Ілля Рудійко
літературознавець, літоглядач, головний редактор «Культу Критики»
«Битись не можна відступити» — роман письменника і військового Павла «Паштета» Белянського, що вийшов друком торік у видавництві Vivat. Суто за сюжетним наповненням ця книга мало чим відрізняється від книжок інших військових, які пишуть про війну: тут життєві шляхи солдатів, їхня мотивація, перебіг бойових дій, рефлексія воєнного досвіду, помірний автобіографізм і данина памʼяті полеглих побратимів та посестер. Але водночас ця книга — не лише «одна із». Вона виділяється зокрема тим, як вона написана та на чому сфокусована. Та про все по порядку.
Де в назві ставити кому?
Почнімо з назви. «Битись не можна відступити» — типовий приклад амфіболії. Ну, знаєте оцю хрестоматійну фразочку — «стратити не можна помилувати»? Граматична структура, в якій значення залежить від того, де поставити кому. В українському медіапросторі протягом останніх років такими амфіболіями явно зловживають — це вже просто банально, копірайтерський моветон. То чому ж автор називає свою книгу саме так? Причин (принаймні потенційних) кілька. По-перше, це епатування, бо ж Павло «Паштет» Белянський — знаний провокатор у літературі і просто майстер неймінгу (чіпкі назви його книг на кшталт «Бабуся вмирати не любила» або «Я працюю на цвинтарі» — зайві тому докази). Гаразд, читацьку увагу цим привернули, рухаємося далі.
По-друге, така назва — це ще й іронізування з тих-таки медіа, які зловживають амфіболіями. Цього мотиву в книзі, звісно, нема (принаймні експліцитно), але все одно воно почасти сприймається саме так: мовляв, поки всілякі «Єдині марафони» та інші подібні медіа й досі подекуди упиваються байрактарщиною й транслюють безперервний пафос (зокрема, у вигляді тих-таки амфіболій), за цим нарочитим пафосом криються аж ніяк не пафосні реалії, які часто не відповідають кон’юктурі. Хочете знати, що то за реалії? Для цього — метафорично й буквально — мусите наважитись і перегорнути сторінку з пафосною назвою-амфіболією. Тепер читайте.
Ну і по-третє, це ще й метафоричний і промовистий синопсис сюжету. Павло «Паштет» Белянський принципово не ставить кому в назві своєї книги, бо ця фантомна кома постійно кочує. Так, протягом сюжету українські військові спершу займають позиції («битись, не можна відступити»), потім змушені відійти, аби перегрупуватися («битись не можна, відступити»), але зрештою за наказом командування йдуть відбивати позиції назад («битись, не можна відступити») і так далі — кома не раз змінюватиме тут своє розташування. Але такий цикл, на жаль, завершиться не комою, а крапкою — крапкою, до якої ще треба дійти.
Голоси, деталі, межі реалістичності
Приблизно першу сотню сторінок герої (а їх близько десяти, усі вони різні, але цілком впізнавані) проходять учебку, а нам паралельно показують їхні передісторії — життєві шляхи, які прямо або плутано (частіше таки плутано) привели до армії під час повномасштабної війни. Такий-от паралелізм: поки герої вчаться воювати, читачі вчаться їх розуміти, або ж принаймні впізнавати й розпізнавати їх. А це, варто визнати, не так уже й важко, бо автор вкрай гарно прописав (або ж списав із прототипів) своїх героїв. З певного моменту читачеві вже навіть не потрібні авторські ремарки, щоби зрозуміти, хто є хто — героїв легко визначити за характерними фразами-паразитами, які ті використовують: «дело такого рода», «адже вірно?» абощо. Ніби і давно вже знайомий трюк, а спрацьовує добре: на сторінках голос кожного героя звучить поставлено й чітко, і при тому ніякого надміру чи гротеску тут нема, персонажі не поролонові, а цілком собі реальні.
Зрештою, це треба повсякчас собі нагадувати. Ця книга — таки про реальну війну реальних людей. Ні, читачеві не варто очікувати дисклеймера в початкових розділах (як, наприклад, «В сталевих грозах» Ернста Юнґера), котрий із персонажів загине, де загине і як загине. Але хтось таки загине, бо ж ця книга — нагадую — про реальну війну. Ніякої антиципації, на війні вона безглузда. Проте певний дисклеймер тут таки є — в авторському пролозі:
«Я змінив окремі деталі, певні імена, свідомо не назвав або переінакшив місця подій, але суть постарався зберегти безжально чесною, безжально насамперед до себе».
Це загалом про межі автобіографічності та реалістичності «Битись не можна відступити»: як пише сам автор, тут усе правдиво за винятком окремих деталей, та ці деталі однаково несуттєві — буквально несуттєві, бо ж не стосуються чесної суті книги. А суть книги тут навряд чи вимірюється сюжетом, патріотизмом, дидактикою або пафосом назви-амфіболії. Тут все комплексніше. Суть тут зокрема в тому, що Павло «Паштет» Белянський обирає писати саме роман — не документалістику з точною фіксацією деталей (бо ж документалістика схильна вибудовувати між читачем і текстом певну дистанцію, коли книга Белянського навпаки мусить провокувати читацьку емпатію), не мемуари (бо ж мемуари схильні фокусуватися на авторові як на центрі всіх подій, коли Белянського цікавлять натомість самі події та їхній вплив на учасників), але й не суцільний фікшн (бо ж фікшн — хай навіть виправдана, та все ж брехня, а про війну треба розповідати безжально чесно).
Це роман за масштабом, розмахом, епічністю та обсягом; це роман за наявністю в тексті романтичної лінії (куди ж без неї); це роман за художньою манерою викладу — але не за вигаданістю подій. Мабуть, саме тому Белянський обирає таку форму: вона дозволяє оповісти досвід максимально відверто, без поправок на вимогу конкретного жанру, але водночас — максимально скоротити дистанцію до читача, занурити його якщо не в сам досвід (бо зануритися у такий досвід може тільки той, хто сам його має), то принаймні в текст, в емоцію, в переживання. Що ж, авторові це вдається.
Обіцянки й анекдоти
Інше питання: а чому автор взагалі пише цю книгу? Яка його мотивація? Які причини? Бо ж навряд тут працює формула «мистецтво заради мистецтва» — ця книга написана явно не просто тому, що моглося. Знову ж таки, тут усе комплексніше, і причин (принаймні потенційних) дві. Першу з них автор розкриває ще в пролозі:
«Але тоді, того обстрілу, під тим нескінченним мінним виттям, на п’ятдесят якомусь близькому вибуху, я пообіцяв Богові чи комусь там, угорі або внизу, де вже мене було чути, що як виживу, то щодня писатиму про нашу війну — чесно й відверто».
Цієї обіцянки — дякувати Богу чи комусь там, угорі або внизу, — зрештою було дотримано.
Воєнний досвід сам схиляє (а подеколи навіть примушує) до письма, і йдеться тут не тільки про своєрідну арт-терапію. Фіксація чого-небудь на письмі — це гарантія того, що зафіксоване може претендувати на власну правдивість. Інакше кажучи, коли щось не було зафіксоване хоча б в еквіваленті тексту, то цього не було, не існувало, не ставалось — нема-бо доказів, немає опертя. Тому Павло «Паштет» Белянський обирає таки писати, бо ж якщо він не писатиме, то всі ті історії, які трапилися з ним та з тими, хто був поруч, просто загубляться в загальному потоці інформації, вони будуть заглушені безперервно трансльованим пафосом тих медіа, які зловживають амфіболіями. Ба більше, якщо ці історії ніде не зафіксувати, то в їхню реальність взагалі буде важко повірити.
І це — один із кістяків «Битись не можна відступити». Тут трапляються такі історії, що якби вони не були викладені на письмі, то вони могли б претендувати хіба на статус якихось побрехеньок чи анекдотів, котрі незмінно починаються з фрази «Ти не повіриш, що сталося…» — бо повірити в це справді складно. Переважна більшість таких історій у романі Белянського стосується взаємодії солдатів із цивільними, які спершу демонструють своєю поведінкою величезну прірву, що пролягла між ними та військовими, потім все ж реабілітуються в очах героїв книги (принаймні частково), та це все одно не рятує від казусу.
Так, одного разу, їдучи додому в коротку відпустку, першу після бойових дій, стрілець-санітар Тетяна з позивним «Тигра» сидить у міжміській маршрутці поруч із хлопцем, який помилково сприймає її за цивільну. Тоді він сам ініціює розмову про виїзд, мобілізацію, хиби влади, «ви жінка, вас воювати не заберуть» тощо, поки Тигра з кожною його реплікою дедалі більше відчуває, «як підкочує печія обурення». Та кількома хвилинами пізніше по завершенню палкої розмови хлопець, усе ще не знаючи, що Тигра — військова, сам перепрошує за все, що наговорив, і навіть примирливо пропонує їй цукерку.
Та найпромовистіша (і водночас — найкумедніша) ситуація трапляється тоді, коли підрозділ планує квартируватися в школі в одному із сіл, а голова тамтешньої сільради — «статечна матрона в калошах і плюшевому спортивному костюмі м’ятного кольору» — вкрай недоброзичливо просить військових поїхати деінде, бо ж: «У сусідів такі самі військові у школі оселилися […] А на третій день літак бомбу скинув — і все, немає ні школи, ні будинків поруч […] От воно нам навіщо, таке щастя?». Словом, стосунки склалися натягнуті. Аж тут наступного дня «статечна матрона» приносить цим же військовим каструлю борщу, бо: «Що ж вас командири ваші зовсім годувати не збираються?». Ось тільки ніхто той борщ їсти не хоче, пам’ятаючи, як тепло «матрона» їх зустріла в цьому селі — а раптом вона диверсантка, а раптом у борщ отрути додала? Так та каструля і лишилася недоторканою, хоч усі й набрехали «матроні», який борщ смачний. Та варто зазначити, що голубці, які «матрона» приготувала військовим далі на дорогу, виявилися таки смачними і точно не отруйними.
Звісно, книга не складається всуціль із таких історій. Є тут і цілком холодні (в сугестійному сенсі) описи бліндажного побуту під постійним мінометним вогнем. Зрештою, саме це становить левову частку служби в героїв роману. Але, як пише автор, «буває, виявляється, на війні щастя». Себто поза тим трапляються і такі неординарні історії, за які свідомість прагне чіплятися, ніби за рятівне коло, і трапляються вони на кожному етапі служби, чи то пак свідомість їх постійно фіксує й відкладає в пам’яті, а вже звідти вони потрапляють на сторінки роману. Тому-то ця книга — про війну в широкому сенсі формулювання. Тут не тільки бойові дії та перебіг служби, а й життєві ситуації, котрі не виникли б без обставин війни чи на які не звернули б увагу без цих обставин, бо ж війна корегує життя. Та, на жаль, значно частіше вона його забирає.
Обіцянки й гранітні таблички
Повернімося до причин, з яких Павло «Паштет» Белянський пише свою книгу. Перша з них, як вже було згадано, уміщена в пролозі, на початку тексту, тоді як друга інтегрована в діалог ближче до кінця книги. Так, один із бійців каже:
«Паштете! Ти, якщо в Києві зустрінеш письменника, який почне писати книгу про війну, скажи йому, щоб він у ній написав про Машу […] Це моя дочка, її звуть Маша, їй п’ять років. Я її не бачив два роки. Дружина не дає. Ну, там усе складно. Але по суті, розумієш, я в цю всю тяганину потрапив через те, що в мене є вона. Нехай десь залишиться пам’ять про те, що багато хто пішов захищати своїх близьких заради… ну, заради… Коротше. Її звуть Маша. Ти не забудь».
«Не забуду», — обіцяє автор. Цієї обіцянки — дякувати Богу чи комусь там, угорі або внизу, — зрештою було дотримано.
Усе це — зашифрований авторський топос скромності, який дедалі частіше трапляється в нових книжках військових. Суть цього топосу приблизно така: мовляв, автор, може, і не хотів би писати цієї книги, але він мусив це зробити, бо його про це попросили побратими, і він пообіцяв їм; багатьох з них уже нема з нами, тому автор повинен написати книгу, щоб пам’ять про них жила далі, щоб інші змогли дізнатися про тих, завдяки кому досі можуть читати зокрема цю книгу.
«Битись не можна відступити» — це, окрім усього, ще й данина пам’яті саме таким людям, героям цієї книги і героям в прямому сенсі цього слова (хай як це пафосно звучить). Це особливо помітно на рівні композиції роману: якщо на початку кожен розділ фокусується на конкретному героєві, а розділи, сфокусовані на самому авторові й написані від першої особи, трапляються радше зрідка, то ближче до кінця книги ситуація кардинально змінюється — з 12 останніх розділів 8 написано вже від особи автора, а не інших героїв. Чому так? Бо ж людей, від особи яких можна було б писати розділи, меншає. Бо ж станом на кінець книги з десяти основних героїв один — у полоні, троє — загинули, один — «у дурці», ще один — у госпіталі, ще одного — списали, «здається, без ноги, але це не точно», вже згадана Тигра — з контузією, але її не списують, головного героя-наратора цього розділу перевели на іншу посаду, і лише один, якого призначили виконувачем обов’язків командира роти, «від радості тільки зліше воює, подобається йому війна, виявляється, і таке буває».
У передісторії Дімки «Мандели» — одного з героїв книги — є такий епізод: після закінчення університету він почав працювати вчителем української мови та літератури в школі, де стояли дві гранітні таблички з іменами й портретами випускників, які загинули на війні з 2014 року. Цю стелу описано такими словами: «сірі обличчя, застиглі у вічному докорі мертвої молодості до живої старості». Коли на початку 2022 року Дімка «Мандела» (тоді він ще не мав позивного) попрощався із учительським колективом перед тим, як самому вирушити на війну, і востаннє пройшов повз цю стелу, він «відмахнувся від настирливої думки, що на стіні ще повно вільного місця».
«Битись не можна відступити» — це не такий застиглий гранітний пам’ятник тим, хто загинув, але гарантія того, що їхні імена не будуть забуті, нехай навіть ці імена були свідомо змінені автором. «Не забуду», — пообіцяв тоді Павло «Паштет» Белянський і написав книгу, щоб не забув ніхто.
