Ольга Трейтяк
літературознавиця, літоглядачка
«На початку сотворив Бог небо й землю» — слова, що розпочинають Книгу Буття. Після створення всього живого на нашій Землі минали часи, відбувалися епохальні події, народжувалися найвидатніші люди, про що читаємо в історичних посібниках. Та допоки крутиться Земля, на її теренах мешкають і звичайні, на перший погляд непримітні люди, про яких ніколи не пишуть у підручниках. Таким є і хлопець Шкурко, типовий крадій з полтавських вулиць. Історію про цього звичайного (?) злодія нам оповідає Віталій Запека в романі «Ковбасокрад у раю».
Рятунок словом
Віталій Запека — письменник родом із Полтави. Військовослужбовець із 2014 року. Практикує фіксування людського досвіду на світлинах (згадуються міркування письменниці С’юзен Зонтаґ в її розвідках «Про фотографію», де фото представлене способом зредукувати й зберегти людський досвід). Для війни це особливо актуально, бо кожен кадр — це свідчення й пам’ять.
Серед напрацювань Запеки є визнані зразки воєнної прози, як-от трагікомедія «Герої, херої та не дуже». Роман «Ковбасокрад у раю» — не воєнна проза, та в тексті наскрізно відчуваємо питання життя й смерті. У центрі — одвічне питання Людини. Яким має бути її існування, аби після не боліло за нікчемно втрачений час.
Автор у своїх текстах зазвичай не дає місця розпачу. Хоч ситуації часто патові, наче стоїш на краю прірви, все одно думки треба акумулювати в потік світлої й часом дошкульної іронії, щоб продовжувати шлях. Інакше: чим себе захистити, як не натхненним підхихикуванням? Наша нація «лікується» сміхом упродовж сотень років. Така наша терапія, що поробиш. Шкурко (головний герой «Ковбасокрада у Раю») навіть Пекло й Рай сприймає іронічно, щоб буквально «вижити» там (як би це дивно не звучало) й адаптуватися. «Книга Буття» Шкурка — не тільки земна історія, це ще й шлях трансформації крізь зустріч із вищим та незвіданим.
Так і роман «Ковбасокрад у раю» — не лише іронія чи дошкульне висміювання, це мова душі. Це історія про душу і вічну боротьбу, що в ній триває. Мимохіть починаєш думати й за своє життя: чи так ти живеш, як хотів би? Треба зауважити, Віталій Запека не кидає нас напризволяще з роєм думок. Після фіналу в книзі вміщена післямова «Як писався роман “Ковбасокрад у раю”». «Мінус одна окова власних побоювань і страхів — віддав рукопис у видавництво “Білка”», — вказує автор. Ситуація а-ля Данте Аліґ’єрі перед тим, як «Божественна комедія» побачила світ. Зазирнути в потойбіччя та ще й подати це народною мовою. Ризиковано, як картярська гра. Та результат вельми амбітний і поважний: багаторічний вплив на «усе людство» (що в своїй книзі підмічає й Віталій Запека).
«Полтавський крадіяка»
Сюжет, на перший погляд, досить простий. Одного разу один «крадіяка / ковбасокрад» поцупив на Подолі в Полтаві кільце смачнючої й запашної ковбаси. Як Єва спокусилася на яблуко — заборонений плід, — так і крадіяка / злодійчук (саме так його час від часу нарікає автор) спокусився кілечком ковбаски (а смаколик то був непростий, бо ж із крамнички Мойсея Давидовича, де «…можна придбати найсмачнішу в усьому білому світі домашню ковбасу»). Одразу після крадіжки були спроби наздогнати злочинця, але активний автомобільний рух міста (хай це стане лагідним нагадуванням бути обережними!) стає причиною загибелі ковбасокрада — його збиває машина й він гине, до останнього тримаючи вкрадену здобич у руці.
Шкурко — це звичайний чоловік, не реалізований ані професійно, ані сімейно, промишляє крадіжками. Детального опису його біографії в тексті нема, але натяки на «нікчемність» існування присутні. Після смерті він потрапляє на той світ, і роман почастинно описує нам «Пекло» й «Рай», у деяких епізодах герої з обох місць взаємодіють між собою. У романі Віталія Запеки вулична пригода перетворилася в масштабну історію про той і наш світи, життя й смерть, добро та зло, світло та темряву.
Поділ роману на дві частини — Пекло і Рай — символічний та зрозумілий. Мовби шлях від темного до світлого, від покарання до виправдання. А важлива прикінцева точка тут — післямова про створення книги. Чи випадкове розташування цього тексту саме після фіналу? Можливо, це зроблено, щоб ніщо не впливало на сприйняття тексту: відчуйте, міркуйте, а потім відкриємо завісу (і це можна прокоментувати тільки схвально). Натомість на початку книги вміщена добірка цитат із тексту (доволі філософських). І є додаток до назви — «не іронічний погляд…». Автор застерігає читача від надмірного травестування дійств у тексті. Це роман не для гумору, він для рефлексії. Тут історія порятунку, звільнення від темряви минулого.
До слова, для самого автора порятунком стала його ж творчість. Як пише Запека у післямовній рефлексії «Як писався роман “Ковбасокрад у раю”», він працював на складі, розвантажував м’ясні вироби і в цей час «тренував» мозок, вигадуючи історії, аби мисленнєвий апарат продовжував активність і не атрофувався від одноманітних дій. Нескінченний пошук себе, невдачі — це все було в його житті. У головного героя Шкурка теж це відчутно.
Звернення до читачів наскрізне в тексті. Подекуди автор заграє з ними («читачеві може здатися, що автор набиває собі ціну. От мовляв, ніхто нічого не знає, не бачив, нікого не наздоганяв і лише він, автор, стверджує, що ті події таки відбулися і що може про них розповісти»). Можна глибоко зануритися в літературознавчу теорію й підшукувати тут «ненадійного оповідача», та найвагоміше, що читання роману не обмежується суто читанням і спостереженням. Це співтворчість і спільний діалог, учому полягає великий плюс тексту.
По той бік життя
В «Ковбасокраді у раю» є дещо від чудес і середньовічних містерій. Як-от розчинення явного тіла (з кільцем ковбаси в руках) в ефірі. Очевидці подій побачили, як «тіло ставало прозорим» і «почало зникати на наших очах», що й атеїсти «щипали себе за різні органи». Тут відчутний і певний символізм. Якщо за життя ти не приніс світу жодної користі, існував, а не жив, то твоя смерть стає просто зникненням, ніби перед тим зовсім нічого не було. Лишиться тільки пусте місце.
Історія знає цікаві випадки з чимось їстівним. Наприклад, коли Ньютон гуляв садом, біля нього впало яблуко, після чого вчений почав мислити про земне тяжіння. У романі ж вкрадене кільце ковбаси, а пізніше — смерть і потрапляння на той світ, викликають у героя розмисли про життя, його сенс, про одвічне питання «маленької людини».
Із позаземних фігур у романі: Диябі (Диявол), директор Пекла, так би мовити; є також апостол Петро, керівник Раю; решта «мешканців» — доволі стереотипна: чорти, янголи й спочилі душі (грішники в Пеклі). Як звично, Пекло стає прихистком зла: і більшого, і меншого. Та зачинателів найстрашніших злодіянь на Землі — диктаторів (шкода, популярне нині слово) — стирають у порох. Навіть Пекло не витримує такого зла. Цікаво, що найвищі злі уми сього світу не мають права на «буття в небутті». Натомість представник дріб’язкової злочинності з непримітною долею й здібностями зазнає дивовижних трансформацій і наново пише свою масштабну Книгу Буття (хоч і поза земним існуванням).
Здебільшого ми уявляємо Рай і Пекло як щось абсолютно протилежне. Та Віталій Запека показав, що між ними є чимало спільного. Нескінченна бюрократія з чергами новоприбулих душ, нестача Божої аудієнції, емоційне вигорання поєднують апостола й Диявола в «Ковбасокраді у раю». А душі і там, і там поєднує монотонне існування: одних — скніння в казані, інших — вічне одурманене восхваляння Господа. Диявол із апостолом Петром час од часу грають в карти на душі. Тут пригадується творіння одного відомого земляка Віталія Запеки — «Енеїда»:
Які ж були до карт охочі,
То не сиділи дурно тут;
Гуляли часто до півночі
В ніска, в пари, у лави, в жгут…
Спільним у Запеки й Котляревського є не тільки полтавське походження (як і, до речі, в Миколи Гоголя, що теж лишив у нашій пам’яті літературний конект із чортами, пекельними гостями). Герої обох авторів побували в Пеклі й особисто засвідчили, як ведеться місцевим мешканцям (і це все подано під гострим іронічним соусом). Тільки якщо в Івана Котляревського пекельні казани для грішників ой як кипіли, то в Запеки казани не киплять, а Пекло не має вогню. Для автора радше постає практичне питання: де роздобути в Пеклі бодай сірники, щоб підпалити казан покарання?
У романі фігурує ще й Мата Харі, жіночий образ, відзначений хитрістю, спритністю (серед імовірних кандидаток на цю роль ще були Жанна Д’Арк і княгиня Ольга, як уточнює Запека в нотатках). Ця жінка вчасно опиняється то в Раю, то в Пеклі, навіть після смерті вона не перестала виконувати свою шпигунсько-хитрунську роль.Закцентую, що описи Мати Харі часто об’єктивізовані, на її частини тіла звертають надмірну увагу, і був епізод, коли апостол Петро ляснув її по сідницях. Окрім цього, в романі з’являється група привабливих танцівниць, які виконують кан-кан під «Мурку» (саме таку музику люблять у Пеклі й Раю, за романом). Той світ у Віталія Запеки досить сексуалізований. Диявол і апостол мають низку примітивних земних бажань — вабляться до жіночих принад і до смачних м’ясних виробів зі світу смертних. Шкурко зумів потрапити на той світ із ковбасою, й ця «земна матерія» увесь час дивувала й неймовірно манила адміністрацію «сіронебного» Пекла і навіть сяйливого Раю.
Дорога
Смерть на дорозі має відчутний символізм. З моменту загибелі починається нова дорога героя — його шлях до Бога. На питання, чи є Бог, текст нам відповідає: так, він є, але не кожний здатен на особисту зустріч із ним. Для того потрібна глибока чесність, оголеність душі. Врешті, до цієї зустрічі треба ступити бодай крок, як це врешті зробив Шкурко.
Сам Бог є втіленням дороги. Він — провідник, кінцева мета і сам шлях. Є слова з Євангелія: «Я є дорога, і правда, і життя». «Ковбасокрад у раю» — іронічна паломницька проза до місць, де про людину говорять лиш її вчинки, навіть не слова й думки. Ти є тим, що ти зробив або не зробив (і це теж вибір).
Історія ковбасокрада Шкурка — нагадування, що шлях людини означає нескінченно опинятися між виборами: добро чи зло, дія чи бездіяльність. Висновок один: якщо маєш совість, то будь-який скоєний «гріх» буде завжди з тобою, як ковбаса у Шкурка. Тут наголосимо: головного героя звуть Шкурко! Та часто в тексті він іменований «ковбасокрадом». Ніби його «гріх» став ідентифікацією й найменуванням. Кільце ковбаси стало символом усього його життя й голосом совісті й розуму, що врешті привело його до фінальної трансформації.
«Це вам пристойне Пекло…»
Віталій Запека згадує про вплив Данте і «Божественної комедії» як тексту, що здійснив революцію в уявленні потойбіччя, і «Фауста» Ґете як тексту, що пропонує мотив продажу душі (автор дивується, нащо це Дияволу, як у Пеклі душ хоч греблю гати?).
Хочеться згадати ще Чарльза Діккенса з «Різдвяною піснею в прозі», де три вечори комунікації з потойбічними гостями змінюють головного героя назавжди. Сама ідея діалогу як пошуку істини, формат «запитання-відповіді» спрямовує рефлексії до античності, до філософів. Для них думка, діалог і пошук були головною ціллю в житті. Можна відчути перегуки з літературою українського пізнього бароко, із грайливим іронічним стилем мандрованих дяків. Традиція «пиворізтва» в «Ковбасокраді у раю» дає про себе знати: «Рай — це місце для щастя. А яке тут щастя без пива?». На думку спадає ще Марко Пекельний. Себто долання меж земного й перехід до Раю чи Пекла — не нова історія для нас.
Зараз, в часи війни, в інфопросторі часто з’являються міркування про дії й відповідальність за них. Відповідальність-бо не тільки земна. Інколи масштабні злодіяння настільки труять наші серця, що мимоволі ставиш питання, а чи буде за це покарання бодай після смерті? У романі Віталія Запеки пекельне покарання все ж є. Дуже глибоко підмічено, що є люди, які час, виділений на життя, провели в буквальному сенсі ніяк. То й покарання їхнє мало вигляд вічного перенесення каменюк зі сторони в сторону. Сіре безколірне існування, дії без сенсу, нескінченна нудота.
Роман добре передає запахи, кольори, присмаки. І Рай, і Пекло виходить відчути, побачити, пригубити. Пекло має відчутний запах і присмак сірки. За кольором воно не яскраво червоне й розжарене від вогню або ж темно-чорне, як втілення абсолютної темряви й зла. У романі воно — сіре. Буденне, нудотне, нічим не примітне. Сіре небо, сіре каміння — пекельне втілення концтабору, де людей поступово перетворюють на рослин (одноманітна праця знищує здатність до персональної волі, й текст це вдало втілює). У Раю все світле. Зі звуків чутно піснеспів про восхваляння Бога.
І хоч вищі установи могли б мати свою унікальну структуру, вони мало відрізняються від земних інституцій. Там бюрократія, свої «співробітники», рамки пристойного й непристойного. Врешті, у Пеклі будуть спроби навіть підняти революцію. Словом, Рай і Пекло багато в чому нагадують і ту землю, де Рай і Пекло перебувають поза зоною досяжності.
Всюдисуща творчість
Є щось скороминуще, а є щось вічне. Вічні істини передає мистецтво, натхненна творчість. У Пеклі Роден ліпить із казана скульптуру, що імітує частини жіночого тіла. Абстрактні картини малює Малевич. Згадані й режисери, причому в одному ряду — Довженко, Гічкок і Спілберг. Це ніби й парадоксально, бо ж Стівен Спілберг живий, але разом із тим «Спілберг» — позивний Віталія Запеки. То це знову так грайливо з’являється автор серед оповіді?
У Пеклі та Раю збереглося багато земних бажань, та вже нема різниці між часом і статусом. Усі рівні: хоч ти відомий митець або генерал, а хоч крадій ковбаси з полтавської крамнички. Ми звикли думати, що після смерті вже немає вибору. Та Віталій Запека показав, що це не так. Вибір є завжди, бо де б не були, ми лишаємося людьми. Наша дія чи бездіяльність впливає на те, що є, й на те, що буде.
Цей роман прикметний тим, що складні екзистенційні питання проговорює мовою літератури, при цьому іронічно, часом дошкульно й відверто. Травестована історія перетинає межу й переходить у простір філософського утопічного тексту про життя після смерті — про Рай і Пекло. Крім того, в тексті ожив пласт нашої автентичної барокової літератури.
Вабить, що без заглиблення у становлення героя, його дитинство, юначі роки автор зумів передати про нього все. Від імені Шкурка лунає голос кожного із нас (як би нам того не хотілося), наших вагань, травм і проступків. Віриться, якщо навіть на тому світі герой зумів рішуче кинути виклик обставинам і піти в протилежну сторону, то й у реальності наша рішучість і відданість приведе до життя, свідомого й обраного покликом серця. Мимохіть думаєш, а може, це і є сковородинівське «світ ловив мене, але не спіймав»? Ніби звичайний ковбасокрад Шкурко, а всередині в нього бурлить океан української філософії — кинути виклик усьому. Ось така Книга Буття полтавського ковбасокрада.
