Марина Губіна
літературознавиця, культурна оглядачка
У перші тижні повномасштабного вторгнення народилася нова легенда про пілота МіГ-29, який безпомилково нищить ворогів у небі над столицею, — легенда про Привида Києва. Сьогодні ми вже знаємо, що за цим збірним образом стоїть не один військовий льотчик 40-ї бригади тактичної авіації, проте тоді нам, здається, була необхідна ця містифікація або ж символ нескореності та люті. У легенди, як і передбачено жанром, немає автора, вона зародилася мимоволі у суспільстві, що, з одного боку, в такий спосіб шукало підтримки, а з іншого — прагнуло закарбувати цей піковий момент нашої історії. Але якщо в цього міфу є цілком реальне «декодування», то чи може бути й навпаки? Можливо, наша міська рутина є саме такою, бо її підтримують інші «привиди» або духи? З такого припущення постав роман Мії Марченко та Катерини Пекур «Діти вогненного часу», що вийшов друком у видавництві Readberry у 2024 році.
Дія роману розгортається на початку березня 2022 року. Підлітці Каті з бабусею вдалося вийти з окупованого Гостомеля і дістатися київського вокзалу. Вони не знають, чи живі батьки дівчинки — ті намагалися розвідати дорогу, аби виїхати з міста машиною, але так і не повернулися. Та навіть відносна безпека на вокзалі була недовгою, адже Катю просто із зали очікування викрав дивний хлопчик зі страшними очима. Так дівчинка опинилася у Завокзаллі — частині Химерного краю — потойбічному вимірі, населеному духами різного віку, ґатунку та вдачі. Подібно до добре знайомого нам Задзеркалля, світ там теж схожий на реальний район Головного Вокзалу в Києві, тільки з певними викривленнями.
Скажімо, будівля вокзалу в Химерному краї має інші обриси. Точніше у ній сплелися усі вигляди, які мала споруда протягом своєї історії. Тобто вона існує в усіх іпостасях, які знають люди. Саме «знають», а не «памʼятають», адже йдеться принципово не про людську памʼять, яка направду геть нетривала, особливо для духів, що можуть жити не одне століття, ба навіть тисячоліття, — ідеться саме про знання. Так, жодне з нині живих поколінь людей не бачило попередні споруди вокзалу, проте збережені їхні фотографії та історичні документи, в яких вони згадані, тому вони досі існують в химерному світі. Щойно ж ці знання зникнуть, старі будівлі обернуться на порох.
Принципи, за якими буквально збудований простір Завокзалля, суголосні з механізмом привласнення собі культурної памʼяті свого народу або нації, коли у власній чи навіть родинній памʼяті чимало лакун, які варто наповнювати інформацією, або ж іншими словами — вивчати такі ж джерела, як і у випадку з вокзалом. Такий стан загубленості у власному минулому характерний для країн, чия історія наповнена століттями підпорядкування імперії, а то й одразу кільком. За таких умов важко передавати спомини, адже їхніх носіїв часто нищили фізично, бо забравши памʼять у наступних поколінь позбавляєш їх ще й сили.
Подібну неспроможність діяти через брак памʼяті переживає й інший герой «Дітей вогненного часу» — дух Завокзалля Августин, або ж для своїх — Серпик. Він підмайстер та названий син вправного колійника Фрідріха, тобто духа, що допомагає вокзальним коліям справно працювати. От тільки на відміну від батька Серпику не надто вдається лагодити колії, бо він повсякчас відволікається на голоси у своїй голові (так до нього намагаються звернутися предмети, що знаходяться довкола). Ми, так само як і Августин, не знаємо нічого з його минулого, а відтак губимося у здогадах, якими є його місце і сродна праця у Химерному краї. І лиш дізнавшись правду, хто він на своїй землі і куди сягає його коріння, Серпик зможе відчути силу та свободу робити власні вибори, дізнатися, чому йому сниться небо і серпокрильці.
Отож Катя опинилася в іншому світі не як гостя, а як жертва для ритуалу. На щастя, їй вдалося втекти від викрадача, що вже встиг дати їй імʼя — Горіхуватка (уважні читачі та читачки з Києва впізнають за ним одну з приток Либеді і будуть на правильному шляху до розгадки). Проте небезпеки для неї не закінчуються, адже химерний простір не менш загрозливий, ніж реальність, тим паче, що поряд не дуже впевнений у собі Серпик, тож дівчинці випадає проявити всю свою кмітливість та сміливість — добре, що їх у неї вдосталь. Попри карколомність локальних пригод, забути про війну в реальності неможливо, бо ж за фентезійним сюжетом проступає майже хроніка перших тижнів повномасштабного вторгнення у Києві: від ходу бойових дій до тестувань кожного підозрілого «паляницею», що робили навіть діти.
На Завокзаллі теж позначилася людська війна. Спершу тільки додала більше роботи, адже загублені валізи все частіше падали на колії у Химерному краї, а тоді стала смертельною небезпекою, коли захист, що його надавала правителька Маарґ та її намисто, послабився. Власне, самі пригоди і перипетії, що випали на долю дівчинки у світі духів, не були такими ескапістськими, якими ми звикли їх бачити, якими вони є, скажімо, у «Хроніках Нарнії» Клайва Стейплза Льюїса.
На позір кістяк історії схожий: у розпал війни дітей намагаються порятувати, а вони потрапляють в іншу реальність, набувають там значно більшої субʼєктності, ніж мали до того у своєму світі, і стають на чолі боротьби з потойбічним супротивником. Та на відміну від казкової Нарнії, де паралелі із Другою світовою варто шукати радше у темах та алюзіях, «Діти вогненного часу» не дають забути, що на підступах до реального Києва та в небі над ним точаться бої. Війна одна по обидва боки серпанку: працівники Укрзалізниці разом із духами-колійниками евакуюють людей, поряд із військовими пілотами ворогів нищать Архангел Михаїл та Змій, а річка Ірпінь, думаєте, чому з берегів вийшла? Вочевидь спільними зусиллями працівників Вишгородської ГЕС, військових та древніх духів, які все ж домовилися із річкою.
Потреба єднання, напевне, одна з ключових тез, до якої повертають авторки книжки протягом всього сюжету. Перед навалою росіян із їхнім прадавнім союзником — Лихом Однооким — гуртуватися мусять усі, адже мати чвари між жителями Завокзалля і, скажімо, Євбазу (в реальному Києві сьогодні це Галицька площа, а у Химерному — і досі Єврейський базар) у мирний час — це одне, а геть інше — коли і людям, і духам загрожує їхній одвічний ворог. Певною мірою це беззаперечне єднання зумовлене памʼяттю про Другу світову. Вона і в людей доволі свіжа, а в духів, для яких ті 80 років — це значно коротший проміжок часу, тим паче. Кожен із жителів Завокзалля памʼятає, якою руйнівною для них може бути людська війна, тому й заклик допомогти відгукується у багатьох.
Під «багатьма» справді ховається ціле розмаїття жителів Завокзалля: від прадавніх, хтонічних духів річок та християнського оборонця Києва Архангела Михаїла до богів, що адаптувалися до людського прогресу і тепер допомагають людям. Серед других є вже згадані колійники, колись вогняні духи, які знайшли себе у зварюванні залізничних колій, або ж повітруни, вочевидь духи повітря, що тепер допомагають керувати паротягами. Така адаптація можлива завдяки концепту Договору, що його Катерина Пекур вигадала разом із письменницею Інною Ковалишиною під час роботи над попередньою книгою — «Ключ від всіх дверей». В його основі — давня угода між людьми та хтонню, за якою перші отримали доступ до магії, а другі — здатність змінювати та еволюціонувати. Люди, як то часто буває, про свою здатність чаклувати вдало забули, а от духи на території України памʼятають про це і мають змогу працювати навіть із металом, що зазвичай є табу для хтонічних істот. І хоча прадавні духи часом скептично ставляться до ідеї служіння людям, аж надто ностальгують за Золотою добою, яку не повернеш, саме ця адапттивність дозволяє їм жити так довго і лишатися цінними. Адже не лише будівля вокзалу залежить від людських спогадів, а й саме існування духів.
Та різняться духи не лише за віком та бажанням змінюватися крізь століття, а й походженням. Мія Марченко та Катерина Пекур зібрали у тексті представників чималої кількості національностей, які жили в Києві протягом історії. Так, радник королеви, чоловічок-миша Стась народився у Польщі, він носить мантію, на якій обʼєднані польський та український прапори, а коли нервується, починає говорити рідною польською. А названий батько Серпика — Фрідріх — етнічний німець, що привіз з батьківщини старовинні ялинкові прикраси — спадщину родини кобольтів-склодувів, з якої він походить. На Євбазі живе продавець големів Авіхай, якого разом з родиною розстріляли в Бабиному Яру, а королева Завокзалля — ромка.
Є у Химерному краї неупокоєні духи, що за життя були в осерді української історії. Так, Горнило — козак з війська Мазепи, що людиною загинув під Батурином, а його дух продовжив існувати й у 2022 році. Тож він, зодягнений у порубаний три століття тому одяг, рушає на схід, аби зі своїми побратимами допомагати захищати сучасний Харків. Та перед тим Горнило встигає поговорити зі Стасем про складні сторінки польсько-українських стосунків, закинути взаємні претензії про історичні вибори кожної зі сторін і… лишити це позаду, адже єднання проти спільного ворога, памʼятаєте?
Міфологія тексту у маленьких деталях простягається ще далі, за межі словʼянських теренів. Так, в якийсь момент Катя розуміє, що дерев’яний човник ткацького верстата, що раніше був Вербою, розповідає Серпику давньогрецькі легенди.
Той човник прагне знову бути вербою, що омивається одною з приток — «батьків», як кажуть жителі Химерного краю, — Либеді. Та річку люди вже давно загнали у колектор, як і всіх її братів і сестер. З них лише Дубограй прийняв свою нову, хоч і не дуже привабливу, роль: він допомагає людям мити потяги в депо, власне, дозволяє користуватися своєю водою. Решта приток Либеді поснули, як і сама річка, коли їхні береги заклали бетоном, а у води почали зливати бруд та скидати сміття. Власне, цей конфлікт між насильно приборканою природою та людьми, які це з нею зробили, і є підґрунтям фінальної сутички у Химерному світі. Щоправда, авторки книжки не пристають одразу на позицію, що сучасні кияни безпросвітно винні у стражданнях річок, вони пропонують дещо складнішу, постколоніальну перспективу.
Направду, екокритика у фентезі часто повʼязана зі стосунками імперії та колонії. Звернімося, наприклад, до очевидної класики: у «Дюні» Френка Герберта планета Аракіс є ресурсним центром галактики, що цілком влаштовує усіх, окрім, певне що, самих фріменів — місцевого народу. В осерді ж їхнього світогляду — мрія про зелену планету, сприятливу до життя, а не лише до виживання. Про подібне екстенсивне поводження імперії із не своєю, а окупованою територією, говорять і Мія Марченко із Катериною Пекур. Мовляв, цілі століття добробутом міста займалися якщо й українці, то у підпорядкуванні російській державі, спершу у «білих», а тоді в «червоних» шатах. Звісно, про екологію Києва теж не йшлося, бо на кожен аргумент про страшенно зелений Хрещатик другої половини XX століття знайдеться контраргумент із Куренівською трагедією 1961 року.
Повну відповідальність за екологію Києва та всієї України ми перебрали із незалежністю, яка дала свободу і позбавила більшості виправдань, що у нових рішеннях винен хтось інший, крім нас. І хоча панорама столиці продовжує нівечитися багатоповерхівками, а площі паркових зон зменшуються, є й ті, хто відстоює Протасів Яр та розчищає річище Либеді. Словом, є ракурси, з яких можна оптимістично дивитися на стосунки людини і природи в Києві. А кому ж як не підлітці Каті із дещо вищим за середній рівнем рішучості та оптимізму (а ще легкої наївності) у це вірити? Та від неї крихтою оптимізму, можливо, заразяться і читачі з читачками, яким геть не обовʼязково бути підлітками.
Зрештою, «Діти вогненного часу» — це тривалий (аж протягом 636 сторінок) і багатоплановий роман, про який не вдасться вповні поговорити в межах одного тексту. Адже, крім пропрацьованого фентезі-складника та хроніки початку широкомасштабної війни, це ще й густий київський текст, чиїми маршрутами після читання можна ходити. А ще — історія дорослішання, що парадоксально, не підлітки Каті, яка часом аж надто зібрана, як на дитину, життя якої щойно змінила війна, а 80-літнього духа Серпика. І наостанок, це нагадування про необхідність шукати шляхи до порозуміння попри складне минуле. Звісно ж, не з росіянами, їх треба тільки здолати, це вам кожен дух скаже.
