Богдана Романцова
літературна критикиня
Для багатьох українців 24 лютого 2022 року стало умовною лінією поділу. Так, війна тривала не перший рік, однак саме після початку повномасштабного вторгнення зрушення стали глобальними і незворотними на рівні цілої держави. Хтось перейшов на українську мову, хтось був змушений переїхати за кордон, а видавничий процес майже повністю зупинився на кілька місяців. То були місяці мовчання і, не побоюся цього твердження, розчарування у літературі. Реальність виявилася занадто травматичною, абсурдною та неймовірною, аби її можливо було омовити на рівні великої форми. Весь огром культури не міг зупинити російських ракет. Не може й зараз, однак ми навчилися говорити про нашу реальність так, аби нам давали ППО.
Вже у квітні 2022-го у Києві відкрилася «Книгарня Є» на вулиці Лисенка. Наступні кілька місяців минули під знаком есеїстики та публіцистики, а українські нонфікшн-видання та книжки з історії значно випереджали за продажами белетристику, зокрема й жанрову. Спроба означити власну ідентичність, виснувати, на чому стоїмо, бажання остаточно емансипуватися від сусідньої держави, вийти з-під її впливу не лише в економічному, а й культурному вимірі мотивували читачів приглядатися до книжок Сергія Плохія, Ярослава Грицака, Григорія Грабовича. Йшлося не лише про критичне осмислення радянської історії у працях Вітольда Шабловського, Тімоті Снайдера, Тоні Джадта, а й про бажання вивчати насамперед свою літературу, гастрономію, моду, що спричинило вибух українського нонфікшну. Понад те, у фокусі знову опинилися видання, що вже давно були на ринку, як-от «Notre Dame d’Ukraine» Оксани Забужко. Сучасні воїни продовжували героїчний чин минулого, важливим стало відчуття спадкоємності, тривання боротьби. Україна як держава, що ніколи не здавалася, навіть втративши політичну осібність, народ, що бореться за свободу не перше століття, — така основа нашого національного міфу.
Імовірно, лакуни в історії доведеться заповнювати ще довго. Однак без зафарбування білих плям не лише у нонфікшні, а й жанровій літературі, нам навряд вдасться піти далі. Та й сам процес відокремлення від імперської культури й визнання того, що ми перебували під впливом сусідньої диктатури і після здобуття незалежності, не може відбуватися миттю. Так сучасна українська художня есеїстика, репортажистика, нонфікшн загалом не обмежуються темою війни на рівні фактажу, завжди ідеться про певний рівень абстрагування, узагальнення, думку, що йде вглиб історії. Це можна сказати і про «Точку нуль» Артема Чеха, і про «Позивний для Йова. Хроніки вторгнення» Олександра Михеда, і про «Бахмут» Мирослава Лаюка.
Восени 2022-го у топи повернулася література селф-гелпу, як-от: «Тіло веде лік. Як лишити психотравми в минулому» Бесселя ван дер Колка, «Углиб за морським коником. Книжка про пам’ять, яка запам’ятається» Гільде та Ульви Естбю, «Як писати про війну» Рона Кеппса. Так, останній тайтл радше опиниться на полиці креативного письма, поруч із «Подорожжю письменника» Крістофера Воґлера і «Пташка за пташкою» Енн Ламотт. Однак одна з ключових думок Кеппса, на якій він зосереджується, — писання як терапія, те, що може допомогти подолати темні часи, — виводить цю книжку за межі ніші порадників для авторів. Можна підсумувати, що через пів року після початку вторгнення українці воліли осмислювати травматичний досвід, працювати зі спогадами, а також дізнаватися історії виживання від свідків великих трагедій минулого, як-от Голокост. Так у топах трималися «Вибір» Едіт Еґер, «Людина в пошуках справжнього сенсу» Віктора Франкла і праці Ганни Арендт. Ми звично почали боротися за своє майбутнє.
У перші пів року великої війни серед огрому художньої літератури дедалі частіше обирали тексти про Першу і Другу світові війни, від оповідей про втрачене покоління, як у Ремарка, до любовних історій, як-от «Все те незриме світло» Ентоні Дорра та навіть абсурдистських романів, як «Пастка 22» Джозефа Геллера. У цей період мало не вся белетристика, яка виходила в топи, так чи так висвітлювала тему війни. Втім, романи про війну — це аж ніяк не жанр, а радше загальний фрейм, у якому можуть співіснувати абсолютно різні тексти. Від більш традиційних лінійно вибудованих творів, на кшталт романів Ернеста Гемінґвея чи щоденників Ернста Юнґера, де війна є екстремальною, екзистенційною ситуацією, в якій персонаж переживає трансформацію, до геть фрагментарних, постмодерністських експериментів з нелінійним часом, де домінатною емоцією героїв стає розгубленість і закинутість у цей світ.
Ще одна тенденція, яка стосується не лише популярної літератури, а й класики — купувати українські переклади замість російських, ще виданих в СРСР. Так, у багатьох із нас до повномасштабного вторгнення вдома стояли зібрання американських, французьких, німецьких класичних авторів, від Флобера і Золя до вже згаданого Гемінґвея і Фолкнера. Втім, такі видавництва як «Комубук», «Вавилонська бібліотека», «Темпора» та чимало інших пропонують нашому читачеві аж ніяк не гірші за якістю (а як людина, що звіряє переклади з оригіналами, впевнено скажу, що значно точніші) українські переклади. На українські переклади перейшло й чимало шанувальників жанрової літератури: так трилери Дена Брауна, горори Стівена Кінґа, кіберпанк Вільяма Ґібсона, та й мальописи Арта Шпіґельмана чи Маржан Сатрапі давно доступні українською, однак чимало читачів не купували їх, маючи вдома раніше придбані російські варіанти. Тепер же заміщення видань стало знаком опору повсюдній російській книжці. Поповнення публічних бібліотек класикою і жанровою літературою замість радянських видань — ще одна тенденція останніх двох років. Часто це проєкти, ініційовані популяризатор(к)ами читання: згадати бодай напрочуд успішну «Різниця Є» блогерки Емми Антонюк. Метою її публічних інтерв’ю з відомими людьми є поповнення деокупованих бібліотек, а ціна за вхід на подію — дві книжки для книгозбірні.
Наприкінці 2022-го, як зазначають у «Книгарні Є», читачі знову почали активно купувати добре написані жанрові тексти, як-от: «Сім чоловіків Евелін Г’юґо» Тейлор Дженкінс Рід, «Переможці» Фредріка Бакмана, трилогія «Тінь та кістка» Лі Бардуґо. Цікавість до Бакмана і схожих книжок можна зрозуміти: це нескладні романи із, як правило, сентиментальною ноткою. В них описано історії героїв, які потрапляють у кризу або незвичні обставини, а згодом таки адаптуються до нового середовища, долають перепони, набувають нового статусу і вибудовують стосунки з оточенням. Комфортне читання, яке абсолютно відповідає нашим сподіванням, а отже, не ретравматизує у важкі часи, дає змогу опинитися бодай на кілька вечорів у невеликому шведському місті, де над головою не літають ракети. Так, там часом відбуваються трагічні події, однак людяність перемагає.
Романи у дусі нової щирості, як-от «Нормальні люди» чи «Де ж ти дівся, світе мій прекрасний?» Саллі Руні також стали утішним читанням. Коли живеш у країні, де не перший рік триває воєнний стан, проблеми юнаків і дівчат, що часто не здатні просто поговорити про свої стосунки або страхи, здаються чимось милим, у дусі відео «Проблеми міленіалів». Водночас це добре поле для безпечного самоствердження, мовляв, що ви знаєте про це життя, Маріанно і Коннелле.
З цієї ж причини — насамперед ескапізму — читачі повернулися до любовних оповідей різного штибу: від романтичних комедій, як-от «Гіпотеза кохання» Алі Гейзелвуд чи «Іспанський любовний обман» Елени Армас, до щемливих історій почуттів, як-от «Тисяча пам’ятних поцілунків» Тіллі Коул. Коли чимало родин роз’єднано, розкидано по світу, хтось із сім’ї в ЗСУ, а іншим доводиться адаптуватися до нових умов життя, такі книжки є терапевтичним читанням і шансом сфокусуватися на почуттях або й краще зрозуміти, що відчуваєш у конкретний момент. У цій же лізі — і непозбувна Даніела Стіл, у чиїх романах чоловіки кидають дружин заради паризьких коханок, але потім розкаюються й істинна любов тріумфує. І трохи вища полиця, як-от тексти Сесілії Ахерн, в яких дружба переплітається з коханням, і всі обов’язково пишуть одне одному листи. І своє, рідне, як-от ціла лінійка романів Світлани Талан і Дари Корній або коротка проза Надійки Гербіш. Часто сюжет таких текстів — історія почуттів двох розчарованих героїв, які нарешті стають одне для одного тихою гаванню, або буденне диво, що зігріває.
Детективи повернулися у топи продажів на межі 2022–2023 років. Відомі серії з улюбленими героями знову опинилися у фокусі уваги: наші видавці синхронізувалися зі світовим ринком, тож можна очікувати, що гучні тайтли виходитимуть оперативно, попри непросту логістику і завантаженість типографій. Так романи від Роберта Ґалбрейта завжди будуть популярними, адже читачі вже звикли до похмурої харизми Корморана Страйка, і жодні блекаути цьому не завадять. Добрий детективний роман — це завжди інтелектуальна вправа для читача, а нам подобаються загадки та квести. Нарешті, у детективі є таємниця, що дає імпульс сюжету. Втім, американський критик Едмунд Вілсон ще у часи Другої світової війни помітив, що детективи виходять у топ у період загроженості. Коли ми відчуваємо наближення катастрофи або вже живемо всередині великої травматичної події, саме цей жанр повертає нам віру у справедливість: вбивцю завжди наприкінці викрито й покарано, статус-кво відновлено, раціо перемагає, а зло знову ховається у тінь, хай і, як нас навчив Шерлок Голмс, тимчасово.
Якщо в детективах зло є раціональним і подоланним, то в горорах — хтонічним, первинним, закладеним в саму основу світу. Втім, судячи із активності спільноти «Бабай», яка ще й випускає однойменний фензін, у горору таки чимало шанувальників в Україні. Чому ж нам подобається боятися, коли і так збіса страшно? Як не дивно, здається, горори для нас теж перетворилися на комфортне читання (так, тут саме місце всміхнутися). Адже навіть лякаючись ірраціонального зла, що живе у старому будинку, на індійському кладовищі чи дні моря, ми усвідомлюємо, що це зло буде подолане наприкінці. Нарешті, що воно фікційне.
Годі сперечатися, що дедалі більшу роль у продажах сьогодні відіграють соціальні мережі: так на Франкфуртському книжковому ярмарку 2023 року вперше була точка для інстаграм-ефірів, а неподалік побудували локацію, де можна було зустрітися з улюбленим автором і зробити з ним селфі. Ці тенденції помітні і в Україні: Юлія Орловська, директорка видавництва Vivat, зазначила, що завдяки сплеску популярності Коллін Гувер у ТікТok її романи стали краще продаватися не лише за кордоном, а й у нас. А твіти Стівена Кінґа на підтримку України вкотре нас переконують підтримати у відповідь штат Мен з усіма його жахіттями.
Репутація стає ще одним вагомим фактором, яка може не лише «продати» книжку, а й скасувати видання. Так знаковою стала історія із романом «Сніжний ліс» (The Snow Forest) Елізабет Ґілберт, в якому авторка оповідає про родину самітників у сибірських лісах. Мала б вийти така собі суміш Джона Кракавера «У дикій глушині» і Генрі Торо «Волден, або Життя в лісах», приправлена замилуванням новою формою аскези, засудженням консюмеризму і всім, що так люблять читачі Ґілберт. Роман міг стати черговою реплікою на користь самобутньої, екзотичної російської культури. Однак, на щастя, не став завдяки активності українських читачів, які переконали авторку, що сьогодні такий текст не на часі — видання таки скасували.
Зростає у нас і частка мемуаристики та біографій, особливо коли йдеться про публічних осіб першої величини. Так мемуари принца Гаррі «Запасний», біографія «Фактор Черчилля» від Боріса Джонсона і життєпис Метью Перрі «Друзі, коханки і велика халепа» в різні місяці були на першому місці продажів книгарень. Всі ми любимо підглянути у шпарину за тими, хто здається недосяжним, а потім виявляється такою самою людиною, як і ми — з неприємним старшим братом, проблемами з делегуванням повноважень і невдалими стосунками в анамнезі.
Які висновки можна зробити із таких розмаїтих тенденцій? Українські читачі досі залюблені в книжку. Фікшн повернувся, український нонфішкн розквітнув так, як ніколи за роки незалежності. Ми багато читаємо про війну і живемо всередині війни. Однак це не заважає насолоджуватися популярною літературою. А отже, життя триває.