Анастасія Кузьміна
культурна журналістка, співавторка подкасту про поезію «Слова на вітер»
У «Близькостях» головна героїня переїжджає до Гааги, щоб працювати перекладачкою в Міжнародному суді. В новому місті вона стає спостерігачкою за подіями різного масштабу. Вночі героїня перекладає в СІЗО для звинуваченого за чотирма пунктами злочинів проти людяності та пʼятьма пунктами воєнних злочинів, а на наступний день жінка йде на вечерю, де нею оволодівають підозри в якійсь змові між її близькими.
Переглянувши спочатку українську анотацію до книжки Кеті Кітамури, а саме частину про паралельне спостерігання за сімейними зрадами та долею країн, можемо згадати «Польові дослідження з українського сексу» Оксани Забужко, де так само приватне межує з колективним. Утім, після прочитання «Близькостей» стає помітною неможливість подальшого пошуку подібностей між текстами. І водночас причина цього найкраще характеризує роман Кітамури — це наголошення на відсутності ідентичності головної героїні.
Власне збирання ідентичності по частинах — один з наскрізних мотивів японсько-американської письменниці Кеті Кітамури. Принаймні це чітко простежується в її першому та останньому текстах. У дебютній книжці Japanese for Travellers: A Journey Through Modern Japan авторка намагається описати/осягнути країну свого походження, подорожуючи нею. В останньому ж романі Кітамури, «Близькості», головна героїня здається загубленою між різними періодами свого життя, що дозволили їй приміряти ідентичності, але не дали достатньо часу, щоб закорінитися хоч в одній.
Віддаленості
Оповідь неначе побудована на постійному нагадуванні, в яких стосунках перебуває головна героїня з тим, що її оточує — здебільшого йдеться про простір й інших людей. Проте згодом може видатися, що в цих моментах авторка насправді завжди акцентує на стосунках жінки з собою — близьких чи віддалених.
Через те, що маємо в тексті гомодієгетичну нараторку, ми ніколи не дізнаємося її імʼя — головна героїня для нас завжди є просто «я». Інші герої також обмежуються називанням жінки на «ти», «ви» і найбільш емоційно забарвленим є звертання «люба» від партнера головної героїні, Адріана. Утім, і тут героїня відчуває відчуженість до «любої», адже вона переконана, що сонний Адріан переплутав її зі своєю майже колишньою дружиною, з якою досі не розлучився.
Тобто безіменність стає першим показником відсутності внутрішнього опертя.
Нова знайома героїні якось запитує її: «А де твій дім?» — на що жінка, уникаючи обирання належності до єдиного місця, відповідає, що її сімʼя зараз в Сінгапурі, а вона раніше жила в Нью-Йорку. Перекладачка переїхала з чужого їй Нью-Йорка до ще незнайомої Гааги. Важко сказати, що цей переїзд був задля роботи. Це радше схоже на втечу під будь-яким приводом з американського міста, де після смерті батька вона почала губитися. Героїня, описуючи своїх колег, називає їх космополітами, чия ідентичність нерозривно пов’язана з їхніми мовними здібностями. Себе вона також зараховує до таких. Утім, до кінця незрозуміло, чи її це влаштовує. На противагу «космополітам» у тексті з’являється Бетіна, керівниця перекладачів у Суді. У розмові з головною героїнею про дім Бетіна говорить про свою потребу їздити за змоги до Німеччини, туди, де вона виросла. Керівниця говорить про нідерландців як про інших, проте без негативної конотації. Вона радше окреслює відмінності в країнах та людях, що є незвичними для неї навіть після десяти років життя в Гаазі. Це розуміння себе та інших наче підтверджує наявність самоусвідомленості Бетіни.
Фрагментарну і несформовану самість оповідачки можна спробувати самостійно скласти з інформації, яку отримуємо протягом прочитання роману. Наприклад, азійське, а найімовірніше — японське походження жінки можемо встановити за тим, що вона володіє японською мовою ще з дитинства. Також під час останньої зустрічі з перекладачкою обвинувачуваний експрезидент спочатку вподобав її, оскільки вона здалася «не зовсім із Заходу», а згодом вочевидь розчарувався — визнав, що героїня є частиною установи, якій служить, щоб насамкінець зневажливо згадати про її расу.
Хоч героїня ототожнює себе з колегами-космополітами, вона такою не видається. Її дім не всюди, а навпаки ніде.
Навіть квартира, яку вона орендувала в Гаазі, для неї завелика і знеособлена. Підсвідоме бажання вкорінитися зчитується, наприклад, із заздрості головної героїні до впорядкованості нового житла її подруги Яни.
Яна якраз є її єдиною подругою серед небагатьох знайомих в новому місті. Проте Янина винятковість не робить їхні стосунки надто довірливими, хоч оповідачка каже, що ця жінка «увійшла в моє життя в ту мить, коли я стала більш сприйнятливою до обіцянок близькості». Тоді це видається схожим на обережне промацування, коли героїня вже наважилася назвати когось подругою, але ще досі залишається в цих стосунках лише спостерігачкою. Інколи присутність близьких людей навпаки змушує жінку відчувати самотність. Одного разу вона запізнюється на вечерю-знайомство її партнера Адріана та Яни. Коли героїня нарешті приходить, вона помічає між цими двома вже сформовану близькість, що насторожує її. Здається, наче вона не знає про них нічого. Навіть такі дрібниці, як наявність багатьох сорочок у її партнера, стають для жінки «одкровенням». Так само її пригнічують справжні близькі стосунки інших — під час свого візиту до Елін та Антона нараторка усвідомлює свою самотність через атмосферу інтимної змови та зрозумілих недомовленостей між сестрою та братом.
Близькості
Провідницею до справжньої близькості стає мова. Навіть місто робиться для героїні цікавішим, коли вона починає трохи розуміти нідерландську. Незрозумілість Гааги частково зникає після того, як оповідачка починає практикувати підслуховування розмов на вулицях. Момент близькості також трапляється з жінкою в галереї Мауріцгейс, де вона роздумує про інтимність створення картин — про акт позування, про тривкий погляд у вічі художнику, з чим ми майже не зіштовхуємося зараз. Насправді ж усі ці інтимності присутні в роботі оповідачки, оскільки найвищим рівнем близькості в цій книжці є саме переклад. І здебільшого це переклад для воєнних злочинців. Інколи може йтися про звʼязок, який поєднує лише їх двох, перекладачку і обвинуваченого, оскільки вони єдині в судовій залі говорять спільною мовою.
Будь-який переклад має «перекидати через (мовні) прірви дощечки», але робота в Суді зобовʼязує до якнайточнішого перенесення не лише юридичної лексики з мови на мову, а й так само перекладу конотацій кожного промовленого слова. Переклад для воєнного злочинця неминуче формує уявлення про нього як людину. Бо він нею і є — поза судовим процесом він ходить в сорочці поло і широких штанах, пахне милом, намагається бути дружелюбним і жартувати. Тут мимохіть можна згадати книжку «Вони б і мухи не скривдили» Славенки Дракуліч, що досліджує жорстокість «монстрів»-воєнних злочинців колишньої Югославії, які виявляються звичайними людьми. Книжка Дракуліч написана на основі спостережень за судовими процесами в Гаазі. Кеті Кітамура також бувала в Міжнародному кримінальному суді на розгляді справі Лорана Ґбагбо, чий образ зʼявляється в книжці. Авторка розповідала, що вона також звертала увагу на перекладачів, бо її цікавлять «середовища, де люди поводяться у певний спосіб — вони не зовсім грають роль, проте є різниця між тим, ким вони себе вважають, і тим, ким вони себе показують заради когось іншого».
В якийсь момент героїня «Близькостей» відчуває, що обвинувачений експрезидент — це той, кого вона знає найкраще в цьому місті. Жінка наче опиняється в його шкурі, радіючи, коли справа обертається на його користь, і водночас картаючи себе за м’якосердість.
За деякий час вона вперше працюватиме зі свідченнями потерпілої — дівчини, чиїх братів і батька вбило в неї на очах угрупування експрезидента. Дівчина розмовляє дьюлською, інші перекладають її на французьку, а головна героїня — на англійську. Попри нашарування мов, її голос до оповідачки долинає чітко. Героїня відчуває, що їй складно промовляти «я» від імені потерпілої. Під час наступної і останньої зустрічі з експрезидентом він не помічає на обличчі героїні очікуваної радості щодо закриття його справи. Наприкінці книжки героїня починає потрохи самостійно вибудовувати близькості навколо себе, що стає першим показником внутрішнього опертя.
