірити.
«Ти вчила мене не брехати»: віра з присмаком пиріжків
Основні події роману Олени Пшеничної відбуваються після початку повномасштабного вторгнення, тож головні герої разом переживають одне й те саме, що й читачі — волонтерство, боротьбу за окуповані території, новини. Хоч яким би далеким від війни не був Будинок для літніх, війна все одно й туди пробирається. Короткими розповідями, тишою за кухонним столом, скайпом з найближчими, які зараз за кордоном. Хоч авторка і фокусується на темі життя людей похилого віку, але й про дітей не забуває — без них же і самі герої не уявляють життя. Стосунки «батьки-діти» — ще одна тема, з якою не вийде говорити просто. А стосунки «батьки-діти» під час війни — і поготів.
Хоч діти персонажів майже не з’являються на сторінках роману, але повністю з них все одно не зникають. Бо навіть якщо їх немає в самому Будинку, якщо немає телефонних дзвінків від них (особливо коли їх немає) — вони все одно залишаються коротким хеканням в кімнатах та гудками в слухавці. Вони та війна — тихі причини всього: того, що старі потрапили у цей Будинок, і того, що вони досі в тому Будинку лишаються. І якщо читачі звикли сприймати тему «батьків-дітей» крізь призми дітей — так легше, так зрозуміліше, — то правда з призми батьків інакша, гірка, хоч і сповнена абсолютної безумовності. Любові, прийняття, злості та розчарування, які вони й висловити ніяк не можуть. Чи то через те, що ніхто не бере слухавку, чи то бо «це ж діти» — нікого більше і не лишилось. Хіба що смерть. І війна.
Олена Пшенична пише, що ця історія — про віру попри все. Тому, певно, вона й має закінчитися так: безнадією з присмаком пиріжків. Смерть, яка переслідує Віру Петрівну та інших жителів Будинку для літніх по п’ятах, нікуди не зникне — буде чекати зненацька там, де ніхто й не очікував. Задобрити її пиріжками не вийде, так само, як і війну, так само, як і минуле. Віра Перівна і не намагається вже. Тільки приймає, що смерть підстерігатиме повсюди — і в дзвінках, і в кімнатах, і в пиріжках. Тож і справді залишається тільки реальність та віра в неї — якою б вона не була.
І вчитися не брехати — хоча б батькам. І вчитися їм дзвонити — хоча б іноді.
