Анастасія Кузьміна
культурна журналістка, співавторка подкасту про поезію «Слова на вітер»
«Імена» — збірка короткої прози Слави Світової, видана в Creative Women Publishing у 2023 році. Книжка складається з тринадцяти оповідань та повістей, які обертаються навколо досвіду жінок та, власне, їхніх імен.
Читання короткої прози Слави Світової нагадує проминання чужих освітлених вікон увечері. Головно вікна і тексти подібні тривалістю, на яку споглядач/читач може зануритися в існування інших. Мимовільне заглядання до домівок незнайомців водночас зближує, бо в обрисах їхніх рухів угадується знайома рутина, і віддаляє, адже на підвіконні стоять якісь дивні квіти. Так само, читаючи «Імена», можемо впізнавати в героїнях себе, близьких жінок або ж просто відомі архетипи, проте кожна історія зрештою має своє відмінне ім’я.
Тіло (не)видиме
Хоч Слава Світова спершу представляє героїнь їхніми іменами, знайомство читачів із життям жінок зрештою відбувається через певні частини їхнього тіла. Характеристика силуету закарбовується в пам’яті краще, ніж ймення, адже тілесні особливості та зацикленість на них стають у текстах опертям для самоідентифікації жінок — тіло стає обʼєктом для дослідження інших, не тілесних складників особистості.
Неприйняття свого перебування за кордоном у Зої проявляється через червоні плями на шкірі та прищі, «які, безперечно, зникнуть за пару днів, уже коли вона буде вдома». Згодом національна ідентичність жінки набуває головної ролі серед інших граней її особистості, коли іноземець-косметолог питає, чи вона відвідує його колег у себе на батьківщині. Зоя відповідає, що ні, але одразу стає на захист усіх спеціалістів своєї країни і стверджує, що вони існують — просто вона не ходить.
Завдяки недоладним пальцям ніг можна покопирсатися в стосунках Жанни з матір’ю, бо саме в неї головна героїня запозичує погляд на ноги-пальці-нігті як на щось відразливе. Жанна почала носити виключно туфлі-човники, скручуючи пальці дулькою, якраз після того, як її мати зробила коментар про «страхолюдні ноги» їхньої знайомої і про недоречність босоніжок на них. Ця закладена ще у дитинстві істина в один момент доводить Жанну до руйнування потенційних стосунків — отак авторка, трохи іронізуючи, звертається до психоаналізу. Несуттєве в глобальному масштабі стає вирішальним для буття дівчини (та її матері, звісно). Читачам залишається сподіватися, що Жанна колись дійде до психотерапевта або ж хтось принаймні порадить їй barefoot взуття. Виразний батьківський вплив на героїню також бачимо в іншому тексті: жінка пригадує, як в дитинстві тато поставив її в куток за щось незрозуміле. Під час неусвідомлених вибачень доньки батько майже не дивився на неї. Зрештою дівчинка пішла від нього з відчуттям, наче в руках у неї були «валізи з камінням». Коли вже доросла героїня розповідає своєму партнеру про вагітність, її каміння починає ворушитися. Тобто почуття безпосередньо впливають на відчуття — тіло важчає.
Зосередження на своєму тілі стає способом утриматися в реальності для Ніни, яка не могла плакати. Її похитування, розглядання рук, фіксування тріщин на вказівному пальці, відчуття сухості власної шкіри і пульсації на великому пальці — усе це нагадує рекомендації щодо дій під час панічної атаки. Та й власне Ніна дійсно перебуває в лімінальній ситуації, де переживання тривожності загострюється. Зрештою, коли жінка відривається від споглядання рук, вона згадує про капличку — через тіло віднаходить ще один шлях до самозаспокоєння.
У збірці також присутня тілесність, яку наче хочуть змити з себе, хочуть, аби її висповідали. До прикладу, одна з героїнь, що повертається додому напідпитку, розглядає у дзеркалі своє постаріле тіло та в процесі починає мастурбувати, закінчуючи замість оргазму соромом, вибіганням з ванни та негайним одяганням себе в нічну сорочку. Жінка начебто тверезіє і знову повертається до розуміння, що вона є обʼєктом, за яким спостерігають. Це наштовхує на роздуми про дім як про осередок контролю, адже патерни поведінки формуються насамперед у сім’ї. Зокрема Кейт Мілет у «Сексуальній політиці» стверджує, що головною інституцією патріархату є сім’я, яка водночас стає дзеркалом великого суспільства. Героїня «Імен» живе сама, але примарний спостерігач все одно робить простір дому таким, де не дозволено виходити за межі конвенційно пристойного.
Тяглість і спільність
«Імена» є намаганням дослідити розмаїтість та водночас однаковість жіночих досвідів. Намаганням, адже у тринадцятьох оповіданнях зафіксувати всі ймовірні варіації насправді неможливо. Для сучукрліту такі зібрання вже не є чимось винятковим. Фіксуванням різної жіночності у формі короткої прози займалися раніше й Софія Андрухович у «Жінках їхніх чоловіків», й Таня Малярчук у «Звірослові». Власне, авторські стилі Малярчук і Світової видаються трохи наближеними, тому з першої сторінки «Імен» з’являється думка, що до виходу цієї збірки в 2023-му авторка «Звірослова» підготувала зразкових читачів ще в 2009-му. Навіть на рівні змістів здається, що перелік жіночих імен — це щось на кшталт списку тварин за середньовічними зразками. За деякі імена навіть варто зачепитися, адже Жанна і Фаня з текстів Світової так само існують в оповіданнях Малярчук. Можна було би подумати про збіг, але завжди хочеться дивитися на таке як на інтертекстуальність.
Жанни насправді мають не так багато спільного. Уже згадувана жінка з «Імен» має проблеми зі сприйняттям ніг-пальців-нігтів. Її тезка зі «Звірослова» проживає зовсім іншу історію, але й навіть там зʼявляються коментарі щодо неідеальних нігтів на її руках. Натомість з Фанями цікавіше. Фаня з «Імен» уже давно не дивиться на себе в дзеркало. Її взагалі майже ніхто не бачить — головний глядач, чоловік Фані, помер (так само як їхній собака). Фаня зі «Звірослова» — свиня. У неї також є собака та чоловік, і лише останній може довести жінці, що вона не тварина. Чоловіки у якійсь мірі надають сенсу існування Фаням. Звісно, акценти у текстах відмінні. За Фаню Тані Малярчук ми радіємо — добре, що у неї є Пазьо. Натомість історія Фані Слави Світової викликає лише співчуття. Утім, ці дві жінки з однаковим ім’ям перебувають в різних хронологічних точках подієвості життя — можливо, та перша Фаня після смерті Пазьо теж перестала би дивитися в дзеркало, щоб знову не побачити у відображені свиню.
Найвиразніша змістова паралель між книжками полягає навіть не в збігу імен, а в бороді й тваринах. В Орести з тексту Світової є певні вимоги щодо партнера — наявність бороди та собаки. Собака може бути усміхненим лабрадором, страшним ззовні кане-корсо або ж чау-чау із синім язиком. Жінка також перелічує породи, які в жодному разі не можна заводити — і до кожної забороненої собаки є ілюстративний травматичний випадок з минулого Орести (кажуть, що тварини часто бувають подібні до своїх господарів). А Машка, одна з героїнь «Звірослова», працює в зоомагазині і чекає на покупця, який стане її принцом. Одного разу до неї заходить «той самий», шукаючи корм для пуми. Пума в Києві і «той самий» начебто уподібнюються у своїй винятковості. Про другий складник змістової паралелі, бороду, аби зовсім не спойлерити, скажемо лише те, що його можна тлумачити в обидвох текстах як відповідник до фалосу.
Локуси, що оприявнюють
Героїні збірки протягом оповідання хоч раз перебувають в місці, де читачі потенційно могли їх зустріти. Це може бути аеропорт, громадський транспорт, лікарня тощо. Власне, через ці спільні простори відбувається зближення героїнь і читачів, адже вже немає потреби докладно пояснювати стани жінок — самі місця стають маркерами певного почуття. Ці локуси оприявнення також можна пов’язати з деякими смертними гріхами. До прикладу, громадський транспорт є місцем для гніву, базар — для жадібності, а робочий простір під час корпоративу призначений для хтивості.
Визначаючи концепцію збірки, так само можемо помислити її в релігійних категоріях. Наскрізна суть начебто полягає в засвідченні «гріхів» героїнь, а відтак в індульгенції, що має походити від жінок, рівних у своїх недосконалостях. Ці історії не є розкриттям чогось раніше невідомого — їх радше можна назвати давніми за своїм первнем, але огорнутими у декілька додаткових шарів начебто для того, щоб тексти, упорядковані у такому собі довідниковому форматі, видавалися окремими інструкціями з впізнавання себе.
