Валерія Сергєєва
літературознавиця, літоглядачка
Чи замислювались ви коли-небудь, чому в замовляннях воду кличуть жіночим іменем — «водо Уляно/Оляно/Олено, зроби те, дай се…»? Або ж сформулюймо питання ширше: чому у вертикальній моделі світобудови верх (тобто небо) асоційований із чоловічим первнем, а низ (темні води) — з жіночим? Наскільки б химерно це не звучало, так влаштовано міфопоетичну свідомість: ріка майже завжди є жінкою, а разом із нею і в меланхолійній вербі, що хилиться до хвиль, і в купі супутніх природних об’єктів теж вбачають фемінність. Власне, до таких архаїчних витоків апелює Олеся Богдан — прозаїкиня, чия дебютна повість «Ламання гілки» розмиває кордони поміж історією дівочого дорослішання й прекрасними береговими пейзажами.
За рівнем вдумливого вглядання окремі замальовки авторки нагадують японські хайку: здавалося б, є тільки трирядковий опис хризантеми чи старого крука на осінній гілці — а перед читацтвом уже постав безмір світлої печалі і здається, що більше про світ нічого й не скажеш. Саме так Олесі Богдан вдається оповісти про йодисті зелені горіхи, прожилки вербового листя, літню грозу, доторки нагрітого на сонці каміння… Словом, якщо вже й намагатися охарактеризувати ці уривки, то як межово тілесні: по-перше, тому що тут відчувається тіло (температура, запах, фактура) найменшої краплі й піщинки, а по-друге, — спрацьовує паралель із тілом людським. Точніше — підлітково дівочим, що ось-ось обважніє жіночістю.
Починається повість із зустрічі Її і Його на березі гірської річки. Сумніви щодо кутастості форм під час вдягання купальника, стишені розмови з подругами, перша закоханість у найкрасивішого хлопця в компанії та напружене чекання на розстеленому під вербами покривалі — все це досвіди направду універсальні. Така собі ініціація, що її нікому не оминути: коли в річкові, чи то пак амніотичні, води занурюється налякана дівчинка, а виходить — перероджена й відмінена дівчина. Невипадково хлопця головна героїня називає не інакше як «мій хрестоматійний хлопчик». У певному сенсі це й справді персонаж-функція, без якого не напишеться жодна «хрестоматія» дорослішання. А на цих збірках Олеся Богдан знається дуже добре, повірте: як доказ — у «Ламанні гілки» повсякчас чутно голоси сильних попередниць, що вже сказали своє слово про жіноче становлення. Приміром, ось два показові фрагменти.
Ситуація перша: підлітка старається намацати межі нової ідентичності й розібратися, чим є любов в усіх її розмаїтих проявах. Цитата: «Звідки була та майже жіноча чарівливість несформованого тіла, та жага говорити до хлопця на рівних?…» Як не крутіть, а є в цих сливе щоденникових звіряннях, пошуку рівності й багатослівному препаруванні почуттів щось від Ольги Кобилянської. Тим паче обидві авторки буковинки — і це земляцтво, авжеж, ще більше утверджує Олесю Богдан у праві на літературну материзну.
Ситуація друга: одна підлітка ображається на іншу, бо та всупереч беззаперечній довірі видала своє бажання за дійсність, по суті — збрехала приятельці. Цитата: «Ми сидимо тут — такі молоді, такі недосвідчені, обидві! А я думала, що то тільки я не знала чоловічих рук. Ти теж не знала. Ти обманула мене. Ти — зрадниця!» Так само через секрети, як зраду доглибної взаємовідкритості, могли б сваритися й «хрестоматійні» Дарка з Ленцею з оповідання «Дівчатка» Оксани Забужко.
Прикметно, що, як і в «Дівчатках», головна героїня повісті «Ламання гілки» раз у раз повертається до юнацького минулого, аби на власній шкірі переконатися в істині, доведеній не одним поколінням літературних персонажок: хоч як би часом не кортіло розшукати ріку Забуття та змити прожите, все одно виходитимеш на ріку Пам’яті — і нікуди від цього пам’ятання не дітися.
Єдиний порятунок — ословити наболіле й остаточно прийняти його.
Можливо, десь так усе б і склалося, якби не одне «але»: герої Олесі Богдан мають напружені стосунки зі словом, тому, зустрівшись повторно вже в дорослому віці, відчувають поміж собою меч мовчання. Як відомо, ця метафора має багату — буквально тисячолітню — історію. Із оголеним мечем посеред ложа засинали Трістан та Ізольда, коханці, оспівані в середньовічній легенді Х століття та віршованому романі, що постав двісті років потому. Їхня любов була забороненою: Ізольда, не маючи вибору, одружилася з королем Марком, якому Трістан доводився мало того що вірним васалом, так ще й небожем по сестрі. Обов’язок врівноважував пристрасть закоханих. Тож навіть по втечі до лісового шатра, лицар і дама спали розділені гострим лезом — на доказ невинності почуттів.
Звучить доволі сумно, проте не розлукою єдиною: окрім розділювального меча, в пари був і символ єднання — перстень із зеленою яшмою. Ізольда обіцяла вирушити назустріч мандрівному Трістанові, щойно гонець покаже перстень-знак. Можливо, гілочка верби, з якою «хрестоматійний» хлопець повертається до героїні, є аналогом міфічної прикраси. Хоч, звісно, лишається тільки здогадуватись, чи відсилка аж так вплинула на символіку повісті. У чому ж можна бути певними, так це в тому, що вибір верби як центрального образу пов’язаний зі співзвучністю її назви з латинським verbum — у перекладі: слово.
Слова, як такі, володіють у світі Олесі Богдан феноменальною силою — саме вони оживлюють світ: змушують ріку текти, коханців — кохати, зелень — зеленіти і так далі.
Відповідно й освоєння реальності постає тут грою в слова — за принципом: аби з неба вперіщило, дочекайся, поки тобі випаде загадувати слово на літеру Д, скажи «дощ» — і в ту ж секунду шибки заторготять від крапель. Як можна здогадатися, повноформатних діалогів у «Ламанні гілки» чекати не варто: замість них будуть словесні ігри на межі шаманізму і мовна магія — на межі з магією жіночості.
Фольклорист Митрофан Дикарів, досліджуючи образ верби в народних піснях, дійшов висновку, що ототожнення верба-дівчина не таке вже й давнє. Куди архаїчнішим є потрактування верби як символу роду, на чолі якого стоїть матріарх. Бо ж як у верби, за повір’ями, є 700 гілочок, так само й у великої матері — 700 діточок. Свідомо чи несвідомо, Олеся Богдан вводить цей «вербовий» підтекст у повість і звертається до культу предків. Причому проявляється це доволі органічно: посеред буяння життя проблискують натяки на поминальний елемент Трійці, осінніх Дідів чи навіть різдвяної обрядовості.
Вийшовши на поріг дому, персонажка, немов мольфарка-гонихмарниця, бореться із грозою і втихомирює її тим, що запрошує на спільну вечерю «усіх, хто в лісі, хто за лісом» — тобто душі своїх пращурів, а також тих, кому немає до кого прилинути. Це страшенно нагадує той етап Святвечора, коли господар хати виходить надвір закликати мороза, сірого вовка, літню бурю — і, не побачивши страшних гостей, полегшено зітхає: хай тоді вони не потикаються сюди й надалі. Дітям, що під час ритуалу мали сидіти всередині тишком-нишком, здавалося, буцім батькові насправжки загрожує небезпека від стихії чи звіра. Однак щоразу він повертався неушкодженим й сідав за накритий стіл, де кількість тарілок і кухлів перевищувала кількість видимих родичів — решта була для померлих і зниклих безвісти. Звісно, можна запитати: чи ця ритуалістика щось дає для історії дорослішання? Дає, до того ж дуже й дуже багато, адже завдяки сценам із бурею та вечерею перед нами увиразнюється еволюція героїні: від дівчинки до хранительки пам’яті роду.
Водночас було би помилкою не попередити, що подієві деталі в тексті доводиться збирати по окрушинах. На те це й лірична повість-колаж (авторське визначення жанру), щоб химерним потоком символів та метафор віднаджувати шукачів книжок із виразним сюжетом. Імовірно, серед читачів буде багато тих, хто, згорнувши книжку Олесі Богдан, матимуть єдине враження — збентежене «що це було?» Поетичний синтаксис, есеїстичні роздуми, виваженість художньої прози… Зізнатися чесно, авторка відгуку теж не має остаточної відповіді, чим є цей текст. Та якщо примирити строкате багатоголосся й спробувати дійти компромісу, вийде приблизно таке твердження: «Ламання гілки» — проза винятково талановитої поетки (з усіма відповідними плюсами й мінусами), навіть якщо Олеся Богдан ще не видала збірки віршів.