Ілля Рудійко
літературознавець, літоглядач, головний редактор «Культу Критики»
«Вроцлавіта» — книга Анни Дьоміної, що вийшла торік у «Видавництві Старого Лева», а вже зараз претендує на премію «Своя полиця». Де-факто, за жанром це вже давно всім знайомий (а останнім часом ще й дедалі популярніший) любовний роман, але якщо спробувати дати точнішу характеристику, то це — типовий ромком з усіма притаманними цьому жанру елементами. Тут і любовна лінія, і веселі (або ні) курйози, і гірко-солодкі нотки, і життєві вибори. Але як саме ці елементи тут поєднуються?
Службовий роман, або закономірні збіги
У центрі сюжету — мати-одиначка Віталіна, яку всі звуть скорочено Віта і яка мешкає у Вроцлаві. Власне, звідси і назва роману: Вроцлав + Віта. Але також це туристичний слоган — Wroclaw wita, себто «Вроцлав вас вітає», — який водночас у романі слугує за таку собі фатумну формулу: Вроцлав справді всіх тут вітає, тому не дарма його девіз «місто зустрічей» неодноразово справдиться в тексті. Ну а ще Віта — це латинське vita, себто «життя». Одне слово, ще з назви нам натякають на цілком вітальну, життєствердну історію.
Отже, Віта мешкає у Вроцлаві разом зі своїм 4-річним сином Ромчиком і 78-річним дідом Євгеном. Надворі — 2016, а згодом 2017 рік; Віта ж приїхала сюди 2015-го, але мотиву війни в цьому нема — вона просто собі експат, працює бізнес-аналітикинею в ІТ-компанії, але поєднувати це з материнством досить-таки складно, тим паче що Віта виховує сина сама (якщо не рахувати діда). Рідний батько Ромчика, як виявиться згодом, ще той мудак — але й рішення Віти не казати йому ані про вагітність, ані про народження його сина теж високоморальним не назвеш. Та в книзі це радше подано як доконаний факт: Віта — мати-одиначка, а тому тут натрапляємо на всі притаманні цьому архетипу атрибути — вічні нерви, недосип, збирання листочків для аплікації в дитсадку в останню мить та інші малоприємні (але збоку — смішні) казуси.
Власне, саме з такого казусу і починається сюжет: Віта мусила затриматися на роботі, тому попросила діда Євгена забрати дитину з садка. Зрештою, так дід і зробив. Ось тільки дитину він забрав не ту. Ну недобачає дідо — буває. Віта ж стрімголов мчить із чужим хлопчиком назад у садок, де на неї чекають:
а) незворушний Ромчик;
б) спантеличені виховательки;
в) злегка знервований батько чужого хлопчика.
Скандалу вдається уникнути, але от чого уникнути не вдається, так це симпатії, а згодом — закоханості і кохання Віти до того-таки татуся чужого хлопчика — Кароля, — який у книзі змальований просто як ідеал. (Про це — трішки згодом, але погодьтесь: як же на ідеал можна не запасти?)
Ну а далі — поступове знайомство Віти із Каролем і розвиток їхніх стосунків, які, звісно, не відбулися б без ряду неймовірних збігів. Ну а як же без них у любовному романі? Діти Віти й Кароля не просто ходять в один садок (а згодом — і в одну групу), вони ще й мають схожі імена — Ромчик і Ромек. А ще — як несподівано! — Віта й Кароль працюють в одній компанії, а згодом — в одній команді над спільним проєктом. Коли робочий колектив збирається разом, аби пограти в «Мафію», — вгадайте, хто перший витягне пару чорних карт і буде кошмарити мирне місто, наче Бонні і Клайд? Ну а ще бабуся Кароля, як виявиться згодом, походить зі Львова — так само, як і бабуся Віти (дякувати Богу, це хоч не одна й та сама бабуся, бо так і в надприродні сили можна повірити).
Словом, таких збігів тут вдосталь — настільки вдосталь, що це подеколи аж смішно. Але навряд тут вийде звинуватити текст у неправдоподібності. Камон, це ж ромком, а що ви хотіли? Власне, з ромкому і треба сміятися. Але є в цих збігів іще одне пояснення — та сама фатумна формула Вроцлава, пам’ятаєте? Не дарма ж це «місто зустрічей», яке буквально зводить тебе із людьми й примушує до взаємодії. І нагадую: назва цього міста винесена в назву роману, тому — так, Вроцлав тут важливий, це майже окремий головний персонаж книги. А значить, і правила тут диктує саме він — хай навіть ці правила будуть здаватися надміру надуманими, а збіги — неможливими.
Серіальний гротеск
Смішних (ну, принаймні потенційно) моментів у цій книзі не бракує. Переважно комічний елемент ромкому втілений тут у різноманітних казусах: це і вже згадана плутанина в садочку, і укус персика, де сиділа оса, яка укусить за язика у відповідь, і типова комедійна незграбність персонажів. А ще у Віти досить часто щось стається з одягом: відколи вона починає боротися за увагу Кароля зокрема підбором вигадливих луків, з цими луками вічно все йде шкереберть — то вишневий сік на себе розіллє, то білизна просвічуватиметься крізь світлі штани, то чуже замовлення із секс-шопу забере. Тому-то — іще раз — це типовий ромком із відповідними змальованими в сюжеті ситуаціями.
Проте жанр надиктовує тут не лише ситуації, а й образи персонажів. Якщо коротко, то вони архетипові, із наборами впізнаваних атрибутів та стереотипів, ви їх стовідсотково вже бачили в якихось мелодраматичних серіалах. У «Вроцлавіті», окрім мами-одиначки Віти, є:
а) дід Євген, який дивиться детективні серіали та «Формулу-1» (вболіває, звісно ж, за «Феррарі»), любить згадувати свою молодість, пити пиво й закусувати таранькою;
б) айтівець Юрій — патлатий, неохайний, хамовитий білорус, від якого смердить і який дозволяє собі пити на роботі (і це все не гіпербола);
в) українка Зоряна — подруга Віти, яка робить у Вроцлаві манікюри, знайомиться з хлопцями через тіндер і має йорка Борю;
г) колега Віти Дорота — холодна, завжди елегантна, зверхня, дотримується дієти палео й не проти полетіти на ретрит на Гоа;
ґ) і, звісно ж, Кароль — ідеальний працівник, ідеальний батько, ідеальний чоловік.
Щоб осягнути рівень цього стриманого гротеску, зупинімося детальніше саме на Каролі. При першій зустрічі в садочку Віта описує його так:
«Мій Боже! Переді мною стояв Відьмак. У сенсі той типаж поляків, із якого Сапковський списував свого героя. Високий, атлетичної статури, із зачіскою ніби щойно з барбершопу <…> Коли він пройшов повз мене, запах його парфумів викликав легке запаморочення».
Звісно ж, такий образ — це, попри запевнення Віти, аж ніяк не Відьмак із книг Сапковського, а радше якесь поєднання картинки із однойменної відеогри та Генрі Кавілла в серіальній ролі. Бо ж Відьмак Сапковського — це тип страшний, вимазаний кров’ю стриги і з відповідним запахом, пошрамований, із котячими (буквально) очима, які світяться в темряві, та неприємним обличчям (на цьому наголошують кілька персонажів саги Сапковського). Інакше кажучи, в реальному Ґеральтові нема нічого від конвенційно привабливого та ідеального Кароля — ані запаху парфумів, ані барбершопної зачіски; тут уже радше білорус Юрій схожий на реального Ґеральта. Так, Відьмак приваблює жінок, але то радше через своєрідну маскулінність, в усьому ж іншому його зовнішність буквально лякає — ну бо, знаєте, він не сидить у зручному кріслі ІТ-компанії, а вбиває монстрів, така вже в нього специфічна діяльність.
Але для «Вроцлавіти» все це не важить — натомість важить апелювати до штампованого образу, який читачі без проблем упізнають (і, варто визнати, це таки працює, бо ж відповідний образ легко зчитується, хай навіть цей образ хибний). А якщо ви думаєте, що то надто прискіпливий аналіз для одного-єдиного порівняння в ромкомі, то врахуйте от що: цей пасаж з’являється всього на четвертій (!) сторінці тексту, тому так чи інак він задає тон усьому роману й формує певний горизонт очікувань. До того ж, надалі порівняння Кароля із Відьмаком траплятиметься ще неодноразово — але тільки тоді, коли волосся Кароля зав’язане у хвостик, бо ж коли його волосся розпущене, то для Віти він тоді нагадує вже Курта Кобейна. От і виходить за логікою, що Ґеральт — це Курт Кубейн, але із зав’язаним волоссям. Якось так.
Зрештою, цей гротеск цілком зрозумілий. «Вроцлавіта» — це динамічний роман: події тут відбуваються із шаленою швидкістю, за менш ніж 300 сторінок тексту минає майже рік життя персонажів. Тому-то читати цю книгу легко, швидко і навіть приємно. Але динамічність потребує жертв — стрімкий хід сюжету не лишає місця для глибокого прописування персонажів, тож читачеві їх показують начерками, але такими начерками, що дозволяють самотужки домалювати повний портрет.
До речі, на відміну від Кароля, опису зовнішності Віти в книзі майже немає. Вочевидь, це натякає і на цільову авдиторію роману, яка складається не з читачів, а саме із читачок, котрі завдяки такому ходу можуть простіше асоціювати себе із головною персонажкою. Ну, це якщо вони хочуть себе так асоціювати, бо ж Віта — далеко не ідеальна і приймає чимало проблемних рішень.
Нотка гіркоти
На сторінках «Вроцлавіти» — не лише сміх і любов; тут порушуються і цілком серйозні теми. Мабуть, найпомітніша із них — це спроба польського Сейму у вересні 2016-го повністю заборонити аборти і, відповідно, спричинені цим процесом масові громадські мітинги, в одному з яких брала участь і Віта. Власне, саме через цю арку нам показують передісторію Кароля, а точніше — як він став батьком-одинаком. Ця ж актуалізація теми абортів спричинює часткові флешбеки в час Вітиної вагітності, яку та подумувала перервати. Ну а тема перерваної вагітності закидає гачечок і в тему стосунків Віти зі своєю матір’ю, котра має травматичні, пов’язані із Польщею спогади. Зрештою, саме після мітингу Віта переосмислює свою поведінку і негідний вчинок — не зізнатися батькові Ромчика про те, що він має сина. Так само в роман інтегрований мотив віднайдення своєї ідентичності, пошук свого місця і себе в ньому. Тому-то протягом сюжету Віта привідкриває для себе раніше невідомі сторінки власної родини (а про деяких родичів буквально вперше дізнається і знайомиться з ними).
Утім, через жанрову специфіку «Вроцлавіти» ці проблеми не набувають широкого розкриття. Власне, ці теми присутні в романі радше для того, щоб рухати і пояснювати сюжет, який без того здавався би обірваним з усіх боків. Мітинг проти заборони абортів стає зручним приводом для розкриття передісторії Кароля — але більше до цієї передісторії роман нас не поверне. Тема перерваної вагітності стає імпульсом для з’ясування стосунків Віти із матір’ю — але й це було потрібно радше для того, аби оприявнити причину їхньої натягнутості, що висіла в романі, наче жирний знак питання. Усвідомлення неправильності того, що Віта не сказала батькові Ромчика про сина, зрештою закінчується нічим — мовляв, я вчинила погано, але в результаті все ж таки правильно. Ну а роздуми про сутність дому виконують у романі заледве не буквальну функцію: дім потрібен для того, аби було куди вертатись.
У романі практично немає конфлікту, який тривав би протягом усього сюжету, — ці конфлікти спорадично спалахують і так само гаснуть. Навіть криза в стосунках Віти й Кароля (а куди ж без цього?) виникає напрочуд стрімко, майже з нічого. Та, либонь, саме через це «Вроцлавіту» читати легко й приємно. Цей роман не вимагає від оптики сприйняття чогось більшого, аніж просто насолоди від читання. Конфлікти і проблеми тут — несуттєві дрібнички, котрі якось самі собою вирішаться, треба лиш докласти трохи зусиль і посміятися з власних провтиків. Тут і кінцівку передбачити нескладно — вона цілком відповідає законам жанру. Так, це саме вітальна історія з ноткою гіркоти — історія про те, що «неможливо бути містом зустрічей і при тому не бути містом прощань», історія про повернення в усіх сенсах цього слова, історія про те, що подеколи все простіше, аніж здається.
