Софія Николишин
перекладачка, літературознавиця
Реальність російсько-української війни очима жінки-комбатантки ще ніколи не була такою близькою та концентрованою. У збірці [dasein: оборона присутності] військова та поетка Ярина Чорногуз відкриває перед читачем справжнє обличчя війни, «помережане білим цвітом втрат», та кличе на відверту розмову «на рівні серця».
Ярина Чорногуз приєдналась до Збройних Сил у 2019 році та від того часу воює як парамедикиня та розвідниця в 140 окремому розвідувальному батальйоні Морської піхоти. Її перша збірка «Як вигинається воєнне коло» вийшла друком у 2020 році, коли, як каже сама авторка, справжня війна маскувалася під абревіатурами «АТО» та «ООС». З того часу пройшло уже три роки, і ось вже наступна збірка Ярини, [dasein: оборона присутності], виграє Шевченківську премію, ділить із Ніною Захоженко перше місце на премії «Львів місто літератури ЮНЕСКО» та перекладається іноземними мовами. За словами самої Ярини Чорногуз, вона подорослішала і побачила світ війни вже не як волонтерка і дівчина військового, а як сама військовослужбовиця. Це помітно змінило перспективу збірки та її сенс для читача.
Назва збірки має неабияке значення в наш час. За Гайдеґґером, dasein — присутність тут і зараз, у цьому моменті. Натомість тепер цю присутність потрібно обороняти й захищати, щоб наші рідні мали можливість жити в цьому моменті, не думаючи, що будь-якої миті на голову може впасти шматок російського імперіалізму. Ярина Чорногуз впевнено доводить — назва обрана недаремно, адже і вона сама, і її побратими та посестри цю присутність для нас обороняють.
На початку бачимо присвяту: «Моєму дідусю Олегу Чорногузу», після чого йдуть п’ять імен та позивних. Це Антон Гевак («Перун»), Роман Барвінок («Скрипаль»), Владислав Мартинюк («Ахіллес»), Олег Коломієць («Рекс») та Володимир Овчинніков («Кусто») — усі вони є побратимами авторки, морськими піхотинцями. Їм, як і всім, хто загинув під час російської геноцидної війни 2014–2023 рр., присвячується ця поетична збірка.
«[dasein]» складається з 35 поезій, написаних у вільну хвилину під час ротації на передовій. Вони розкривають реальність війни в короткій і дуже концентрованій формі вірша, змушуючи читача до максимальної включеності та усвідомлення. Ця збірка передає неминучість та біль від утрат побратимів, їхню невидиму присутність поблизу навіть після смерті та всі жахи, які приносить з собою війна. Вона доводить, що у війни таки жіноче обличчя, оскільки лірична героїня заявляє: вона — жінка. Це змінює оптику війни, яка здавна вважалася суто чоловічою справою.
Тут же лірична героїня постає живим прикладом жінки-комбатантки, яка на рівні з побратимами-чоловіками переживає ті самі складнощі й звитяги, втрачає рідних і близьких, знаходить щось більше у вирі воєнних подій. В одному з інтерв’ю авторка назвала себе «людиною бентежною», для якої можливість захищати свою країну була не нав’язаним ззовні обов’язком, а честю, що є неабияким прикладом не лише для багатьох українських жінок, а й чоловіків. «Для мене упослідженість — це не могти віддати життя за свою державу», — відповідає вона на питання про те, чи варто жінкам мобілізуватися до війська. Попри всі жахи та руїни, які залишає по собі війна, ця збірка є також нагадуванням про честь, відвагу та звитягу, якими наділений кожен та кожна, хто захищає нас сьогодні на передовій.
Читання збірки залишає по собі відчуття післябуття — стану по втраті близької людини, коли душа змушена збирати себе по клаптиках і будувати нову міцну особистість. Тут можна познайомитися з новим перетвореним образом смерті як явища дуже зрозумілого і близького, майже людяного, який супроводжує військових та йде з ними пліч-о-пліч. Смерть у Ярини Чорногуз запрошують до спільного багаття та «розтирають її задубілі руки». Вона тут на противагу війні є дуже природною і збагненною, як логічний етап життя. Звісно, від цього втрата побратимів не стає менш болючою, але вони зустрічаються і далі в текстах, йдуть поруч з головною героїнею, прикриваючи спину.
Провідним у збірці є також образ серця. В одному із найбільш наративних віршів, [земля Афродіти], серце порівнюється з кизиловим варенням жінки, якої торік не стало. Через такі зрозумілі й буденні речі авторка передає біль утрат. Афродіта, та сама всім відома богиня кохання, позбувається свого серця (а з ним — емоцій та почуттів) і пересаджує його в скляну банку, яку носить в підсумку біля грудей — саме там, парамедики носять речі першої необхідності. Банка тут виступає і захистом для вразливого живого серця, але й небезпекою — скло ж бо крихке, від необачного удару може й тріснути. Тому до нього ставляться з обережністю, видихають повітря і делікатно протирають, аби краще бачити.
Збірку Ярини Чорногуз дуже важко читати на одному подиху через концентрованість формату та важку тему. Кожен вірш звучить як свідчення та нагадування, що війна не «десь там далеко», а дуже близько, що вона так чи інакше зачепить кожного. І після того, як її гостра фаза закінчиться, а військові повернуться додому, нам потрібно бути готовими говорити з ними. І тут авторка пропонує новий рівень розмови: замість говорити на рівні очей (тобто на рівні того, що ми бачимо навколо), Афродіта змушує очі зустрічатися з серцем — тобто розмовляти на рівні відчуттів і впливу пережитого на кожного з нас. На четвертий рік повномасштабної війни з російською машиною смерті ми всі потребуємо цього нового рівня розмови, і саме такі збірки, як [dasein: оборона присутності], можуть нам дати цю можливість.
Насамкінець варто зауважити, що жіноча перспектива в сучасній війні надає їй не так трагічності чи героїчності, як реальності. Бо країна, інтелігенція якої у перервах між бойовими виходами пише та видає цілі збірки віршів, ніколи не поступиться країні, де література повсякчас залишатиметься «поза політикою». Доки ми будемо готові обороняти нашу присутність у культурному, літературному, політичному та будь-якому іншому вимірі, доти імена на початку цієї збірки будуть недаремні.
