Вʼячеслав Левицький
поет, перекладач, літературознавець
Якщо на портреті зображено леді, придивіться пильніше. Навіть її самотня постать може переливатися численними відтінками, неоднаково сприйматися в різних ракурсах, породжувати низку трактувань. Це доводить і відомий роман, який прийнято зараховувати до наймайстерніших у доробку Генрі Джеймса. Уперше виданий українською мовою, такий твір спонукає до бодай невеликої мандрівки художнім світом знакового американського та британського прозаїка.
Печальна усмішка Олбані
Перше окреме видання «Портрета…» з’явилося 1881 року. Джеймс тоді — ще молодий письменник з уже солідним досвідом і популярністю по обидва боки Атлантичного океану, але й спрагою подальшої творчості, перфекціонізмом та увагою до критики.
Новий тип жінки, контрапункти між поколіннями й континентами на порозі непевної епохи — про це розповідала його чергова книжка читачам кінця ХІХ століття.
А з ким із тогочасних українських письменників він поговорив би за філіжанкою чаю чи кави про тонкощі стилю й клопоти з персонажами?
Наприклад, з Іваном Нечуєм-Левицьким. Американський автор не без скепсису сприйняв би симпатію свого колеги й майже ровесника до реалізму. Але якраз того ж року Нечуй написав повість «Старосвітські батюшки та матушки». Її цілком можна було б презентувати в лондонських салонах разом із «Портретом…». Тріщини, що пробігають між кількома групами інтелігенції та різними суспільними прошарками загалом, прагнення не приглушити внутрішньої витонченості, шукання сімейних взаємин зі справжньою теплотою — ці теми та проблеми обʼєднують твори обох літераторів. А ще комізм і колорит монументальної хроніки! Не виключено, що Нечуй упізнав би мʼякість Наддніпрянщини в краєвидах затишних пагорбів над Темзою і навіть приревнував би до них Тачета-батька. Старший банкір, дотепний, прозірливий і душевний, точно не виявився б чужим у галереї образів української прози. Як, до речі, й лорд Ворбертон, ця, за Джеймсовими словами, «жертва критичного віку». Галантний панич водночас постає «пропащою силою»… Тут до фантастичного діалогу літераторів залюбки долучився б Панас Мирний.
Утім, не обтяжуймо іноземного класика. Іншим співбесідником із більшою вірогідністю міг би бути молодий Іван Франко. Саме 1881 року він тримав у руках журнальні публікації своєї повісті «Борислав сміється». Промовистий заголовок змусив би американського прозаїка всерйоз замислитися: може, у наступному виданні дати історії Ізабель Арчер іншу назву? Наприклад, «Олбані усміхається» (так соціальне багатоголосся твору набрало б особливої гостроти, хіба ні?). Місто, де минало дитинство головної героїні, могло б зі співчутливою усмішкою вислухати звіряння про її дорослі пригоди, сповнені зустрічей, прощань, розгонів та спотикань. При цьому Каспар Гудвуд, зірка масачусетських бавовняних фабрик, добре порозумівся б із такими ж енергійними типажами галицьких бізнесменів, як він.
Проте є достеменна леді, яку розмова з Джеймсом особливо окрилила б. Наталена Королева народилася тільки 1888 року, але «Портрет…» нагадує скриньку з низкою літературних і біографічних сюжетів, знакових для цієї авторки. Серед них — приглядання до Іншого, романтичні вояжі Старою Європою, формування самодостатньої дівчини, яка глибше усвідомлює себе в чужій країні, а також певне шляхетне кочівництво взагалі. Недарма пані Мерль у затишному куточку Англії зауважує про американців-емігрантів:
«Тут ми і несправжні американці, і, звісно, несправжні європейці, й тут для нас немає рідних місць. Ми просто паразити, що повзають по поверхні; ми тут не закорінені. <…> Може, для жінки таке становище й підхоже. Про мене, то для жінки ніде немає рідного місця: де б не була, має лишатися на поверхні й так чи так повзати».
Що таке життя без коріння, прекрасно знала Ноель з однойменної повісті Королевої. Правда, порівняння з паразитами героїня загадкової модерністки навряд чи схвалила б. Іноземці в Києві на схилку Російської імперії більше пасує лицарська затятість. Та й Ізабель Арчер у Джеймсовому романі далека від поверхового снування. Принаймні після випробувань тривалістю в кілька сотень сторінок.
Посібник для розбитих сердець
За бажання «Портрет…» можна було б екранізувати у форматі серіалу про «золоту молодь». Недарма він спершу й друкувався частинами-«серіями» в американському журналі The Atlantic Monthly та британському часописі Macmillanʼs Magazine. Так чи інакше, варто віддати належне Джеймсові. Його твір — не лише роман, у якому вдосталь соціально-побутових і психологічних перипетій в антуражі подорожей. Це ще й ґрунтовний, а головне — живий, тригерний, але надалі цінний посібник для тих, хто ще або вже самотній.
Тут є лайфхаки щодо уникнення флірту (надто з боку симпатичної журналістки й особливо, коли ви з нею блукаєте маєтком вашої родини). Поради щодо того, як спілкуватися з колишніми, — теж (міс Арчер буквально переслідують ексбойфренди). Письменник навіть наводить узірець ввічливого листа дівчини, яка воліє на старті розірвати стосунки з молодиком, хоча вона ще не придумала причини і взагалі залицяльник їй насправді подобається (зазирніть на сторінку 160). Ба більше: до книжки вміщено зразок послання, яке майже миттєво видає в хлопцеві нарциса та просто мудака (трохи такту й чуйності бостонському підприємцеві точно не завадило б — кінцівка розділу одинадцятого це підтверджує).
Письменник постає глибоким знавцем жіночої психології, проте не зводить усе до відстеження закономірностей. Він не любить схем і в розповіді, й у поведінці своїх героїнь та героїв, тому змальовує складних, яскравих, страшенно суперечливих особистостей. Не типових, але помежево правдоподібних і таких звичних для тусівок від 20 до 30+ хоч у Старій Європі на зламі століть, хоч десь на сьогоднішньому Ярославовому Валу.
Джеймс скрупульозний і безжальний. Навряд чи щодо персонажок, хай більшість із них і оминає умовне «жіноче щастя». Радше стосовно читачів-чоловіків, котрі можуть досі легко вгадувати у змальованих love stories свої катастрофи та невиявлені підводні камені.
Урешті, завантажте кілька цитат із «Портрета…» у Threads. Велика ймовірність того, що невдовзі здобудете авторитет фахівця зі стосунків.
Американська мрія навиворіт
Джеймс пише свій роман тоді, коли набирає виразності та сповнюється нових сенсів уявлення про американську мрію. Свобода, помножена на завзяття й жадання соціального зростання у відносно молодій державі, — це, здавалося б, підхожа тема для твору кінця ХІХ століття. Надто, якщо рушійками сюжету постають непересічні жінки. Але хіба справжні провісники модернізму обирають передбачувані маршрути?..
Прозаїк ламає очікування вже бодай тому, що його головна героїня заради щастя переїздить з Америки до Європи. Там вона опиняється серед таких же американців — фанатів Старого світу. Навіщо всім їм рідний континент? Це непоганий акумулятор гонору і мірило доладності. Ні, не поле бою за прагнення — краще поборотися за вишукану віллу чи столик у стильній кавʼярні десь на Апеннінському півострові. Так американська мрія відкривається зворотним боком.
Експериментуючи, письменник ішов іще далі. Джеймс узагалі переселив просвітницьких персонажів (із їхніми розчуленістю і звеличенням природності) у часи, коли просвітницькі ідеали не спрацьовують. Ізабель це стосується найбільше, і саме в її поведінці даються взнаки цінності, що зазвичай асоціюються з американською мрією. Міцна духом (Каспар вважає, що в міс Арчер «є крила, — і то крила залізнопері!»), але також тендітна, головна героїня опиняється в профанній, прагматичній, комерціалізованій дійсності. Тут оригінальне мислення й незамуленість душі — ідеали не цілком певні. Особливо якщо їх доповнюють волелюбність і поривання до чогось інакшого, ніж повсякдення домогосподарки.
«Портрет…» є романом саме про нових жінок із новими цінностями.
І чи не радикальніше, аніж Ізабель, їх уособлює подружка головної героїні — Генрієта Стекпол. Активна, амбітна, беручка, творча — ця дівчина вривається до Англії, ніби ураган. Іще й професія! Навіть витончений Ральф Тачет спочатку хоче побачити її з пустої цікавості, адже це щось нечуване — дівчина-журналістка!..
Заради справедливості: міс Арчер, чиї життєві перипетії все ж на передньому плані, не схожа не свого земляка — вольтерівського Простака — й більше зосереджена на боротьбі за приватний простір. Утім, чоловіки навколо чи занадто аморфні, чи вкрай прямолінійні. Таких (особливо, коли добре пригледітися) і не захочеш змінювати… Такі далеко не завжди варті будь-яких мрій.
Своєю чергою заповітне бажання Ізабель не привʼязане до конкретного континенту. Воно просте й складне водночас: знайти місце, де її цінуватимуть як особистість.
Мантії й томагавки
Англія — малесенький острів. Американці харчуються лише картоплею. Їхній одяг розцяцькований. Зате англійці — надлюди…
За Джеймсовим томом можна написати не одне обсягове дослідження про упередження американців щодо європейців і навпаки. Так, «Портрет…» — це розповідь про зіштовхування не лише кількох мрій, а й національних стереотипів у цілому.
Персонажі роману мають особливе guilty pleasure — запускати шпильки, повʼязані з етнічним походженням. Одначе прозаїкові постійно вдається уникати пасток неполіткоректності, причому зазвичай у пригоді стає фірмова іронія Джеймса. Вона спрацьовує як засіб екстреної розрядки. Мовляв, шановні читачі, ви ж розумієте: ми живемо в часи поступу та пристойності; даруйте недолугі підколки цим лінивим, ніжним та злегка бундючним аристократам — їм і так вистачає халеп.
Кожен випад щодо національної вдачі іскрить від емоцій і динаміки. «Шкода, що ви не бачили мене у бойовому розфарбуванні та з пірʼям на голові! Якби я знала, що ви з такою прихильністю ставитесь до корінних мешканців Америки, обовʼязково привезла б із собою наше традиційне вбрання!» — іронічно кидає Ізабель лордові Ворбертону в розділі восьмому. А ось і Ворбертон у розділі чотирнадцятому мусить пояснювати міс Стекпол, що, попри заокеанські чутки, серед британських лордів «мантії та корони давно вже не в моді. <…> Приблизно так, як у вас там томагавки та револьвери».
Що не менш важливо, Джеймс пише про національний колорит цілком по-модерністськи.
Прозаїкові не властивий романтичний пафос щодо духу місця. Навпаки, ідеться про набір рис, часом приземлених, подекуди — спонтанно спостережених. Результат — чарівна й дещо провокативна еклектичність. Наприклад, у розділі девʼятнадцятому мадам Мерль зауважує: в Англії «панує особливе поєднання туману, пива й кіптяви і <…>, хай як дивно це звучить, це і є <…> дух цієї країни, який вдихаєш з особливою приємністю».
Втіху дарує й прочитання таких пасажів.
Англійський парк тексту
Джеймс, філігранний стиліст, у цілому приділяє стихії слова неабияку увагу. Це вельми відчутно в «Портреті…».
З одного боку, автор від початку налаштований на сприйняття світу як тексту, приміром вирізняючи людей-оригіналів і людей-перекладів (розділ четвертий) або порівнюючи Париж із відточеною прозою (розділ тридцять перший).
Крім того, тут трапляються промовисті англійські власні назви (Гарденкорт, Гудвуд, Пенсіл і т. д.), що безпосередньо впливають на символічну структуру роману.
Водночас прозаїка всіляким чином напружує роль оповідача-всезнайка, тож він не оминає нагоди покепкувати з непристойних чи надто прогнозованих романів.
Про Джеймсову ретельність у розбудові фрази, нюансуванні смислових відтінків, доборі синонімів пише в передмові до «темпорівського» видання Юрій Олійник (уміщена розвідка загалом постає вдалим оглядом життєвого і творчого шляхів класика). Перекладач роману підкреслює: навіть іменник «леді» у заголовку невипадковий, адже літератор чітко розмежовує слова «gentleman» і «man», «lady» і «woman».
Ці педантичність і лінгвістичну вибагливість повною мірою відтворює Олійників переклад. За асоціацією зі змальованим маєтком Тачетів його можна порівняти з англійським парком. Як відомо, облаштування такого простору віддаляється від регулярності й прямолінійності на користь природної свободи й виразності. Українській мові «Портрета…» притаманні саме вільність, вигадливість, жвавість. Якщо спершу своєрідна вінтажна витіюватість речень потребує призвичаєння, надалі плин розділів зачарує читачів-естетів. Достеменно йдеться про один із технічно найцікавіших перекладів останніх років.
***
Фінал роману відкритий. Генрієта просить Каспара: «Та зачекайте!».
Цей діалог журналістки й бізнесмена видається загадковим і наштовхує на низку припущень. А втім, цілком зрозуміло, кого ладні чекати обоє персонажів.
Звісно, ідеться про одну леді, котрій Генрі Джеймс присвятив увесь роман, свій по-справжньому щедрий на барви портрет.
Така вона, ця леді.
Леді на імʼя Модерність.
