Кирило Троїцький
літературознавець, засновник проєкту The Mimesis
ㅤ
10 червня 1990 року в Перу відбулися президентські вибори. До подиву світового політикуму, переміг на цих виборах явний аутсайдер-популіст Альберто Фухіморі, вигравши у політика, якого всі вважали безперечним лідером. Того політика звали Маріо Варгасом Льйосою, і в Україні він відомий передусім як письменник. Долі двох опонентів розійдуться ледь не в протилежні боки: Фухіморі стане диктатором і зрештою потрапить до вʼязниці, а Маріо Варгас Льйоса через 20 років по тому отримає Нобелівську премію з літератури — не в останню чергу за свій роман «Свято Цапа» 2000 року, який цьогоріч був виданий українською в перекладі Іларії Шевченко у видавництві «Фабула»
Цей роман, що його можна сміливо жанрово означити як «диктаторський», є такою собі спробою поквитатися з режимом Фухіморі та дослідити природу тиранії — обираючи, однак, за історичне тло не перуанську «епоху Фухіморі», а домініканську «епоху Трухільйо». Рафаель Трухільйо був, безперечно, головним персонажем історії Домініканської республіки середини XX сторіччя, благодійником країни та її тираном. У своєму романі Льйоса намагається показати цю людину та її оточення в безлічі деталей, проблем та нюансів. Така деталізація, правда, подеколи не грає на руку самому текстові — зокрема, коли переліки «історичних» персонажів, що зʼявляються без жодних пояснень (ні від автора, ні від редакторів ориґіналу, ні від коментаторів українського видання) для «невтаємниченого» читача, починають своєю величиною скидатися майже на Гомерівський список кораблів.
Але попри дуже скромну кількість приміток в українському виданні та відсутність ґрунтовної передмови (чи післямови), яка би пояснювала контекст роману, текст все одно читається як щось дуже знайоме — ніби зустрічаєш двійника людини, яку вже геть-давно забув: от вам і політичні вʼязні, і міфологізація правителя, і навіть ностальгіювання за «епохою» задовго після її завершення.
Інтенції деталізувати епоху в цьому романі цілком відповідає манера того, як роман написаний, адже стилістично він нагадує радше (нео)реалістичні (а подеколи й натуралістичні) романи межі XIX та XX століть — що виглядає доволі анахронічно як поміж «магічно-реалістичної» літератури латиноамериканського буму, так і поміж північноамериканських формальних пошуків кінця XX сторіччя. Ця стилістична невибагливість, однак, цілком компенсується композиційною структурою роману, оскільки ця книжка є такою собі спробою подивитися на феномен диктатури в трьох вимірах: кожна глава роману по черзі перемикається між трьома точками зору та трьома нараторськими голосами. Спробуймо прислухатися до кожного з них.
Кривавий Торквемада
Донедавна місію спасіння цього краю виконував сам Творець. Від 1930 року Рафаель Леонідас Трухільйо Моліна замінив Бога, взявши на себе страшний тягар.
Ця цитата з роману, хоча й видається іронічною, такою є лиш почасти, адже Рафаель Трухільйо дійсно починав як національний герой та ледь не як божество, що спустилося з небес: підняв економіку країни, вирішив емігрантську кризу, розбудував сильну армію та поклав край іноземному втручанню в домініканську політику.
Маріо Варгаса Льйосу, однак, цікавить не цей епізод правління Трухільйо, адже фокусується він у своєму романі передусім на останньому році існування диктатури (й диктатора) — 1961-му. Саме тоді досягла свого апогею абсурдність режиму, який почав скидатися радше на сатаністський культ, а не політичний устрій. Це видно вже починаючи з назви роману: «el Chivo», «Цап» — це один з традиційних образів диявола в християнській культурі (що теж вдало підкреслюється доволі «сатаністською» обкладинкою українського видання роману). Як і диявол, Трухільйо вимагає жертвоприношень — в романі це передусім жертвоприношення сексуального характеру: Трухільйо жадає, щоби його піддані приводили до нього додому своїх дочок, аби Цап позбавляв їх цноти (що, на думку самого Цапа, є величезною честю для них).
Взагалі, питання взаємовідносин влади та сексуальності є центральним у цьому романі (для українського читача це може перегукуватися з творчістю Оксани Забужко). Так, навіть в одному зі своїх інтервʼю Льйоса каже про Трухільйо як про «диктатора, який від самого початку використовує секс як один з інструментів підкорення». Але це, зрештою, призводить і до зворотного ефекту: роман показує, як усвідомлення вже пристаркуватого Трухільйо своєї імпотенції призводить, зрештою, до втрати ним влади над суспільством.
Цей ритуальний характер Цапа та його режиму не є, однак, єдиним сенсом, зашифрованим у назві, адже у еспанського слова «Chivo» є два основних словникових значення: «цап» та «цапове мʼясо», «козлятина». Роман певною мірою відсилає до обох з цих значень, адже він показує, що «fiesta», «свято», а радше «бенкет», про який заявлено у назві, — це той самий бенкет, на який Гамлет посилає Полонія. Це той бенкет, на якому Цап спочатку їсть сам, а потім їдять його.
Хто їсть? Семеро хлопців на узбіччі.
Змова
Семеро змовників — це лиш мала частина людей, які прагнули вбити Рафаеля Трухільйо, але саме вони зрештою спромоглися це зробити 30 травня 1961 року, застреливши диктатора, коли той їхав трасою зі столиці. Роман Льйоси, однак, не показує цих людей як національних героїв чи борців за Справедливість, адже рухає цими людьми геть не почуття патріотизму, а радше персональні образи, які вони тримають на Трухільйо. Так, Амадо, один зі змовників, вирішує помститися Цапові лише після того, як той заборонив хлопцеві одружитися зі своєю дівчиною через те, що вона була сестрою комуніста (а режим Трухільйо загалом виступав проти комуністичної експансії).
Героїчними персонажі не є й з іншої причини — нерішучості. Персонажі ніколи не впевнені в тому, чи роблять вони насправді добру справу, а тому повсякчас вагаються. Це видно, зокрема, в діях Сальвадора, ревного католика, який намагається узгодити свою участь у змові з християнським вченням і тому остаточно вирішує долучитися до справи тільки тоді, коли священник йому підказує наступні рядки зі Святого Авґустина: «Фізичне знищення звіра схвалюється Богом, якщо це діяння звільняє народ».
Найбільш очевидною проблема вагання, однак, постає на прикладі персонажа Романа Фернандеса, який доєднався до змови з вкрай важливою роллю: саме він мав організувати тимчасовий військовий уряд і не дати країні впасти в громадянську війну. Утім, після вбивства Трухільйо він не робить геть нічого із запланованого й продовжує діяти на боці братів Трухільйо. Іншими словами, втілює еспанський вислів, запалюючи «одну свічку Богові, а іншу — дияволові».
Із вже цитованого інтервʼю Льйоси видно, що персонаж Романа Фернандеса задумувався як один із центральних, адже саме його історія свого часу вразила романіста. Ось що Льйоса каже про нього та подібних йому змовників, що не змогли довести справу до кінця:
Чому нічого не вийшло? Тому що головні змовники були паралізовані тим, що вони зробили […] Тому що Трухільйо все ще був всередині них, живий, навіть незважаючи на те, що сам був трупом; він все ще домінував над ними та пригнічував їх зсередини їх самих.
Згадка про «паралізованість» зʼявляється не дарма, адже Льйоса тут ніби перефразовує Джеймса Джойса і каже, що Домініканська республіка 1961 року — це параліч, який помилково вважають країною. Саме в цьому полягає один із основних «уроків» лінії змовників у романі: бездіяльність щодо злочину тут постає майже співмірною самому злочину. Тому хоча ми й співчуваємо Роману, над яким знущаються трухільїсти, котрі дізналися про його причетність до змови, десь в глибині душі ми розуміємо, що він на це заслуговує за свою бездіяльність, за відмову зробити хоч один крок, аби запобігти переродженню диктатури.
Саме тому, попри фізичну смерть диктатора та відносну демократизацію країни, диктатура продовжила жити та визначати життя наступників як такий собі «Великий інший», як уявна точка, яка наглядає за країною та нагадує їй про своє минуле. Про що вона нагадує та як її сприймають через десять, двадцять, тридцять років? Для рефлексій на ці питання в романі відведена третя (і остання) сюжетна лінія.
Памʼять
Уранія Кабраль — це дочка трухільїста Агустіна Кабраля, яку ще в дитинстві, 1961 року, батьки відправили навчатися в США. Багато років дівчина не зʼявлялася, не приїжджала додому, не відповідала на листи та не виходила на жодний контакт із родичами, і тільки через тридцять пʼять років після еміґрації вирішила відвідати Домініканську республіку та свого вмираючого батька.
Імʼя персонажки не є випадкове: давньогрецька муза Уранія була дочкою Мнемосіни — богині памʼяті. Так само й Уранія з роману Льйоси є уособленням памʼяті та рефлексії над минулим; її лінія показує, як минуле перероджується та спотворюється в теперішньому. Видно це, зокрема, в ставленні до епохи Трухільйо тридцятипʼятирічної давності. Памʼять про минуле, показує Льйоса, завжди є селективною: вона зберігає власний досвід, але відкидає досвід іншого. Саме тому лінія Уранії підсвічує те, як багато домініканців прийняло епоху Трухільйо після її завершення — адже більшість населення не зазнала прямих репресій з боку влади, а бачила лише поверхові блага, які приніс режим:
[П]ісля Трухільйо змінилося стільки ганебних урядів, що чимало домініканців сумували за ним. Вони забули про беззаконня, вбивства, корупцію, шпіонаж, ізоляцію від світу, страх — реальні жахіття стали міфом. «Усі мали роботу, не коїлося стільки злочинів».
Тут спрацьовує «упередження вцілілого»: люди, яких режим вбив, просто не змогли передати свій досвід далі, і тому цей досвід забувся, даючи диктатурі шанс на переродження.
Але в лінії Уранії Кабраль йдеться не тільки про памʼять: важливим тут постає також питання комунікативного розриву. Оскільки Уранія фактично все своє свідоме життя провела поза Домініканською республікою, не видається дивним, що її світогляд та світогляд домініканців, які залишилися, доволі суттєво відрізнятимуться. В романі цей розрив проявляється в сфері комунікації, що видно, зокрема, в наступному іронічному діалозі, де Уранія розмовляє зі своєю кузиною Лусіндою про «любовні» питання:
— Ой! Як ти зашарілася! У тебе є коханець! Розкажи мерщій. Він багатий? Симпатичний? Гринго чи латино?
— Шляхетний поважний сеньйор із сивими скронями, — вигадує Уранія. — Одружений, має дітей. Ми зустрічаємося по вихідних, якщо я не їду у відрядження. Приємні стосунки, без зобов’язань.
Жодна з відповідей Уранії не співвідноситься із жодним з запитань Лусінди, але діалог від цього не зупиняється, створюючи ілюзію порозуміння між персонажками.
З цього вже видно, що лінія Уранії слугує рушієм філософської рефлексії в романі Льйоси. Чим більше ми читаємо цей роман, тим більше ми розуміємо (спочатку неочевидну) центральність її образу, адже авторові тут важить не стільки розказати про Трухільйо, його вбивць чи історичні контексти (про це ми й так можемо дізнатися в книжках з історії), скільки відрефлексувати ширші питання, які оприявнюються в історії: питання памʼяті, влади, сексуальності та порозуміння. Саме тому роман побудований так, як він побудований: через свою строкатість та калейдоскопічну наративну оптику він дозволяє розширити наш кут зору та побачити універсальне й близьке в тому, що здавалося нескінченно далеким.
