Ілля Рудійко
літературознавець, літоглядач, головний редактор “Культу Критики”
Замість вступу, або історія скандалу
Ще донедавна здавалося, що в Україні люблять і шанують Славенку Дракуліч. Українці з приємністю читали й згадували один із есеїв книги «Кафе “Європа”. Повернення», що розповідає про теплі враження Дракуліч від поїздок у Київ; до українського видання іншої книги — «Вони б і мухи не скривдили» — Дракуліч спеціально написала передмову, бо ж українці справді становлять вагому частку її читацької авдиторії; в українських видавництвах з часом друкували дедалі більше книжок цієї авторки; її постійно запрошували на різноманітні культурні заходи, наприклад, на «Книжковий Арсенал» — такий список взаємодій можна продовжувати довго. Просто ідилія! Та все це похитнулося 5 жовтня 2023 року, коли на BookForum у Львові відбулася дискусія «Війна як крах цивілізації: чи буде щастя після війни?», у якій дистанційно взяла участь і Славенка Дракуліч. Тоді вона провела паралелі між українською матір’ю, син якої загинув на війні, та російською матір’ю, сина котрої судять за воєнний злочин. Як виявилося, Дракуліч у цій історії спромоглася віднайти те, «що ставить їх [матерів — ред.] в однакові умови».
Глядачів це страшенно обурило. «Послухала Дракуліч: захотілося помити вуха кислотою, аби більше не чути подібного гидотства», — пише одна коментаторка. «Сум і розчарування. Цей світ котиться до прірви», — пише інша. Та насправді така позиція Дракуліч є цілком собі послідовною, а тому раптове обурення й таке різке розчарування української авдиторії, м’яко кажучи, дивує. Хіба ж раніше цього не було помітно?
Річ у тім, що таке висловлювання авторки слід сприймати як продовження останнього есею з її книги «Війна всюди однакова», котра з’явилася торік у видавництві «Човен». Той текст називається «Я вистрелив, щоб мені дали спокій», він розповідає про 21-річного Вадима Шишимаріна, російського військового, якого першого судили за скоєння воєнного злочину в Україні — убивство цивільного чоловіка. Цей текст Славенка Дракуліч почасти вибудовує якраз-таки довкола образу матері цього солдата, Любові (іронічне ім’я в такій ситуації). Авторка тут намагається довести вимушеність і неуникність злочину, який скоїв Вадим, питає Любов, що вона про це все думає, отримує відповіді на кшталт «він би й мухи не скривдив», а весь есей закінчує такими реченнями: «Це справді звучить як універсальний материнський плач, попри те, що вимовляє його російська мати, мати злочинця. Війна однакова для всіх матерів». (Хоча найбільше обурює навіть не це зрівнювання: ще сторінкою раніше Дракуліч наважується нарікати на упередженість українського суду щодо Шишимаріна: «…через час і обстановку, у яких відбувається судовий процес, суду важко це врахувати [те, що “Вадим не монстр, а чуйний”, — ред.], і тому вирок видається надмірним». Справді — оце вже привід бідкатись: вбивці, який порушив правила і звичаї ведення війни, дали довічний термін ув’язнення. Нечувана жорстокість!)І тут мимоволі повертається вже артикульоване питання: хіба ж раніше цього не було помітно? Вочевидь, не для всіх. «…після 24.02.2022 книжка Славенки Дракуліч є по-особливому близькою для українських читачів»; «…гортаєш і все, як про нас», — так писали наші критики й букблоґери всього за кілька місяців до коментарів про кислоту у вухах і про світ у прірві. Всього кілька місяців. Та, зрештою, українські читачі таки «розплющили очі»: недоречний універсалізм, який Дракуліч запропонувала українцям під час війни, коли ніякої універсальності насправді не може бути, настільки ошелешив і струсонув, що вже не лишалося вибору, окрім як ще раз пильніше на все це подивитися й побачити те, чого раніше — з якоїсь причини — побачити не вдалося. Утім, головне питання стосується саме цього: що ж то за причина? Що тримало очі українських читачів увесь цей час «заплющеними»?
Приречені пошуки схожого
Либонь, секрет такої популярності (принаймні колишньої) Славенки Дракуліч в Україні якраз-таки й полягає в оцій формулі — «все, як про нас»: здається, що вона розуміє українців як ніхто інший. Частково це справді так. Наприклад, її міркування про комунізм у Східній Європі щонайменше цікаві, а поза тим — і досі актуальні. Те, як скрупульозно Дракуліч аналізує стан суспільства на тлі політичного режиму й виводить найдрібніші побутові явища — чи то фарба для волосся, чи сливовий компот, а чи вуличне освітлення (як-от у книзі «Як ми пережили комунізм і навіть сміялися») — у контекст ширших міркувань про недоліки тоталітарного устрою, справді захоплює і, що важливіше, резонує, адже ми впізнаємо цей досвід у власному минулому. І віримо. На такому тлі Славенка Дракуліч мимоволі стає для читача авторитетом не тільки в цій темі, а й в усьому, про що вона пише. Вона ж бо журналістка, письменниця, інтелектуалка врешті-решт!
На це наклався і сучасний контекст. Повномасштабна війна загострила весь конгломерат емоцій, які українцям і до того були добре знайомі: почуття відчуження, покинутості, відстороненості, зайвості тощо. У цій ситуації люди несамохіть починають шукати розуміння ззовні, бо тоді неабияк важить усвідомлення, що ти у своїй біді не сам, що хтось через це вже проходив, що тобі є на чий досвід опертися, чиї уроки засвоїти. Тут, ясна річ, передусім спадають на думку Балкани із жорстокими війнами наприкінці минулого століття — паралелі з цими подіями проводити нині найлегше, оскільки географічна й історична дистанції до них мінімальні. Ми хочемо знати, як воно тоді було, бо насправді прагнемо зрозуміти, як зараз бути нам. А відтак натрапляємо на праці Славенки Дракуліч, яка про все це писала і яка є відомою та визнаною саме як дослідниця цих питань.
Утім, тут же можна опектися. До прикладу, свою книгу про воєнні злочини та їх виконавців «Вони б і мухи не скривдили» Дракуліч закінчує есеєм про спільне перебування воєнних злочинців колишньої Югославії у Схевенінґенському таборі (а всі ці в’язні різні, походять «з шести республік, п’яти національностей та чотирьох релігій»). Авторка дивиться на парадоксально мирне, навіть на дещо радісне співіснування ще донедавна непримиренних ворогів в одному просторі (недарма цей епілог називається «Братерство та єдність»), і врешті доходить до висновку, яким і завершує книгу: «все це було марним».
Звісно, цей пасаж можна прочитати як застереження від загрозливого ревізіонізму, коли вчорашній ворог сьогодні знову стає тобі за друга і брата (українцям цей наратив знайомий), проте констатація марності всього після опису воєнних злочинів і злочинців на майже двох сотнях сторінок — ну, це щонайменше спантеличує. Тут немає катарсису, радше усвідомлення жаху й зневіри: стільки жорстокості, стільки крові — невже весь цей кошмар був пережитий даремно?.. Це, певно, і прагнула навіяти своєму читачеві Дракуліч. Здається, ніби вона демонізує не окремих людей, які вбивали чи катували і тепер відбувають за це покарання, а саму ауру марної жорстокості, узагальнений образ війни, котра підштовхнула їх до таких учинків. Авжеж, війна — це погано, м’яко кажучи. Але чи потрібно вшивати настільки пафосний антивоєнний меседж у книгу, де йдеться зокрема про війну не за вибором, а з безвиході? Чи було би доречно казати босняку, котрий воював як за свою країну, так і за право просто не бути вбитим ксенофобами, що «все це було марним»? А чи буде доречно казати щось подібне українському ветерану після російсько-української війни?Книгу, яка де-факто мала знаменувати бодай якийсь тріумф справедливості — те, що воєнні злочинці опинилися за ґратами, — Славенка Дракуліч натомість перетворює на редукований антимілітарний заклик, так що навіть конкретний фактаж, конкретні дати, конкретні свідчення, конкретні історії конкретних людей із конкретними іменами — усе це обертається в патетичні міркування про природу й банальність Зла. Як видно, пошуки в текстах Дракуліч воєнного досвіду, схожого на наш, зрештою приречені, в кращому випадку, на розчарування й спантеличення, а в гіршому — на обурення й образу, адже коли українці зараз шукають певні історичні патерни, то їм ідеться якраз-таки про цілком конкретне покарання винних, а не про ефемерні філософські категорії, до яких зрештою все зводить Славенка Дракуліч.
Граматичне значення війни
Остання книга Дракуліч провокує не меншу кількість запитань. «Війна всюди однакова» — так називається ця збірка есеїв і короткої прози, написаної за понад 30 років. І ця назва симптоматична, точніше — симптоматичним тут є слово «війна». Утім, ідеться не про лексичне, а про граматичне його значення: слово вжите в однині. Це не випадково, адже в книзі, коли Дракуліч пише про Балкани, не існує окремо Десятиденної війни в Словенії, хорватсько-боснійської війни (під час якої, зокрема, було знищено міст у Мостарі, що його руйнівників Дракуліч тут гучно називає «варварами», на відміну від воєнного злочинця Вадима Шишимаріна — адже він «не монстр, а чуйний і здатний зізнатися та розкаятися у скоєному»), сербо-хорватської війни, сербо-боснійської війни; не існує всіх цих окремих війн — є лише «уся війна на Балканах».
Таким і подібними дещо порожніми словами — «уся», «наш» — нівелюються специфічні контексти кожної з країн і кожної з воєн, які, хоч і тісно між собою сплетені, таки є різними. Щонайменше про цю відмінність свідчить наявність різних символів тих подій, які так чи так закарбувалися в культурі: окрема назва війни, міст у Мостарі, водонапірна вежа у Вуковарі, Сараєво… Натомість Славенка Дракуліч зводить вíйни до війни́, із окремих картин складає мозаїку (хоча виходить радше хаотичний колаж) і шукає в цьому місиві спільний знаменник. Зрештою, вона його знаходить. За Дракуліч, війна є водночас кризовою ситуацією суспільства і крайнім станом людської природи, коли з неї вивільняється Зло. Таким чином люди, котрі раніше «і мухи не скривдили б», стають найжорстокішими воєнними злочинцями. Війна знімає з їхньої свідомості всі соціальні запобіжники, і в цю мить, коли Закон і Порядок безсилі, людина наважується скоїти те, що за нормальних умов для неї є табуйованим.
Тому-то Дракуліч пише про нелогічну природу дегуманізації воєнних злочинців. В одному з текстів вона розповідає про Борислава Герака — першого сербського солдата, засудженого за воєнні злочини проти босняків (щоправда, його Дракуліч не називає «чуйним», як-от аналогічну персону з російської армії). Авторка доводить, що інтенція називати Герака «монстром» є лише механізмом психологічного самозахисту, адже нам важко усвідомити, що звичайна людина, як-от ми, здатна на жахливі вчинки. Це означатиме, що й ми такі самі, що й в нас сидить оце Зло, котре тільки чекає слушного часу, аби проявити себе. Нам страшно визнавати себе страшними, тому-то, як стверджує Дракуліч, нам «потрібні [!!!] такі люди, як Герак», щоб можна було чітко розмежувати Нас (нормальних людей) і Їх (монстрів), хоча насправді Вони такі само люди, як і Ми, чи то пак Ми такі само, як Вони. «Але якщо Герак — не монстр, то що тут насправді чудовисько?» — може запитати читач. І Дракуліч дає відповідь в назві іншого, пізнішого свого есею: «Війна — це чудовисько». Війна, а не її диригенти. Війна, а не її виконавці.Інакше кажучи, у цій книзі, як і в ранішій «Вони б і мухи не скривдили», Славенка Дракуліч плавно, майже непомітно переходить від конкретних роздумів про тих, хто почав війну, хто її не зупинив, хто їй сприяв, хто її рухав, до загальних міркувань про природу самої війни, яку авторка віднаходить у людській природі Зла. Зрештою, ці міркування видаються цілком собі логічними й аргументованими, тим паче що про банальність Зла ми вже знаємо, тож не випадає з цього дивуватись. Але тут вражає саме це зміщення акцентів з людини на стан, з конкретного на пунктирне, адже через це виникає враження, ніби Дракуліч намагається виправдати воєнних злочинців, ззовні знайти пояснення їхнім внутрішнім патологіям, перекласти провину з них на демонізований та узагальнений образ війни, котра, якщо подивитися з цього ракурсу, справді «всюди однакова». Бракує тільки, щоб слово «війна» тут писалося ще й з великої літери, як Зло, Закон, Порядок, Інші, себто як певна категорія у філософській праці, — тоді вже точно отримаємо «універсальний материнський плач».
Націоналізм vs націоналізм
Тут стає надто помітним такий паралелізм: Славенка Дракуліч ніби відтворює роль Ганни Арендт, котра їде на судовий процес над воєнним злочинцем, а потім у своїй книзі пропонує дуже узагальнену концепцію його вчинків, чим наражається на разючу критику через ту річ, яка є куди банальнішою від Зла, — через відсутність емпатії, через спробу знайти інше, філософське пояснення жахливим злочинам, що, варто визнати, може бути цінно з точки зору науки, але є абсолютно недоречно в контексті і без того розхитаної реальності, позбавленої визначеності й орієнтирів. Коли світ потребував стабілізації у прояві точного встановлення Зла і його витоків — Арендт поставила під сумнів саму можливість такого встановлення і, як наслідок, підважила ту жадану стабільність.
Дракуліч де-факто чинить так само, але пізніше, починаючи вже з 90-х років ХХ століття. Спершу — війни на Балканах, тепер — російсько-українська війна. Доволі придатний матеріал для загальних роздумів про Зло, яке сидить у людині, чи не так? Утім, Славенка Дракуліч зайшла далі за свою попередницю, адже вона не тільки констатувала банальність Зла і його постійну присутність у людській природі — вона ще й знайшла каталізатор цього Зла, той інструмент, який, мовляв, використовують амбітні й безпринципні представники державної влади для маніпуляції масами, такий собі політичний виразник Зла, його масштабніший, акумульований прояв.
Націоналізм. Ще одне слово, що його значення в текстах Славенки Дракуліч суттєво нюансоване. Для авторки це ледь не обсценна лексика, слово із виразно негативним забарвленням. В одному з есеїв книги «Війна всюди однакова» Дракуліч порівнює націоналізм із вірусом і називає війни на Балканах «націоналістичним божевіллям», а в іншому пише, що «жодне суспільство не застраховане від нього». Для авторки націоналізм насправді є тим же Злом, але в масштабах колективу, суспільства, що уможливлює воєнний злочин як явище і як закономірність, на відміну від індивідуального Зла, котре уможливлює конкретний воєнний злочин. Одне слово, націоналізм у текстах Дракуліч завжди демонізований, як і війна. Це, власне кажучи, не дивує: сприйняття націоналізму не тільки на Балканах, але й в усій Європі значно відрізняється від його української моделі, і самé тільки це слово здатне викликати страх, осуд і зневагу в західних суспільствах, позаяк там націоналізм часто трактується як першоелемент деструктивних політичних режимів, зокрема тих, які почали Другу світову війну. Та у випадку Дракуліч цей шлейф негативної конотації не обмежується лише цим.
В есеї «Інтелектуали-негідники» Дракуліч згадує трьох авторів, які вийшли з Хорватської спілки письменників, бо не погоджувалися з відвертою націоналістичною політикою уряду. Дракуліч пише, що присутні на засіданні аплодували виходу тих авторів зі спілки, бо таким чином «Спілка нарешті позбулася ренегатів!» Якщо автори були недостатньо вірні державі й не були лояльні до провладної партії, то їх «таврували як ізгоїв, космополітів, югоностальгіків, комуністів, іноземних агентів і євреїв». Імена тих трьох письменників, які добровільно покинули спілку, — Владо Готовац, Іво Банац і Дубравка Уґрешич. Перші двоє, зрештою, займалися ще й політикою, критикували тодішнього президента Хорватії Франьо Туджмана і формували проти нього опозицію (Готовац навіть змагався з ним на президентських виборах), тож їхній вихід зі спілки був послідовним рішенням. Натомість Дубравка Уґрешич перебувала під настільки щільним ідеологічним тиском, що навіть була змушена покинути Хорватію. Фактично це була втеча з політичних причин.
Річ у тім, що Славенка Дракуліч теж була в колі цих невигідних режимові авторів. Вона так само займала помірковану політичну позицію, так само виступала проти націоналістичного уряду й так само, як і Дубравка Уґрешич, була вимушена через це виїхати з Хорватії. Отже, для цих авторів націоналізм є не тільки політично неприйнятною позицією — він є ще й втіленням недоброзичливців, які доклалися до їх таврування й вигнання, прямою загрозою, ба навіть особистою травмою. Та лишається питання: чи може ця травма відображуватися в подальших їхніх текстах і діях?
Вочевидь, може. Так, 2017 року групою балканських інтелектуалів, письменників, публіцистів тощо була укладена Декларація про спільну мову, яка заперечує існування окремих боснійської, хорватської, чорногорської та сербської мов і натомість стверджує, нібито є одна спільна мова поліцентричного типу із незначними регіональними відмінностями. Підписанти Декларації заявили, що пішли на такий крок, оскільки зіштовхнулися «з негативними соціальними, культурними та економічними наслідками політичних маніпуляцій щодо мови в сучасній мовній політиці Боснії і Герцеґовини, Хорватії, Чорногорії і Сербії». Попри те що тут це чітко не артикульовано, не важко здогадатися: Декларація імпліцитно виступає проти націоналістичної мовної політики, коли навмисно акцентуються відмінності всіх чотирьох нібито-мов для загальної сепарації кожної з чотирьох країн і культур одна від одної.
Тож не дивно, що цей документ підписала Дубравка Уґрешич — через 24 роки після того, як націоналістична політика майже імперативно примусила її покинути рідну країну. З-поміж підписантів є також Ігор Штікс — письменник та інтелектуал (знову інтелектуал!), який народився в Сараєво і якому ще дитиною довелося тікати звідти від війни. Він теж вбачає головну проблему й причину тодішніх балканських війн (і, відповідно, власного травматичного дитячого досвіду) саме в радикальному націоналізмі, про що зокрема пише і в наукових роботах, і в художній прозі. Ставлення Ігоря Штікса до мовного (а ширше — націоналістичного) питання яскраво виражається в його романі «W», де зокрема міститься пасаж, як головний герой (його, до слова, теж звуть Ігор Штікс) проклинає себе за те, що знає свою мову і розуміє графіті на стінах Мостара, а відтак бачить, «наскільки хворобливо тут посварилося теперішнє зі своїм минулим»; поза тим внутрішні рефлексії персонажа щодо тіні націоналізму й війни, яку він всюди помічає, описано словами «катастрофа», «руїна», «ненависть», «смерть», «лінії розділення» тощо. Тож негативне забарвлення слова «націоналізм» у книзі «Війна всюди однакова» — це ще квіточки. Славенка Дракуліч на тлі цих авторів видається доволі стриманою в змалюванні ненависного нею націоналізму, та вона має всі підстави демонізувати це явище навіть у повній мірі з огляду на особистий досвід — зрештою, як і Дубравка Уґрешич чи Ігор Штікс.
Але в цьому — момент нерелевантності наших досвідів. За Евою Томпсон, «необхідно розмежовувати захисний націоналізм, основою якого є захист національної ідентичності, та аґресивний націоналізм, спрямований на експорт власної національної ідентичності та завоювання земель, на яких живуть Інші». Очевидно, що в українському контексті ми здебільшого маємо справу з першим типом, адже наш націоналізм є реакцією на зовнішню агресію, «є засобом опору від зазіхань ворожих Інших на […] ідентичність». Натомість Дракуліч оперує поняттям націоналізму саме в другому значенні — як агресивної та експансивної інтенції, що спрямована «радше назовні, ніж усередину, і тому менше усвідомлює власний шовінізм». Насправді в усіх українських перекладах Дракуліч слово «націоналізм» можна сміливо замінити якраз-таки на «шовінізм» — це більш влучний термін з огляду на наш контекст. Але позаяк у Дракуліч ці поняття сплітаються в одну лексему, то виникає реальна небезпека хибного сприйняття. Коли український читач натрапляє у книзі «Війна всюди однакова» на слово «націоналізм», то так чи інак у нього виникає асоціація саме з тим явищем, котре знайоме цьому читачеві й котре побутує в його реаліях. Але тут же він помічає явне викривлення: націоналізм, який в Україні існує як опір зовнішній агресії, Дракуліч натомість трактує як причину цієї ж агресії. Водночас існує і зворотна проблема, адже Дракуліч сама припускається такої ж помилки. Пишучи про російсько-українську війну, вона оперує понятійним апаратом, який є актуальним власне для неї і для війн на Балканах, хоча ці явища різні за своєю суттю. Виходить, м’яко кажучи, непорозуміння. Та це непорозуміння насправді є лише частиною більшого проблемного процесу.
Замість висновків, або заперечення тотожності
Мабуть, причина того резонансного розчарування українців у позиції Дракуліч лежить по обидва боки сприйняття. Помилка українських читачів полягала в тому, що досить часто вони передавали куті меду із власним прагненням знайти знайомі орієнтири в текстах Славенки Дракуліч. А це, зі свого боку, вибудовувало неадекватний горизонт очікувань, який просто не збігався з реальною позицією Дракуліч і, як наслідок, призвело до розчарування в деяких її висловлюваннях. Формула «все, як про нас» не спрацювала — бо там написано не все, як про нас. З іншого ж боку, сама Славенка Дракуліч надто повірила у власну тезу про те, що «війна всюди однакова». Вона просто наклала свою сформовану візію, свої тексти, написані про балканські війни, на українські реалії й сподівалася, що це спрацює. Але, зрештою, вона помилилася: усі війни таки різні, тож і говорити про них однаково — неефективно і навіть неприйнятно.
Для того, аби остаточно розібратися з цієї проблемою і надалі уникати подібних ситуацій, насамперед варто розуміти, що Дракуліч пише:
- про зовсім інший тип націоналізму;
- на зовсім іншому політичному тлі;
- з огляду на зовсім інший особистий контекст.
Отже, вона може помилятись, коли пише про Україну. Отже, не треба її ідеалізувати. Отже, не треба ототожнювати наші досвіди й ті досвіди, про які вона пише.
Утім, це не значить, що тексти Славенки Дракуліч не варто читати взагалі або що вони не актуальні для українців. Це все ще хороша есеїстика, хоч вона і потребує дискусій довкола неї. Оприявлена проблема радше стверджує необхідність критичного (пере)прочитання і цих есеїв, і творів інших авторів, стверджує потребу наново їх проговорити та усвідомити, визначити місця відповідностей і невідповідностей — словом, ставитися до цих текстів скептично й критично, як і треба ставитися до будь-якої інформації під час війни і не тільки. Інакше ми будемо приречені вічно борсатися між двома крайніми настроями: між «все, як про нас» і «кислотою у вухах».
Врешті-решт, це стосується не тільки Балкан, а й Африки, чи Близького Сходу, чи Азії, чи Південної Америки. Безперечно, порівняння різних війн — це вкрай придатний матеріал для рефлексій та аналізів, що здатні багато чому навчити. Проте будь-яке бездумне ототожнення досвідів війни передусім знецінює самі ці досвіди. Бо ж нащо розбиратися в деталях і нюансах, у контексті й особливостях, коли «війна всюди однакова», коли все можна спростити до загальних тверджень? Як би банально це не звучало, але кожен такий досвід по-своєму унікальний, тож і замінити його сприйняттям досвіду інших через порівняння та паралелі не вдасться — на жаль чи на щастя. Тому й емоційні заяви на кшталт «все, як про нас» або «війна всюди однакова» можуть бути вкрай шкідливими. Бо ж куди важливіше сконцентруватися на важкому процесі самостійної рефлексії свого досвіду, а не шукати готові трафарети й патерни деінде. Інакше після такого прочитання й поверхового аналізу, що грубо згладжує кути, такого, що сліпо проводить паралелі, і справді можна цитувати Дракуліч: «все це було марним».