Ліза Козловець
менеджерка KMA Book Club, мовиця подкасту про поезію «Слова на вітер», авторка статей
2024 року друком вийшла дебютна книжка Юлії Нагорнюк «Діва, матір і третя». А за рік зʼявилася історія, яка розгортається в тому ж світі, тільки на декаду пізніше. Як й обіцяла авторка, це не є продовження в прямому сенсі — хоч тут і фігурують персонажі з попередньої частини, але в центрі оповіді абсолютно новий герой і нова проблематика.
Вихід зі статусу-кво
Ми зустрічаємо Сашу в транзитному стані — він щойно закінчив перший курс ветеринарного, щойно не склав іспит із латини і щойно повернувся в рідне село, боячись розказати про невдачу матері. Далі стає ясно, що невдалий іспит — лише остання (й тому така гостра) проблема з низки інших, глобальніших. Протягом року домашнє життя Саші зазнало докорінної зміни: через історію з наркотиками урвався контакт із братом, а батько вирішив покинути сімʼю. Ці події застигли в підвішеному стані, тож по героєві особливо сильно бʼє можливість початку нових стосунків між його матірʼю й іншим чоловіком.
Тут варто зауважити, що жанр книжки — таки не драма, хоч короткий опис ситуації Саші й схиляє до такого припущення. Юлія Нагорнюк, як і в своєму дебютнику, веде оповідь у легкій та іронічній інтонації, отож від початку виникає відчуття, що зрештою все має стати на свої місця. З іншого боку, драматизму в цій історії таки більше, ніж у «Діві, матері й третій». Тож у миті гострої емоційної напруги героя читач усе ж пригадує, що легко розказана історія — необовʼязково легка за своєю суттю. Зрештою, у післяслові авторка попереджає, що не варто чекати від її другої книжки такої feel-good атмосфери, що була в першій.
Сашкові турботи тимчасово відходять на другий план після знайомства з новою односельчанкою — Устиною. Ніхто не знає, звідки вона взялася й чому поселилася в давно запустілій хаті, утім, ніхто й не виявляє зависокого інтересу. Устина входить у простір непомітно й органічно, ніби той уже підлаштований під її появу. Жінка — відьма й оголошує Саші, що він — теж. Її мета — вишколити його перед іспитом у Шабаші, бо тільки знайшовши ученицю (у рідкісних випадках — учня), за її словами, відьма може спокійно померти.
По короткому протесту й хвилі недовіри Сашко розпочинає відьомські заняття під приводом підготовки до перездачі з латини. І саме це запускає реакцію доміно, яка змусить героя зануритися в решту своїх проблем, від яких уже довший час він намагався сховатися.
(Анти)герой
Саша — неочікуваний протагоніст. Він антигерой, і сама історія ставить його у свій центр, а Саша послідовно намагається відкараскатися. Його арка специфічна тим, що він не проходить фундаментальної зміни — як на початку історії не хотів мати нічого спільного з відьомством, так і наприкінці радий, що вже по всьому.
Саша досить аморфний. Він послідовно прагне бути хорошим сином, другом, зрештою людиною, але робить це в конвенційних категоріях, не роздумуючи, чи загальне «правильно» є «правильним» у конкретно його становищі. Він заплутаний у собі й тим здатен роздратувати читача — водночас герой є молодою людиною, яка вчиться у великому місті, з іншого боку, не може примиритися з татуюваннями й кольоровим волоссям брата й категорично відкидає можливість психотерапії. Саме стосунки з братом проявляють ненадійність оповіді, викладеної з позиції Саші.
Брати — повні протилежності, а водночас відчутно, що Саша вважає себе раціо, а Максима — емоціо. І це природно — саме Максова історія з продажем наркотиків стала першим потрясінням у сімʼї. Утім, в момент зустрічі з читачем із ним відбулася відчутна переміна — він знайшов улюблену роботу, організував власний триб життя в Києві й готовий відновлювати стосунок із рідними. Саша ж затиснутий консервативними уявленнями про норму й вибудовує своє життя відповідно до них — а тому й читач не до кінця розуміє, що собою являє цей герой.
Також в око впадає вимушеність, а подекуди — неприродність реакцій Саші. (Нібито) через його раптовий викид злості гине дівчина його найкращого друга Фіфтісента. Довкола цієї трагедії обертається основна частина тексту — адже до того ж Саша (нібито) випадково наклав на друга фатальне закляття. Утім, місцями важко повірити в емоції героя. Почнімо з самого викиду агресії — хоч він і мав причину, але не вкладався в психологічний портрет героя, досить поміркованого й пасивного. Його злість всеохопна й виливається на кожного зустрічного. Її, за бажання, можна пояснити втручанням нечистої сили, але лише умовно, адже Саша усвідомлює свої дії й по низці сварок починає діяти раціонально.
А тоді вбивство Дарини — з-поміж усього, здається, воно турбує хлопця найменше. Він відчуває велику провину через прокляття друга, сварку з матірʼю й власну нерозсудливість, але смерть дівчини фігурує лише як тло всіх інших, значно побутовіших проблем. І тут не хочеться робити зайвих припущень про психотип героя — йому не бракує емпатії, і він не хоче переховатися від відповідальності. І саме тому брак емоції тут вибивається — герой, із яким ми вже встигли познайомитися, насамперед мав би картати себе за цю смерть, але вона, здається, залишається для нього невидимою.
Вибір сторони
Сукупність рис Саші наштовхує на питання — а чому ж Устина взагалі обирає саме його собі в учні? Допоки історія не відповідає на це в останніх розділах, витворюється цікава динаміка щодо категорії вибору загалом. Очевидно від початку, що найвищою субʼєктністю володіє стара відьма — і тільки наприкінці зʼясовується міра її впливу на сюжет.
А от субʼєктність головного героя здебільшого проступає у відмові від неї.
Він кілька разів здобуває можливість підважити слова наставниці або принаймні отримати ширший контекст щодо нововідкритого відьомського дару. Найнаочніша — конфронтація з донькою Устини. Між жінками триває давня ворожнеча, яка кульмінувала в момент доньчиного прокляття матері. Власне, потреба в новому учні в Устини постала після того, як вони з донькою зреклися одна одної. Отож, здавалося б, інтересом Саші мало б бути розвідати досвід попередниці — адже й характер його наставниці не спонукає до абсолютної довіри. Але він безумовно стає на Устинин бік, і після розмови з її донькою питання про Сашкову осібність відпадає цілком — його дії переходять під юрисдикцію старої відьми.
Можливо, саме через відсутність вагань у головного героя фінальний поворот сюжету вражає трохи менше, ніж міг би.
Обережно — спойлер!
Зʼясування, що наставниця виформувала всю історію й увесь час обманювала учня, дивує, але не поглиблює емпатію до героя. Натомість зацікавлює переживання самої відьми щодо її вчинків. Вона таки найбільш неоднозначна персонажка, бо чи не єдина діє не відрухово — а тобто проявляється не ситуативно. Відтак момент викриття зради у специфічний спосіб породжує відчуття зближення саме з нею — бо, на відміну від головного героя, її мотивація чітка, а характер комплексний і самодостатній.
Далі — буде?
«Відьма вмирає втретє» — історія динамічна, а тому її завершення й відчувається дещо обірваним. До незавершених сюжетних ліній часто можна ставитися по-всякому: і як до недокрученості історії, і як до простору для власної інтерпретації. Але в цій книжці кількість недомовок трохи завелика, щоб лишати їх на розсуд читача — щоб добудовувати історію, усе-таки потрібно мати достатню кількість вхідних даних.
Доконечну розвʼязку здобуває лише Устина — і в такий спосіб лише погіршує ситуацію Саші. Прикметно, що герой до кінця не дізнається, у якому становищі перебуває, а тому «Кінцівка» лише розпалює передчуття продовження дії. Так само відкритими залишаються лінії родичів Саші, його друга Фіфтісента й двох інших персонажок.
Отож усе наштовхує на думку, що продовженню — бути. Проте в супровідних текстах до книжки авторка одразу зазначає, що її історії про відьомський світ не повʼязані між собою, а персонажі з попередніх фігуруватимуть лише як фонові в наступних (так у цій книжці фоном пробігає Орися — одна з протагоністок «Діви, матері й третьої»). Це ризикований хід, оскільки в оповіді про Сашка лишилося стільки лакун, що хочеться принаймні ще однієї частини, присвяченої суто його проблемам. А з іншого боку, думається про Пратчетта, чий ризик себе виправдав. Відьомський світ дійсно чимось нагадує Пратчеттовий Дискосвіт — магією у своїй основі, кількістю перипетій та непередбачуваних контактів поміж історіями. Тож, можливо, сюжет Саші розкриватиметься в чужих історіях так само, як, скажімо, Смертин. Утім, час покаже.
