Олександра Пшенична
літературна оглядачка
Одного дня до Голландського дому приходить жінка на імʼя Андреа, коханка та майбутня дружина Сиріла Конроя — власника будинку. Її прихід доламує і без того не надто міцну сімʼю: діти Сиріла — Денні та Мейв — одразу ж не ладнають з новою співмешканкою. Вона, схоже, також не надто налаштована на те, аби подружитися з дітьми її майбутнього чоловіка.
Ледь не єдиною спільною рисою між ними всіма є безмежна любов до цього дому — настільки сильна, що деякі з них навіть готові на низку жахливих вчинків, аби лишитися в ньому.
Так починається історія втрат та родинних травм, написана американською письменницею Енн Петчетт. Історичний роман «Голландський дім» отримав багато схвальних відгуків, був фіналістом Пулітцерівської премії 2020 року, а вже 2024 року з’явився в українському перекладі Юлії Шекет у видавництві «Артбукс».
Простір памʼяті
Дім постає центральною фігурою життя Денні та Мейв: він є межею між спогадами та дійсністю і знову й знову перетворює вже нову дійсність на спогади. Усе, що стосується дому, оповито товстим шаром міфологізованості: у котрийсь момент читач може навіть засумніватися в тому, чи можна довіряти цим споминам — адже вони такі ж хиткі, як людська памʼять. Здається, подеколи самі Денні та Мейв починають сумніватися в їхній істинності — проте не можуть відмовитися від того, аби раз у раз згадувати своє минуле.
Дім поділяє життя родини Конроїв на безмежну кількість кризових періодів: багатство, яке прийшло після купівлі будинку, втеча з нього матері, прихід нової дружини батька, вигнання нею Денні та Мейв. Інші герої трактують це як їхню зацикленість на чомусь минулому й далекому, проте постійна присутність будинку в житті брата та сестри тільки більше вказує на нього як на окрему постать у романі: тінь, що наздоганяє їх вдень та вночі.
Ця зацикленість споріднена з почуттям образи: мачуха змогла переконати Сиріла переписати все майно на неї, і після його смерті лишила його дітей напризволяще. Роками потому Денні та Мейв регулярно підʼїжджають до Голландського дому і, не виходячи з машини, дивляться на нього. Ніхто з них не може насправді зізнатися в тому, для чого вони це роблять, — просто спостерігають за обіцяним їм життям, яке в них забрали.
Минуле й втрата
Цей роман — історія нескінченних втрат, які читач розплутує разом з ахронологічними спогадами оповідача — Денні Конроя. Важко підсумувати спершу, що саме вони втратили: багатство, родину чи, може, майбутнє — адже якщо шукати відповідь у таких категоріях, то, здається, вони таки змогли по-своєму віднайти ці речі протягом життя. Їхня втрата дещо глибша: їх ніби позбавляють чогось людського в їхньому існуванні, дають відчути несправедливість без катарсичного торжества істини наприкінці.
У їхній історії дещо прослідковується Фіцджеральдовий Ґетсбі, з яким вони помінялися місцями: якщо для нього його зеленим ліхтарем було минуле «на тому боці ріки» від його дому та статків, то Денні та Мейв навпаки ж вдивляються на свій втрачений будинок з іншого берега «американської мрії». Проте між образами Ґетсбі та Конроїв є дуже багато спільного, і перш за все це відчуття того, що їхнє життя їм уже не належить, а скеровується чимось «поза» — їхнім минулим.
Поетика речей
Цікавим фактом щодо образу Голландського дому є те, що Енн Петчетт не хотіла, аби будинок було візуалізовано на обкладинці, оскільки цей «ідеальний дім» для кожного є своїм. Це рішення тільки більше підкреслює автономність дому в цьому романі: його «портрет» стає для читача інтимним уособленням особистої мрії та, можливо, спогадів із дитинства.
У романі є багато описів інтерʼєру будинку, і попри його красу, він здається якимось застиглим у часі: описи меблювання кімнат, картин, розписів видається чимось минулим, абсолютно недоречним до купівлі у реаліях кінця Другої світової.
Навіть вікна будинку здаються недоречними в тогочасному контексті:
«У Голландський дім можна було не лише зазирнути, а й прозирнути його наскрізь. Будинок був укорочений, і простий передпокій вів прямо в приміщення, яке ми називали обсерваторією, зі стіною вікон, що виходили на заднє подвірʼя».
Можливо, такі вікна могли би згодитися для часів, коли біля маєтків не було інших будинків, проте для реалій 20 століття це видається певною незахищеністю для родинного маєтку.
Серед усіх речей є одна символічна: портрет Мейв, який і став обкладинкою книжки. З дитинства він дуже полюбився Денні, і навіть коли він разом із Мейв іде з дому, то картина так і продовжує висіти роками в помешканні — нагадуючи про їхній слід у його історії, який можна так легко прибрати, просто знявши зі стіни. Це схоже на картину із зображенням щигля з однойменного роману Донни Тарт, який нагадує про катастрофу, але водночас і про те, що було «до» — лишень тепер він захований не тільки від усього світу, але й від них самих.
Будинок із минулого
Може здатися, що «Голландський дім» мусить бути побудований у голландському архітектурному стилі. Але роман дає на це інше пояснення: будинок отримав таку назву через голландців Ван Губеків, які його побудували в 1922 році й оселили. Сам же стиль, у якому він виконаний, невизначений:
«Можливо, це неокласичний стиль, але за простотою ліній він наближався до середземноморського чи французького. І хоча він не був власне голландським, подейкували, що блакитні делфтські каміни у вітальні, бібліотеці та головній спальні вивезли із замку в Утрехті й продали Ван Губекам, щоб сплатити карткові борги принца».
Проте це все ж відсилає нас до архітектури колоніального відродження, яка виникла в другій половині 19 сторіччя в Америці і стала найбільш популярною вже в столітті 20-му. Цьому стилю характерне прагнення відродити елементи американської колоніальної архітектури, закарбувати ідеалізоване минуле. Навіть той факт, що будинок отримав назву саме через людей, які його побудували, підкреслює ідею походження, памʼяті, спадку.
Вочевидь, цей будинок задумувався як спроба заснувати стабільність — здається, ніби його дещо перебільшене відсилання до минулих часів має забезпечити його мешканцям визначеність у часи повної її відсутності: адже в таких будинках живуть династійно, передаючи його століттями в спадок. І хоча Ван Губекам це не вдалося, їхня присутність у цьому будинку повсюдна: у їхніх портретах, на яких вони виглядають, за висловом Денні, як «з іншої епохи». Поруч із ними зʼявився лише портрет Мейв, виконаний в голландському стилі шотландським художником.
Здавалося б, родина Конроїв мала всі шанси на те, аби все ж виконати місію цього будинку й забезпечити стабільність. Проте реальність конфронтує: у повоєнному світі, з його суспільними змінами й новими порядками, ідея такого сімейного затишку видається навіть дещо архаїчною. Денні та Мейв, які мали б успадкувати будинок і статки, виявляються «викинутими» не тільки з цього будинку, але й з ланцюга, у якому «багатство проживає три покоління».
У кінці ж будинок купує Мей, донька Денні, яка заробила на нього акторською діяльністю. Вона обґрунтувала це рішення тим, що «відчуває духовний звʼязок із будинком». І попри все, в її володінні він отримує нове значення: навколо зʼявляється металевий паркан, а всередині відбуваються вечірки. Попри цей «духовний звʼязок», для Мей будинок уже не є носієм памʼяті, як для Денні та Мейв, а отримує нову ідентичність — він стає маркером її успіху та публічного життя.
Пробачення
Ще однією цікавою фігурою цього роману є мати Денні та Мейв, яка втікає, не в змозі прийняти багатство, яке на неї звалилося. Якщо її чоловік цілком уособлює людину Америки 20 сторіччя, яка розвиває свій бізнес з нуля, то сама Елна — це втілення побожної, віруючої людини, у чомусь навіть ідеалу середньовічної жінки (згадаймо хоча б «Оповідь студента про Грізельду» Джеффрі Чосера, у якій головній героїні не треба було ніяких багатств, а тільки любов чоловіка). Вона допомагає всім бідним, яких бачить, і готова віддати останнє, що має, — тому в якийсь момент їде в Індію, на довгі роки порвавши звʼязок з усією родиною.
Питання материнської любові наскрізно присутнє в цій історії — і в один момент виривається з вуст Денні, адресоване до няньки, яка обожнювала його матір: мовляв, а чи могла би ти отак покинути своїх дітей, нічого про них не знаючи?
А й справді, чи є добрим вчинком залишити дітей і не мати змоги допомогти їм у тій ситуації, від якої рятуєш інших? І чи зможуть її пробачити діти, коли вона здатна пробачити навіть Андреа, яка колись лишила їх у злиднях? Для Мейв повернення матері стає ледь не головною радістю її доволі усамітненого життя, тоді як Денні видається нездатним до того, аби відпустити цей її вчинок — можливо, саме тому він і є оповідачем цієї історії, у якій є безліч образ, заради відпущення котрих героям доводиться долати найдовший процес — плин часу.
