Валерія Сергєєва
літературознавиця, літоглядачка
Уявіть ситуацію. Одного ранку в селі з’являється незнайома дівчина, і все в неї не так, як годиться: вбрана в нічну сорочку, взута в дідівські чоботи, в одній руці несе іграшкового дракона, а іншою притримує білосніжну корову, яку невідомо де надибала. «Дивно, звісно, але ну то й що, нехай іде собі з богом», — бубните ви й, поправивши віконну занавіску, спокійно сідаєте снідати улюбленими «подушечками» в молоці. Та ба, ложці судилося зависнути на пів шляху до рота. Без зайвих церегелів знайда входить до чужої хати ніби додому, називає вас батьком/нареченим/бабою і з вовчим голодом вимагає любові і їжі, їжі й любові. Спершу ви або відхиляєте родичання, або підігруєте, думаючи, що маєте справу з божевільною, проте з часом починаєте сумніватися вже у власному глузді: може, це правда, може, це всі інші збожеволіли, а дивачка навпаки ясно бачить реальність?
Так у дебютному романі «Мене звати Дуся» письменниця Єлизавета Бурштин запускає до усталеного (і в цій усталеності тужного) сільського світу черв’яка сумніву. Його роль виконує Дуся — головна героїня із розумом дитини, тілом двадцятип’ятирічної жінки й мудрістю старезної баби, що за вислугу років може собі дозволити не терпіти побутових умовностей.
У новому селі Дуся з’являється нізвідки і майже нічого не пам’ятає про власне минуле, навіть того, що вона є Дусею. Це ім’я безіменна, а отже, вільна персонажка наново віднайде ген наприкінці книжки. Та до цього ще треба дожити — спершу ж єдиними просвітами в амнезійному мороці є спогад про хрещення, коли священник ледь не втопив Дусю в купелі, і загадка чорних рук: щось із нею таки мало статися, раз долоні вкриті пригарою, яку неможливо відмити ані дігтярним, ані господарським милом. І якщо до чорних рук тут нікому немає діла (на відміну від реального попелища, психосоматичний опік побачити куди важче), постійне наголошення на тому, що Дуся охрещена, колись вартувало б дівчині долі. Як підказує авторка, ще кілька десятиліть тому в розпатланій постаті перехожі запросто впізнали б відьму або русалку; нині ж, коли із сіл втекла вся містика, раціоналістам лишається впізнавати хіба що відсилку до однойменного тексту «Русалка» (1889 р.) Ганни Барвінок.
Русалками в етнографічному оповіданні називають померлих дітей, що не дожили до обряду хрещення й були поховані під порогом чи перелазом, аби люди, переступаючи, творили над ними знак хреста. Отож, коли на Зелені свята із житнього поля виходить маленька дівчинка, сільська громада лякається: хіба може отак — нізвідки — з’явитися людська дитина, де ж тоді її батьки, де її одяг? Переконання, що перед ними дух нехрещеного мерця, таке непереборне, що навіть коли в житі все ж знаходять сорочку та пояс (як ознаку належності дитини до світу живих), дівчинку продовжують кликати Русалкою. Сама ж вона певна, що ніколи не мала батьків і походить чи то від птаха, чи то з зілля — адже у винятково нещасних дітей і народження має бути не менш винятковим. Вочевидь у цій драмі дитячої самоти статус русалки визначає не так неохрещеність, як відчуття полишеності: у прозі Єлизавети Бурштин русалками є всі недолюблені діти, що застрягли у символічному лімбі — поміж нездійсненим дитинством і відкладеною дорослістю. Недаремно Дусі до болю близька атмосфера дитячого садочка — місця, де сумні діти, запихаючись кашею і проливаючи сльози біля ненависних шафок з жирафами й вишеньками, рахують хвилини до приходу мами. Тільки от за деякими ніхто не повертається. Про таких залишенців садочковий сторож — прозаїкиня Єлизавета Бурштин — і написала свій роман.
Власне, якби авторська вигадка спинилася на цьому моменті, текст просто розтривожував би сентиментальні серця, однак Єлизавета Бурштин вельми вдало дає книжці ударну дозу сюрреалізму: не варто забувати, що Дуся — не проста малеча, це дитина в тілі дорослої людини. Так замість мелодрами читачі отримують щось на кшталт історії Белли Бакстер із «Бідолашних створінь» постмодерніста Аласдера Ґрея. У цьому романі шотландському хірургу-генію вдалося врятувати двадцятип’ятирічну самогубицю (вік Дусі!), пересадивши їй мозок немовляти. Відтак реанімована жінка змушена примирювати інстинкти дорослого тіла із дитячим баченням дійсності — щирим і страшенно наївним. Відчуваючи свою тілесно-розумову невідповідність, Белла звіряється майбутньому нареченому, що почувається «лише половиною жінки», адже в неї немає спогадів про дитинство та юнацтво. Щоб створити собі «минуле», а також здобути необхідні знання, вона вирушає в навколосвітню подорож. Схожим чином, дорослішаючи, мандрує й Дуся — щоправда, не поміж континентами, а від однієї сільської хати до іншої, де живуть потенційні батьки, чоловіки та сестри.
Окрім маршруту, різниться й ціль Дусиних мандрів: персонажці йдеться не про те, щоб у точності відновити забуте, вона хоче «полагодити» неприємні спогади, одержати те, чого була позбавлена в дійсності, — тобто любов.
Що для цього потрібно? Міцна родина, де ні в кого не спакована дорожня сумка — а значить, ніхто нікого не покине. Де обличчя батьків діти пам’ятають краще за обриси їхніх спин. Де емоційна підтримка важливіша за ідеальний побут. Дуся розуміє це на інтуїтивному рівні, однак через інфантильну буквалізацію складних речей зіштовхується з труднощами втілення. Отож сторінки роману заповнюються химерними, але від того не менш нагальними питаннями. Приміром, чому пропозиції мити вікна й варити суп недостатньо для укладання шлюбу, якщо «хороші» дружини тільки те й роблять? Або навіщо людям обговорювати чиїсь поношені черевики, коли можна повести розмову про щось справді важливе, як-от море чи настання осені? З вуст дорослої людини такі розумування звучали б як банальність, однак рішення звернутися до дитячої оптики все виправдовує. І навіть більше — наділяє ці пасажі симпатичною сердечністю та глибиною.
У ході розвитку сюжету стає зрозуміло: найбільше зранена Дуся боїться прощань, найдужче любить — сливу на родинному подвір’ї. І є якась сумна несправедливість у тому, що «портрет» цієї сливи так і не було змальовано достатньою мірою. У романі, де здобуття імені є своєрідним «талончиком» на видимість, вона залишається безіменним постачальником плодів, навіть без конкретизації сорту. Дуся, маючи охоту говорити з усіма й усім, приміром, із заблукалою коровою (ще одна важлива персонажка), чомусь мовчить із деревом і, ставши свідком його загибелі, не намагається зберегти бодай одну кісточку на посадку. Це доволі неочікувано для, цитуючи авторське визначення, «психологічного роману з елементами магічного реалізму», в якому йдеться про пошук дому. Та й скільки всього важливого могла б розповісти стара слива, якби в неї була можливість доповнити історію родини!
У цьому контексті варто згадати дитячу книжку «Мірабелка» польського письменника Цезарія Гарасамовича, де оповідачем є гібрид сливи та аличі із золотистими плодами й розгалуженими коренями. Прикметно, що звертається це дерево до кількох поколінь дівчаток із однієї сім’ї: діти наставляють вухо до кори й довго слухають. Такий вибір наратора дозволяє прозаїку створити місце пам’яті, налагодити паритетний зв’язок між сливою й дитиною (бо ж і способи пізнавати та ословлювати світ у них доволі схожі), а також показати трагічні долі варшавців за часів Другої світової. Річ у тому, що дерева спілкуються між собою корінням, отож сливи, яблуні чи груші здатні одержувати послання з інших дворів, де галузяться їхні друзі — рослини, що у свою чергу теж тримають контакт із господарями. Для книжки «Мене звати Дуся» це важливо бодай тому, що дорослі з оточення жінки-дитини, думаючи про розставання, передусім уявляють війну. Хтось під шатром цвіту справляє солдатські проводи, хтось, саджаючи нові пагони, сподівається на швидке повернення коханого і спільне з ним майбутнє, інші закривають банки з фруктами для передачі. Словом, химерність головної героїні дозволяє Єлизаветі Бурштин свіжо розповісти про травму покинутості, однак зміна оповідацької перспективи, імовірно, допомогла б переконливіше проговорити й інші порушені проблеми та розкрити другорядних персонажів. Навіть якщо це корова або слива.
З іншого боку, легку монотонність роману успішно розбавляє авторська дотепність. І неважливо, захопить сюжет читачів або ні, декілька влучних спостережень гарантовано застрягнуть у голові. Приміром, як цей опис похмурої оселі чоловіка, що, скніючи в самотності, втратив смак до життя: «Будинок наче намалювала дитина, якій не купили фарб, і вона змушена була подорослішати раніше й малювати чорною ручкою». Єлизавета Бурштин, як зріла письменниця, має широку багатокольорову палітру — і це, авжеж, позначається на її стилі: чого вартують колоритні описи сільського життя чи цікаві схематичні діалоги, побудовані так, немовби всі персонажі цієї книжки є ляльками, якими грає та сама велика й сумна дитина. Такі собі «дочки-матері», масштабовані до розмірів цілого села. Ну, хіба не експериментально? Отож-бо й воно.
