Аріна Кравченко
літературознавиця, літоглядачка, авторка подкасту «Фронтир»
Існують такі тексти: їх перекладають, видають чи навіть перевидають і ти кажеш: «Нарешті!». «Галактика Гутенберга» — саме той випадок.
Між 1962 роком — роком, коли був видрукуваний текст, — і з’явою нового перевидання від «Лабораторії» пролягає 62 роки: з історичної перспективи — ні багато, ні мало; з літературної — радше таки багато, особливо як на текст науковий, бо ж за понад пів століття за ідеями Маклюена вже встигли розпочати цілі студії, а його текст занесли в список класичних праць із питань комунікації, масової культури та глобалізації — і все це переважно лишалося непрочитаним українським читачем.
Що такий рівень визнання ніяка не випадковість, засвідчує принаймні те, наскільки актуальними лишилися 62-річні міркування канадського філософа та літературознавця, по-своєму попзірки, — де ви ще бачили науковця, випускника Кембриджу, який знявся б у фільмі Вуді Аллена?
«Як це часто буває з філософами, чиї ідеї стали частиною сучасної масової культури, аудиторія, що знає і повсякчасно використовує ключові ідеї Маршала Маклюена, безмежно більша за тих, хто читав його книжки», — йдеться у передмові до перевидання. І це справді так: що більше читач занурюється у багатовимірну, розгалужену, інтелектуально наснажену й вкрай інтертекстуальну галактику Маклюена, то більше пізнає світ, який донині органічно розвивається за приписами науковця.
Дійсно, сміливість тверджень та ледь не пророча впевненість Маклюена не може не вражати. У той час, як розвивається реклама й телебачення, як усе більше оприявнює себе те, що зрештою отримує назву «попкультура», як поважні пани та пані сушать голови над тим, яку позицію має зайняти в системі традиційних цінностей це «мистецтво» (і радше з префіксом недо-), Маклюен пропонує відслідкувати генезу цих змін, відшукати дорогу від ізольованої первісної усної традиції до ситуації, де його сучасники щовечора вмикають телевізор і миттєво дізнаються новини з усього світу й у такий самий спосіб споживають культуру. Уже тоді Маклюен відчував: винайдення нових засобів комунікації — і відлік тут варто почати з друкарського верстата Гутенберга, який змінив людину назавжди й безповоротно, змінив спосіб її взаємодії зі світом та назагал тим, що відбувається довкола неї.
Писемна, себто візуальна культура, яка прийшла на зміну культурі звуковій, фонетичній, змінила й наше сприйняття мистецтва: поезія — а за Маклюеном, це витвір усного мистецтва, призначений для декламації, — змаліла до символів на папері; до того ж вперше з’являється можливість фіксувати те, що колись могло бути лиш проговореним поміж певного колективу, і множити ці фіксації. Ба більше, світ поступово зменшився до такого собі «глобального села» — іще одна особливо релевантна сьогодні ідея. Телебачення і радіо дозволили людині бути всюди й водночас, дізнаватися навіть про найвіддаленіші події швидше, ніж іще зовсім нещодавно можна було помислити.
Маклюен помер 1980 року. Хоч він і став свідком перших розробок серверів та електронної пошти, хоч за його життя з’явилася перша «міжнародна» мережа, яка об’єднувала натоді лише кілька країн, найповнішого розвою інтернету, соціальних мереж та онлайн ЗМІ він, звісно, не побачив, проте з вражаючою точністю передбачив те, як іще більше зменшиться «глобальне село» внаслідок усе вищої швидкості розповсюджування новин, внаслідок появи усе різноманітніших можливостей занурення в те, що бачиш на екрані.
Маклюен не застав дискусій про штучний інтелект і те, як засоби інформації навчилися обманювати людей, викривляти їхнє світосприйняття, моделювати їхню особистість, таким чином захопивши владу над майже усіма (!) органами чуття. Однак знав, що на суспільство чекають глобальні зміни, які повністю перепрограмують той світ, який ми знали як світ після Гутенберга.
Маклюен не мав шансу взяти участь в обговореннях щодо того, як сучасні засоби інформації все сильніше скорочують увагу споживача; не встиг побачити, як «глобальне село» маліє до «глобального племені» — парадоксально, але сучасні засоби зв’язку фактично ототожнили «глобальне» з «локальним», — відкидаючи писемну культуру у вигляді товстих друкованих фоліантів, повертаючись до звукових форм сприйняття інформації. Проте він і без того знав, а відповідно й ословлював, що суспільство прямує до «нового племінного ладу», де навіть найвіддаленіші куточки планети виявляються пов’язаними спільним інформаційним простором й поділяють між собою той самий порядок денний.
Що більше міркуватимемо над ідеями Маклюена, то менше дивуватиме те, чому український читач знову отримав можливість поставити цю книгу на полицю, хоч і вичекавши з десяток років. «Галактика Гутенберга» — це рідкісний читацький досвід. Він пропонує неймовірно багато кожному, хто готовий до цього виклику, зокрема й через доволі важкий виклад. Проте неспівмірно більше із читачем трапляється вже після того, як він перегортає останню сторінку — це саме той унікальний випадок, коли ідеї письменника стають непозбувним щоденним супутником, множачись, нашаровуючись, знову й знову долучаючи тебе до рефлексії, поки (особливо поки!) ти скролиш ТікТок чи гортаєш новинну стрічку.
Водночас нове українське видання має свої, на жаль, вже традиційні недоліки. Без сумніву, перше видання Маршалла Мак-Люена (саме такий правопис був спершу запропонований українському читачеві) 2001 року, зроблене видавництвом «Ніка-Центр», було знаковою подією. Однак якось так склалося (і це стосується не лише Маклюена), що видання наукових текстів супроводжується відповідним (і відповідальним!) приміткуванням рідко, за принципом випадковості, часом навіть через бажання витворити з приміток якийсь особистий метатекст, а не підсвітити певні тези автора, які — цілком можливо — вже набули інших конотацій. Ані перше видання від «Ніка-Центр», ані останнє видання «Лабораторії» не мають приміток, що багато в чому ускладнює взаємодію сучасного читача з текстом. Проте сама «Лабораторія» зазначає, що книга вийшла у співпраці з видавництвом «Ніка-Центр», а це означає, що в обох виданнях використано один і той самий переклад, тож текст «Лабораторії» — радше передрук, здійснений без особливої ревізії у якості приміток.
До того ж, у виданні «Лабораторії» не фігурує науковий редактор — випадок щонайменше дивний, зважаючи на природу «Галактики Гутенберга». Цікаво це ще й тим, що Володимир Самойленко, який виступає у перевиданні, скажімо, 2011 року від «Ніка-Центр» як науковий редактор, у «Лабораторії» зазначений вже як перекладач. Хай там як, на жаль, нестача наукового редагування відчувається не лише через брак приміток, а й через оформлення списку використаної літератури, який є абсолютно не зручним в користуванні.
Проте тут так само радше йдеться про традиції. Видання «Лабораторії» пішло шляхом подальших, уже виправлених версій «Галактики» від 2011 чи 2014 року, де перекладені українською назви наукових праць, які активно згадує Маклюен, викладені в кінці книжки англійською. Це поширена практика, проте таке читання перетворюється у часоємкий процес співставлення українських назв на окремій сторінці та тим, що розташовано в кінці тексту за латинською абеткою, а тому посторінкове приміткування виглядало би більш доречним. Особливо важкою така практика мала би видатися людям, які не володіють англійською мовою.
Проте в 2001 році було ще гірше: тоді читачам запропонували українськомовний список «автор-назва» переважно неперекладених праць; упродовж самого тексту повсякчас зустрічалися посторінкові посилання на не зрозуміло які видання. Назагал видається, що бібліографія, яка так багато важила для самого Маклюена, адже він насамперед перебував у діалозі з попередниками, котрі цікавилися тими самими питаннями, в українських виданнях є річчю радше формальною, аніж практичною.
Ці технічні недоліки додають добрячу ложку дьогтю в бочку солодкого меду-радості з того, що «Галактику Гутенберга» знову можна вільно читати, що над «Галактикою Гутенберга» знову можна думати — хай хоч цілу вічність. Вона, безумовно, на те заслуговує.
