Юлія Концур
літературознавиця
«Кассандра курить папіроси» — дебютний роман Анни Безпалої, випускниці курсів письменництва Litosvita, написаний у формі щоденникових записів студентки київського медичного інституту, Наталі Горовської, від 9 до 21 січня 1918, у дні, коли місто доживає останні миті перед обстрілами, евакуаціями, досі тішачись ілюзією нормальности. Через особисту перспективу розкривається геть неочевидна сторона політичних змін – найближчі друзі можуть відвернутися через переконання, умови кохання диктують ритми розпаду вже усталеного світу, а невизначеність майбутнього тисне звідусіль. Наталя – практикантка Кирилівської психлікарні, вивчає рідкісний випадок «деменції прекокс» – траєкторія для жінки тих часів непередбачувана. Саме завдяки своєму пацієнту, Олександру Владиславовичу, вона знайомиться із його дочкою Кассандрою, або ж просто Касею, котра нібито може передбачати майбутнє. Цим жінкам судилося намацати межу віри, провести пунктирну лінію між пророкованим майбуттям і тим, котре можуть витворити самі.
Для дебюту це напрочуд прозорий і зібраний текст: авторка прицільно тримає і сюжет, і систему алюзій, не дозволяючи їм звести роман у герметичну гру для посвячених. Ця чіткість працює на довіру — тут не загубишся і не будеш змушений продиратися крізь авторську ерудицію. Та водночас це одна з перших настільки панорамних спроб літературної реконструкції Києва у 1918-му, в період боїв з більшовиками за місто, часи турбулентної невизначеності та необхідної вирішальності позиції. Переважно ця сторінка історії залишалася tabula rasa в українському літературному дискурсі — писали М. Булгаков, К. Паустовський, згадував у мемуарах І. Еренбург, однак українського осмислення цих «чужих» загарбників, та ще й із жіночої перспективи, досі бракувало. Про ті події згадували Петлюра, Винниченко, Суровцева, та їхні тексти цікавили радше вузьке коло фахівців-істориків чи літературознавців, а не широкий загал читачів. Отож авторка вдалася до літературної реконструкції — за розвідками, монографіями та щоденниками спробувала окреслити якомога ширші горизонти Києва тих часів, вписавши туди «простих смертних», історичних персон та розсипавши цікаві натяки на персонажів українського літературного канону.
Та жоден автор ще не спромігся вилущити «себе» у своєму тексті. У цьому випадку йдеться конкретно про «Я — українка часів російського вторгнення». У «Кассандрі…» це радше перевага: її сучасна оптика не перекриває 1918-й, а входить із ним у діалог. Що вибір епохи, котра резонує з реаліями, що головна героїня — Наталя Горовська, прогресивна жінка, що намагається здобути вищу освіту у канонно чоловічій сфері психіатрії, що інтерес до невиправдано напівзабутих 1910–20-х років — це про свідомий вибір знати, пам’ятати та актуалізовувати своє. Роман навмисно дає читачу можливість накласти події 1918 на власний досвід. Те, що такі паралелі проводити варто, сумнівів не виникає, адже розгортається полотно тексту замальовкою, до болю знайомою кожному українцю: повітряна тривога, зимний вогкий підвал і нестерпна відсутність зв’язку із зовнішнім світом.
Передчуття замість пророцтва
Сюжет роману горнеться до Наталі — студентки 5 курсу медичного інституту. Вона із заможної сім’ї, тож має змогу вчитися та проходити практику в київській психіятричній лікарні. Там вона досліджує цікавий випадок Олександра Володимировича — колишнього високопосадовця, що все торочить про голоси бісів у голові. Унаслідок одного з нападів змушена познайомитися з його дочками Касею та Зиною і дружиною Марією Семенівною, клопочеться про їх виїзд із міста. Розгортається нетипова перспектива жіночого досвіду, а щоденникова форма доволі вдало туди вписується — яким же іншим чином жінка у ті часи могла писати щиро? Тож і маємо водночас історичну панораму і розвідку соціально-антропологічну.
Наталя та Кася, або ж Кассандра, парадоксально подібні, хоч ролі їхні доволі розчужені. Кася — жертва родинного прокляття, має видіння про майбутнє, котрим, однак, і сама не хоче вірити. На противагу до своєї мітологічної тезки, таки знаходить Наталю, котра готова їй повірити. Вона наче рятівне коло із фатуму міфічної пророчиці, чиїх передбачень ніхто не сприймає всерйоз. Сама ж Кассандра своєму чуттю не вірить. Надто вже болюче знаття, надто катастрофічні наслідки, надто багато для смертної:
Я курю, — спокійно відповіла Кася, — я не хочу бачити нічого, Наталю Федорівно. Зараз я не хочу знати ніякого майбутнього.
Сама ж Наталя теж передчуває — не видіннями, як Кася, а радше холодними розрахунками має знаття про грядущі катастрофи. Та, як і Кася, топить ті видіння щоденною роботою, вічною біганиною, віддушину знаходить у методичній праці. Завалити себе роботою, вигадати бодай якийсь спосіб ескапізму, лиш би забутись, лиш би змилити у розрахунку й відволіктися від травматичної дійсності — рецепт, зрештою, цілком упізнаваний, навіть з часової дистанції завдовжки понад 100 років.
Коли Скрипниківка ще цвіла
Мова тексту теж особлива і, безперечно, додає «надійності» оповідачці. Як зазначає авторка, рукописи щоденників тих часів та стаття про «скрипниківку» Юрія Шевельова допомогли їй відтворити дух епохи на рівні лексикону та граматики. Таким чином роман всотує епоху і наче сам стає часточкою 1918-го, що і створює добру репродукцію доби.
Не бракує у книзі і приміток, причому суто історичні помережані й метатекстом — начерками самої Касі-Кассандри, котрі містять не лише довідки про події, а й ремарки про долю персонажів, що трохи збиває з пантелику. Текст розділено — нижній колонтитул стає майже що центральним, наче пропонує дві перспективи — щоденникову і суб’єктивну супроти відстороненого в часі документального аналізу, і це вже трохи перехиляє роман до ролі проаналізованого документу.
Ця межа доволі тонка: наприклад, надмірна концентрація впізнаваних імен і культурних тіней подекуди створює відчуття сконструйованости, ніби Київ того часу занадто свідомо зібрано в один пантеон. У ці моменти текст на мить втрачає природність і просить у читача додаткового кредиту довіри. Водночас роман уникає громіздких портретувань: читачі й самі здатні уявити собі бороду й погляд з-за скелець Грушевського або юного «золотокларнетного» Тичину. Та не діячами єдиними — тут і Вер Домонтовича, і Зина з ведмедиком, і Київ — наче Підмогильного. Чим же не спроба вхопити столицю тих часів всіма іпостасями її існування?
Ця книга навряд чи запалить інтерес сюжетною лінією — вона тут радше колія для потягу тих доленосних кількох днів од 9 до 21 січня 1918. Переживання особистісні відсуваються на периферію, коли на шальках терезів — доля міста і, ширше, країни. Проста фабула не перевантажує, дозволяючи історичним подіям залишатися зрозумілими, а особистісному виміру — проступати лагідно, без надміру психологічного тиску. Хоч Наталя, Кася, Василь, Анатоль, Вер та решта залишаються людьми — закохуються, ходять на вечірки та зібрання, гуляють садами психіятричної клініки, — од Кассандриних видінь не сховатися. У вікнах гримлять постріли, од газет не рятують навіть стіни психлікарні, а місця, що раніш пам’ятались бучними збіговиськами, зяють тишею вибитих шиб.
Прочитайте, коли…
Прочитайте цю книжку, коли надія примарна. Коли «папіроси» не діють і від видінь доводиться сахатись. Коли здається, що довкола вже не залишилося знайомого топосу. Коли телефон зрадливо мовчить через поганий зв’язок. Прочитайте, коли вам і справді цікаво, яку мову ганив Паустовський як «галиційську», і коли почуваєте до неї сентименти тяглості. Коли вам небайдужа ця циклічна, жорстока і заплутана історія боротьби за власну суб’єктність і право називати місто своїм.
