Дарина Чупат
літературознавиця, поетка, заступниця головного редактора «Культу Критики»
Деокупація Ізюма у вересні 2022 року стала однією з найбільш резонансних подій першого року повномасштабної російсько-української війни. Місто пробуло в окупації шість місяців — за цей час росіяни встигли вчинити низку воєнних злочинів і завдати Ізюму та прилеглим населеним пунктам чималих збитків. Постраждали й бібліотеки: майже нічого не залишилося від 62-тисячного книжкового фонду Ізюмської громади, а в бібліотеці самого Ізюма окупанти знищили третину книжок. За пів року після деокупації в Ізюм приїжджає харків’янка Міра, аби привезти книжки в місцеву бібліотеку й закрити душевну прогалину від загибелі єдиного друга. Із цього зерна й проростає сюжет «Сніжного Ізюма» Аліни Дихман — фентезійного тексту, котрий показує, як українці навчилися жити з болем, знаходячи любов і надію в найнесподіваніших місцях.
Змінити кольчугу на бронік
Тексти Р. Р. Толкіна суттєво вплинули на наше сприйняття російсько-української війни: називання росіян орками, а їхньої держави Мордором перетворилося на locus omnis неформальних розмов про воєнні дії. Натомість українці в цій парадигмі посідають позицію ельфів — зграбних і спритних воїнів, що стоять на захисті добра. Волонтера Марка, загиблого друга Міри, також називали Ельфом — не лише тому, що після початку повномасштабного вторгнення він обрав допомагати іншим, але й тому, що любив фентезі й разом із друзями відтворював реальність улюблених книжок у рольових іграх. Після смерті Марка Міра виявляє, що той заповів їй — людині, яка працює в книгарні, але не читає книжок, — свої улюблені тексти. Серед них — «Лісову пісню» Лесі Українки й «Останній похід» Сема Руела (вам не здалося: тут справді міститься покликання на Толкіна). Таке сусідство текстів невипадкове: поруч із класичною українською драмою про знайомство людей із міфічними істотами Полісся маємо вигаданий роман-містифікацію, який, як і «Володар перснів», оповідає про війну добра і зла, що відбувається у вигаданому, фантастичному світі. Таке переплетення реального й фантастичного резонує із присвятою «Сніжного Ізюма» «тим, хто загинув, змінивши кольчугу на бронік» — рольовикам, які полягли в боротьбі з російськими загарбниками-орками.
Потреба бути потрібними
«Сніжний Ізюм» — це добре нагадування про те, що бути корисним можна по-різному: важливою є будь-яка допомога, а не лише та, котра приносить іншим матеріальні вигоди. Прибувши до Ізюма з книжками для бібліотеки, Міра залишається в місті, аби розвозити книжки літнім мешканцям прилеглих сіл. Завдяки цьому дівчина не тільки дізнається, як читання гуртує людей і дає їм сили триматися в часі війни, але й бачить, яких несподіваних форм може набувати допомога. Це й протоптування стежок на обійстях окупованого села, звідки виїхали господарі, щоб росіяни не зрозуміли, що будинки покинуті, й не оселялися в них; і організація «книжкового театру» в укритті під час обстрілів; і навіть гра на дудуку посеред лісу, покликана пробудити мавок. Зрештою, небайдужість виявляється і в повсякденних деталях: запропонованих бутербродах із чаєм чи роботі на користь бібліотеки. Усе це допомагає патріотичним мешканцям Ізюма бути гідним прикладом одне для одного й не опускати рук через тих місцевих, які підтримали російську окупацію.
Обережно, тригери!
Література випробовує різні способи говорити про війну: одні посипають сіллю ще не загоєні рани, інші намагаються романтизувати події, які переживають, ще інші прагнуть абстрагуватися від них, а хтось згадує війну як повсякденне явище, котре не потребує акцентувати на собі увагу. «Сніжний Ізюм» місцями бере за живе аж занадто: згадки про російські звірства часом трапляються там, де цього чекаєш найменше і де це не завжди доречно.
Найкраще ж про війну в книжці свідчить сам Ізюм: побитий уламками снарядів мурал із зображенням Джона Леннона в центрі міста, знищені будівлі та понівечені скіфські баби (але, як побачимо з тексту, своєї містичної сили вони геть не втратили). Бойові дії позначаються і на Ізюмському лісі: велика частина дерев згоріла, а між тими, що лишилися, заховані розтяжки й нерозірвані снаряди. Тема знайдених неподалік поховань проартикульована дуже обачно — а від того й не зовсім виразно. Втім, це той елемент текстової і позатекстової реальності, який настільки присутній у читацькій свідомості, що не потребує додаткового означення. Натомість погляд авторки звертається до іншої теми, яку алегорично висвітлює персонаж, зображений на зворотньому боці обкладинки «Сніжного Ізюма». Це мертвий росіянин, чиє тіло отруює українську землю, а неприкаяний дух стає чимось на кшталт дементора з «Гаррі Поттера» чи Того, Що в скалі сидить, забираючи в людей життєві сили та змушуючи їх відчувати безнадію. Добре, що текст пропонує декілька видів боротьби з такими «сірими чоловічками»: це насамперед лук і магічні стріли, але якщо цих засобів немає під рукою, то підійдуть і гуморески Павла Глазового.
Синя Борода і його кімната
Однорукий Олекса, в чиїй хаті Міра оселяється в Ізюмі, видається клішованим персонажем: він виразно старший, неговіркий і може приробити мотор до велосипеда. Втім, у нього є й скелети в шафі: Міра не бачила, як він їсть, двері в його спальню категорично заборонено відчиняти, а в клітках надворі сидять ворон, зайці та інша лісова звірина, яка потребує лікування. А самій дівчині за дивним збігом обставин перестає подобатися тютюн і вона позбувається алкогольної залежності. З огляду на це Олексу варто-таки визнати достатньо загадковим і непростим, аби стати одним із основних персонажів, які репрезентують фентезійний елемент роману — а якщо нагадати, що вагомою частиною «Сніжного Ізюма» є інтертекст із «Лісовою піснею», то, либонь, ми обачно зупинимося за крок (чи й за два) до спойлеру.
Лінія стосунків Олекси й Міри видається доволі передбачуваною: дівчина поступово усвідомлює закоханість там, де її, здавалося б, не має бути; почуття виявляються взаємними, але Олекса її уникає; зрештою дівчина очікувано потрапляє в заборонену кімнату — але, на відміну від кімнати Синьої Бороди, ці двері не мають замка. Очікуваного «довго й щасливо» не має й романтична історія «Сніжного Ізюма», проте це навряд чи розіб’є комусь серце.
Окрім кохання, Міра нарешті знаходить те, чого не бажала, але чого їй бракувало: усвідомлення себе частиною чогось більшого. Неначе гобіт, що вийшов назустріч пригодам і перетворився на цілковиту протилежність себе колишнього, дівчина переборює себе, відкриваючись іншим людям. Ізюм показує їй, що речі, які зміцнюють нашу любов і пам’ять, варті того, аби їх робити — хай це буде читання улюбленої книжки загиблого друга чи розповіді про людей, чия щоденна праця була хоч і простим, але героїчним чином. Це і робить «Сніжний Ізюм», додаючи до реального виміру війни елементи української фантастики й валідуючи разом із тим різні досвіди, які не втрачають від того своєї ваги.
