Ольга Бежанова
літературознавиця, завідуюча кафедрою іноземних мов в університеті Північного Іллінойсу, фахівчиня в галузі іспаномовної літератури. Авторка нової книги «Нові співбесідники для України. Сучасна іспанська література для українців»
Двадцятого січня 2002 року знаний іспанський письменник Бенхамін Прадо довго не міг заснути. Увімкнувши телевізор, Прадо натрапив на прем’єру документального фільму каталонських дослідників Рікарда Він’єса, Монтсе Арменгу та Рікарда Беліса під назвою «Забуті діти Франко». Стрічка вразила письменника розповіддю про невідому сторінку історії його країни, про яку він до того нічого не знав. Попри пізню годину, понад мільйон іспанців подивилися фільм — і дізналися страшну правду про те, як у перші роки диктатури генерала Франсіско Франко, що тривала з 1939 до 1975 р., уряд відбирав дітей у родин, котрі вважалися політично неблагонадійними, та віддавав їх на перевиховання (яке часто нагадувало витончені тортури) вірним режимові сім’ям. Франкістські кати знущалися з дітей переможених у громадянській війні співвітчизників не лише задля того, щоб покарати їх, але й щоб знищити незгідних з їхньою ідеологію на біологічному рівні.
До перегляду фільму про крадіжку дітей диктатурою Франко, Прадо вже був одним із літературних кумирів іспанського Покоління Х, яке захоплювалося претензійним голлівудським кіно, імітувало американських гіпстерів і вважало себе не іспанцями, а частиною модної тоді нової спільноти «громадян світу». Молодь обожнювала Прадо й купувала всі його книжки, але в літературних колах ніхто серйозно до нього не ставився через тематичну обмеженість його творів. Як сказав про книжки Бенхаміна Прадо того періоду відомий письменник Мануель Васкес Монтальбан, який присвятив значну частину свого життя боротьбі з диктатурою Франко, «мені здається, що книжки Прадо пишуться в культурній галактиці, де не існує ні іспанської літератури, ні взагалі будь-якої культури». Утім, та ніч, коли Прадо подивився фільм «Забуті діти Франко», повністю змінила його авторську траєкторію і допомогла зайняти більш дорослу позицію як у літературі, так і в житті. Письменник раптом зрозумів, що байдужість до історії рідної країни звужувала його творчість і примушувала писати твори виключно для привілейованих підлітків, коли він сам вже був цілком дорослою людиною. У 2006 році Прадо надрукував роман під назвою Погані люди ходять, де розповів жаску правду про деспотичну політику іспанської диктатури, яка займалася геноцидом проти власного народу.
Головний герой роману Погані люди ходять, Хуан Урбано, трохи недолугий, у чомусь кумедний та взагалі вельми інфантильний викладач літератури в мадридській гімназії, несподівано дізнається, що Карлос Лісвано, батько одного з його учнів, був малюком, украденим режимом Франко в рідної матері, яку диктатура вважала політично неблагонадійною. Матір Карлоса — Хулію — диктатура ув’язнила як дружину воїна Інтернаціональних бригад, що залучали добровольців-антифашистів з усього світу до іспанської боротьби проти поширення європейського фашизму. Як і зараз, у 1936 році в багатьох країнах існувала певна кількість людей, які розуміли, що війна в Іспанії — це не локальний конфлікт, та усвідомлювали потребу зупинити страшне всесвітнє зло, доки воно не заковтнуло всю планету. Як і зараз, їх було зовсім небагато, і через пасивність так званих лідерів світової демократії тоталітарні режими тієї доби розпочали глобальну війну. Як і зараз, авторитаризм хоче знищити незгідних, укравши в них можливість продовжитись у власних дітях. Ув’язнивши Хулію, франкістський уряд передав її маленького сина сім’ї, яка підтримувала Франко і обіцяла перевиховати хлопчика відповідно до принципів націоналістичного руху. Роман Прадо настільки сподобався читачам, що письменник й досі друкує книжки про нові пригоди Хуана Урбано.
Вважається, що через франкістську політику крадіжки дітей понад 40 тисяч осіб виявилися позбавленими власного імені, історії та зв’язку з рідними. Як розповідає британська дослідниця Гелен Ґрем, «Це були немовлята й маленькі діти, яких відбирали в арештованих матерів та змінювали прізвища, щоб їх могли всиновлювати віддані режиму родини… Також траплялися випадки, коли так звані репатріаційні служби уряду Франко викрадали дітей біженців із Франції та відправляли їх до франкістських державних установ. Їм постійно казали, що вони невимовно погані. Їх тримали окремо у цих державних навчальних закладах та катували як фізично, так і морально». Малечу, викрадену в рідних батьків, примушували щоденно співати фашистський гімн «Лицем до сонця», дивлячись на портрети Франко та засновника іспанської фашистської партії «Ла Фаланхе» Хосе-Антоніо Прімо де Рівера. Тих, хто відмовлявся це робити, не годували та били. Вважалося, що ці засоби матимуть позитивний уплив на дітей і вилікують їх від ідеологічних захворювань старших.
Це все є моторошно схожим на те, що російські загарбники сьогодні чинять із викраденими українськими дітьми. От, наприклад, що каже радниця-уповноважена президента України з прав дитини та дитячої реабілітації Дар’я Герасимчук: «Діти, які повертаються, нічого хорошого не говорять про те, що відбувалося. Це залежить від місць їх розташування. Когось навіть били — за те, що вони згадували, що вони українці, відмовлялися співати російський гімн тощо. Діти після такого отримують психологічну чи фізичну травму». Так, диктатура Франко спрямовувала ці засоби ідеологічного впливу на дітей своїх співвітчизників, а росіяни крадуть дітей з іншої країни. Проте геноцидні методи, до яких вдаються ці людожерські режими, не дуже відрізняються.
В процесі пошуків матеріалу для роману Бенхаміна Прадо найсильніше вразило те, що цей злочин диктатури Франко залишався невідомим не тільки протягом всієї диктатури, яка тривала з 1939 до 1975 року, але й після встановлення демократії в країні. «Поряд із нами існує багато людей віком сімдесят років і старше, які живуть своїм життям і які можуть бути не тими, ким вони себе вважають, які можуть не бути дітьми людей, яких вони визнають своїми батьками, які, можливо, були виховані вбивцями своїх батьків», — дивувався письменник в інтерв’ю. Після виходу в світ книги Погані люди ходять Прадо почав отримувати листи від літніх іспанців, які підозрювали, що їх виховали ґвалтівники, кати та вбивці їхніх батьків. Але як дізнатися правду, коли учасники цих подій вже давно померли? Деяким із викрадених колись дітей вдалося встановити своє справжнє ім’я та навіть знайти ще живу стареньку матір, але переважна більшість жертв цього злочину так і не змогла дістатися до істини.
Прадо не єдиний іспанський митець, який зацікавився цією сторінкою іспанського минулого. За останні 20 років у країні вийшло декілька романів, п’єс та навіть телевізійних серіалів, присвячених тематиці крадіжки дітей. Наприклад, у 2019 році письменник детективного жанру Еухеніо Фуентес написав роман Чорне каміння, який став результатом його зустрічі з реальною людиною, що повністю повторила шлях прадівського персонажу на ім’я Карлос Лісвано. Як розповідає літератор: «Він не хотів нічого знати про своїх біологічних батьків і не вірив, що це й справді з ним сталося, либонь, через боягузтво, чи, може, від небажання прийняти реальність, чи від страху довідатися, що рідні батьки його просто покинули». Прадо і Фуентес нагадують нам, що не всі прагнуть істини, і є чимало людей, які охоче ховатимуться від неприємних усвідомлень, заплативши за ілюзію спокою відмовою від будь-якої автентичності та особистої відповідальності за наратив власного життя.
Крадіжка дітей для ідеологічного «поліпшення» використовувалася авторитарними режимами не тільки в Іспанії, але і в інших іспаномовних країнах. Ця практика була в арсеналі аргентинської хунти (1974–1983) і також існувала в перші роки диктатури Піночета (1973–1990), яка вкрала від 8000 до 20000 малюків і передала їх на виховання в інші країни. Проте мешканці Аргентини та Чилі уже давно дізналися про злочини тих диктатур, і пошуки викрадених дітей багато обговорюються. Родини, які втратили своїх дітлахів, використовують тести ДНК, щоб розшукати їх. Наприклад, у грудні 2022 року генетичний аналіз допоміг ідентифікувати сто тридцять першу людину в Аргентині, яку диктатура вкрала в батьків ще при народженні 1978 року. Батьків дитини, Лусію Надін та Альдо Кеведо, заарештували, коли Лусія була на третьому місяці вагітності. Невдовзі Лусію та Альдо закатували, а їхнє немовля віддали іншій родині. Тільки зараз вже доросла дитина цих жертв диктатури змогла дізнатися правду про своє походження. Аргентинці та чилійці, які мають підозру, що вони могли бути вкрадені в дитинстві, здають свої ДНК до баз даних, де їх можуть розшукати бабусі, дідусі чи інші рідні.
Південноамериканські митці вже декілька десятиліть зображують у своїх творах людські трагедії, які сталися внаслідок цих злочинів. Наприклад, у фільмі «Офіційна історія» (1985) режисера Луїса Пуенсо головна героїня на ім’я Алісія дізнається, що її чоловік Роберто їх усиновлену доньку Габі вкрав у арештованої, а відтак і вбитої диктатурою жінки. Незважаючи на нестямну любов до дитини, Алісія повертає Габі рідній бабусі і залишає свого чоловіка, якому не може вибачити причетності до тортур і вбивства справжньої матері дівчинки. У 1986 році фільм отримав премію «Оскар» у номінації «Найкращий іноземний фільм», він і досі вельми популярний не лише в Аргентині, а у всьому світі. Завдяки цій стрічці багато аргентинців замислилися над можливістю розшуків втрачених дітей чи онуків, і кілька родин змогли повернути собі викрадених рідних.
Паралелі між іспанським, південноамериканським та російським авторитаризмом не можуть не вражати. Як безсмертний мольєрівський персонаж міщанин-шляхтич пан Журден, який не підозрював, що розмовляє прозою, росіяни можуть не знати, що викрадаючи українських дітей, вони йдуть второваним шляхом за найгіршими диктатурами минулого сторіччя, але ж це ніяк не скасовує їхньої приналежності до цього ганебного списку. Докази такої схожості зводять нанівець російські стогони про боротьбу з фашизмом; на цій ідеї базується об’єднувальна риторика Росії протягом останніх вісімдесяти років. Єдиною інновацією, яку Росія принесла до практики крадіжки дітей, є її здібність експортувати свою дисфункцію замість того, щоб тримати її в межах власної території. Як диктатура Франко, так і латиноамериканські авторитарні режими змогли закріпитися при владі завдяки незмінному втручанню СРСР в справи цих країн, але, на жаль, внесок радянського колосу до проліферації диктатур у світі обговорюється занадто зрідка.
Знання історії є одним із найважливіших чинників у нашій спроможності впливати на глобальні наративи щодо російського повномасштабного вторгнення. На жаль, іспаномовний світ не дуже підтримує Україну, а часто й взагалі відкрито виступає на боці Росії. Схожість наших історичних травм може допомогти нам знайти ефективний засіб розповісти про важливість української визвольної боротьби потенційним іспаномовним партнерам. Замість антиімперіалістичного дискурсу, який насторожує іспанців своєю схожістю з обридлими докорами за їх давнє минуле і водночас дратує латиноамериканців своєю нездібністю вписатися в етнічні постколоніальні наративи, ми могли б знайти підтримку серед іспаномовних мешканців планети через розповідь про страшне й болюче співзвуччя наших найгірших травм.
Письменник Бенхамін Прадо та його найвідоміший персонаж Хуан Урбано були вимушені подорослішати, пізнавши страшну правду про крадіжку дітей як засіб політичного геноциду. Сьогодні дорослість у міжнародних відносинах існує в дуже обмеженому варіанті. Схильність політичних сил будь-якого ідеологічного напрямку звертатися до представників найменшого спільного займенника, чи, як кажуть в США, до нижнього квінтилю населення, інфантилізує суспільний дискурс у всьому світі. Історична спадкоємність вилучення дітей як засобу геноциду має примусити світову спільноту подорослішати і спрямувати всі свої зусилля на те, щоб українцям не довелося, як персонажам Прадо, чекати десятиріччями, аби дізнатися правду про цей злочин.