Марія Копаньова
літературознавиця
Світло і спогад, видиме та зникоме — напрочуд буденні категорії, які важко остаточно дефініювати. В своєму сюрреально-меланхолійному романі «Те, що видно звідси» Маріана Лекі переймається ще більш дивними питаннями: що робити із бажанням здути листя з яблуні у квітні, як бути із десятиліттями невисловлених почуттів або як дати раду сумлінню, коли зважуєшся підпиляти опори, що утримують когось лихого? За простотою цієї хисткої оповіді таїться складний меланж життя і смерті, до якого варто придивитися ближче. То ж до яких читацьких викликів спонукають літературно-оптичні випроби Маріани Лекі та чому «Те, що видно звідси» — це роман-роздум про природу невидимого?
Три частини роману відповідають трьом рвучким стрибкам сюжету через певні часові та подієві вирви. Оповідь розпочинається 1983 року, коли для десятирічної Луїзи світ живе в ритмі серця її бабусі Сельми — терплячої жінки з зачіскою Руді Каррелла та пристрастю до цукерок «Мон шері». Батьки Луїзи — це визначено відсутні фігури, що розігрують складну шахову партію з власного віддалення: мама «завжди мусила йти поспіхом», а батько пішов менш спішно, але з пожиттєво психоаналітичним приписом до подорожування. Натомість неодмінно поруч тут буде закоханий оптик, забобонна дивачка Ельсбет і сумна Марліс. А ще важкоатлет Мартін — Луїзин найближчий друг, який здатен підняти її вище тиші, що раптом сягає загривка найвищої в світі собаки. Собаку цю звуть Аляска, вона — метис ірландського вовкодава та (ймовірно) пуделя і водночас найбільш убезпечена від сюжетних поворотів цієї книги істота.
Хто боїться Маріани Лекі?
Все стається у невеликому селищі, розташованому на гірському масиві Вестервальду, де «самоочевидне небо і самоочевидні ялини» переходять у «симфонію зеленого, блакитного і золотого» й навпаки — залежно від настрою того, хто на цей пейзаж дивиться. Тут усі одне одного добре знають, а речі падають, коли говориш неправду. В цих краях легко завчити ландшафт: «поле, ліс, луг, вигін, вигін». Завсідні прогулянки героїв пагорбами Ульгеку — «совиного лісу» — зачинають тривожну атмосферу, однак зловісним тут є геть не те, чим здаються сови. Найбільш химеристе трапляється за сонними повіками Сельми — коли їй сниться окапі. Ця малоправдоподібна як для світу, так і для мешканки Вестервальду істота активує парадоксальну імплікацію: між Сельминим сновидінням про окапі та чиєюсь смертю виявляється безпосередній наслідковий звʼязок.
Такі раптові сни-приблуди спонукають мешканців всього села до цілоденної іпохондрії — протягом доби всі вони рухаються «ожеледдю тривожності», намічаючи й траєкторію читання роману, що балансує між скептичною незручністю і розрадливою потребою. Уникнути знання того, як виглядає ця загрозлива для героїв оповіді тварина неможливо хоча б тому, що його намальовано на обкладинці кожного перекладного видання роману: як візуальний елемент образ окапі накладається печаткою на весь текст, у якому Маріана Лекі терапевтує читацьке сприйняття смерті та упереджує можливу фобію сновидінь про нововідкритих ссавців. «Те, що видно звідси» провадить ненавмисне дослідження того, які шанси має гарне сонцеве проміння в яблуні супроти рахунків за комунальні послуги та буденних незгод. Однак найбільш ризиковий експеримент авторки тут полягає в препаруванні часу: з особливою увагою до тих моментів, коли видається, що цей час мусить назавше зупинитися — коли навіть в цьому утопічно мирному житті німецького селища трапляються трагічні події.
«Світла кімната» погляду
Герої роману «мислять» очима: йдеться не лише про чітке прописування дій та виразність деталей, але і про сам досвід сприйняття дійсності, що структурується у цьому романі як негатив фотоплівки. Маріана Лекі пише про своєрідний фотографічний ефект людської памʼяті, про те, що являється для нас як «нерухомий післяобраз» — зображення якоїсь дорогоцінної миті перед очима, що знову і знову постає у зворотному спектрі кольорів:
«Якщо довго дивитися на щось добре освітлене, а потім заплющити очі, ви знову бачите те ж саме перед своїм внутрішнім оком як нерухомий післяобраз, у якому те, що насправді було світлим, стає темним, а те, що насправді було темним, видається світлим. Наприклад, якщо ви дивитеся вслід чоловікові, який іде вниз по вулиці і знай озирається, щоб останній, уже точно останній, найостанніший раз помахати, і потім заплющуєте очі, ви бачите за повіками застиглий рух найостаннішого помаху, застиглу усмішку, і тоді темне волосся чоловіка стає світлим, а його світлі очі — геть темними. Якщо те, на що ви довго дивилися, було чимось вагомим, чимось, що, за Сельминими словами, одним рухом перевертає всю широчінь вашого життя, тоді раз по раз зʼявляється цей післяобраз. Минають десятиліття, а він раптом зʼявляється знову, хай там на що саме ви дивилися, перш ніж заплющили очі».
Така «візуальна» мова є одним зі способів міркування Маріани Лекі про темпоральність, у якій фотографічне враження заміщує стрімку ходу зникомої дійсності: найвагоміші спогади осідають на очне дно і якась особливо важка окрушина часу стає «заставкою на екрані вашого життя». Цей роман спонукає запитувати: чи видиме у повсякденні і є всім твоїм світом? Чи видно тобі звідси щось іще?Маріана Лекі проблематизує амбівалентність окремих відсутностей, забезпечену (люблячим) поглядом: «Якщо ми дивимось на щось, воно може зникнути з нашого поля зору, але якщо ми не намагаємося його побачити, це щось не може зникнути», — повторювана в цьому романі цитата з (навряд існуючої навсправжки) буддистської книги, яку оптик дуже довго намагається розшифрувати, апелює до того, як щось невидиме може стати потенційно увічненим. Одразу декілька героїв роману здобувають цей стоп-кадр реальності — післяобраз дорогих їм людей, добре освітлених сонцем в момент їхнього віддалення. Так осяяний спогад Сельми про її чоловіка Гайнріха виникає як «зліпок» невидимості — наслідок сприйняття того, що звідси його вже не видно.
Подібно в тексті «Rhetoric of the image» Ролан Барт пише, що фотографія алогічно поєднує «тут-і-тепер» із «там-і-згодом», але у романі Маріани Лекі так спрацьовує сам погляд — той вид на життєвий момент, що «поцілює» в поле уваги споглядача як пожиттєво нанесена стилусом мітка. Помах руки Гайнріха став персональним Сельминим punctum — унікальним і дуже особистісним значенням колись видимого, що не опишеш словами. Так фізично вже не бачене породжує у цьому романі специфічну поетику спогаду, за законами якої можна зберегти непозбувний звʼязок із обʼєктом, який віддаляється впритул до цілком долінгвістичної обіцянки залишатися назавше в памʼяті. «Нерухомий післяобраз» діє на Сельму, нагадуючи про memento mori. Однак оптичний парадокс тут у тому, що хоча й миттєвості роковано на принципове проминання, цим все не завершується — фінал роману добре це ілюструє.
Світ створений
Авторка знається на важливості абсурдно конкретних деталей. Так згадана Ельсбет — амбасадорка рандомних прикмет — певна того, що можна втратити памʼять, якщо зʼїсти знайдений хліб, що фіалки спричиняють або веснянки, або божевілля, а серце кажана позбавляє болю. Оптик носить відзнаку кращого працівника місяця, будучи єдиним працівником. Вже доросла Луїза проходить довгий шлях від морозива «Таємне кохання» (без вершків), а буддистський монах Фредерік хронічно не терпить похилених поверхонь. У цій оповіді справді відчувається потреба героїв у чомусь рівноважному, що прийде на поміч, коли проламається тонка підлога будинку чи на шию застрибне насідник. Такою підтримкою стає спільнота Вестервальду — місцини в дусі раннього «Твін Піксу», повної локальних секретів та пересудів, але не позбавленої міцних міжлюдських звʼязків. І як би багато не було потрібно цифр у телефонному номері, щоби додзвонитися з Вестервальду до Японії, ниточка звʼязку проводить героїв лабіринтом сюжету, грайливо оминаючи фаталізм. Історії кохання тут теж обертаються довкола проблеми відсутності, що власне проблемою бути перестає — Маріана Лекі знову опрозорює часопросторову відстань до стану чистого почуття. Недаремно наприкінці роману в дар приноситься своєрідна (іронічно фальшива) «Liebesperlen» — перлина кохання і разом з тим — однойменна назва ще не перекладеної українською збірки Маріани Лекі, дуже впізнаваної стилістично.
Залюбленість авторки у повторювані іменники та уникання власних імен на користь назв посад у цій збірці вкладається в низку суголосних вражень, найвиразніше з яких — це читацьке впізнавання стану меланхолійного піднесення від читання її текстів (Ельсбет сказала б, що «коли в тебе поколює в правій руці, то ти знову когось знаходиш»). Навмисна градація сентиментальності робить цей роман дуже придатним для літературної критики, книжкових клубів або просто вакаційного читання. Водночас «Те, що видно звідси» — це книжка, яку категорично не варто цитувати, адже уривки її розчакловують, а позаконтекстні метафори повстають проти оповідуваної правди немов передчасно виказаний секрет. З винятків — відкрити сторінку 249 і перевірити свій зір табличкою оптика із написом: «Не завжди можна обрати пригоди, для яких ти створений», — напрошується парирувати, що бодай книжку собі обирати таки можна, і цього разу нею ладен стати цей примірник роману Маріани Лекі від видавництва «Vivat» у перекладі Тетяни Сопіли. А звідси буде видно, що ж далі.
