Ніка Чулаєвська
редакторка, літературознавиця
I listened. The darkness deepened.
Joseph Conrad. Heart of Darkness
3 серпня 2024 року минає сто років від дня смерті Джозефа Конрада. На сьогодні він беззаперечний класик, у якого є все, що належить мати класику. У Британії діє Товариство Джозефа Конрада, йому присвячені навчальні програми й наукові конференції, його твори присутні в різноманітних неформальних списках найкращих книжок та офіційних програмах, існує чимало його біографій, про нього написано безліч літературознавчих праць. Причому і дослідники, і просто читачі часом бачать у його творах протилежні речі. За життя Джозеф Конрад часто лишався для знайомих і навіть близьких не до кінця зрозумілим. Зрештою, він лишається таким і для нас — і саме тому досі викликає інтерес. Цей текст — спроба не розгадати його таємниці, а тільки торкнутися їхнього джерела.
Його землі
В Україні люблять підкреслювати, що Джозеф Конрад (Юзеф Теодор Конрад Коженьовський) народився в Бердичеві. Це справедлива згадка, і зараз у цьому місті Житомирської області є присвячений письменникові музей. Але варто пам’ятати, що Конрад народжується 1857 року не в Житомирській області. Він народжується в Київській губернії Російської імперії. Його батько Аполло Коженьовський — польський шляхтич, драматург, перекладач і борець за державну незалежність; його мама — Евеліна (Ева) Бобровська — повністю підтримує чоловіка. Народження в Російській імперії в родині польських патріотів уже визначило драматичний і навіть трагічний початок Конрадового життя. У 1861-му його батьків звинувачують в антиросійській змові, і наступного року родину засилають у Вологду. Через рік їм дозволяють перебратися південніше — у Чернігів.
Пам’ятні події з дитинства Конрада часто пов’язані з українськими топонімами. У 1863 році Еві з сином дозволяють тримісячні відвідини брата, Тадеуша Бобровського, — його маєток розташований у Новофастові (тепер село у Вінницькій області). Коли термін дозволеного візиту добігає кінця, Ева, хвора на туберкульоз, надто слабка, щоб їхати назад. До київського генерал-губернатора надсилають клопотання, просячи продовжити її перебування в будинку брата, але відповіді не отримують. Та напередодні визначеного терміну очільник місцевої поліції таємно показує Тадеушу Бобровському наказ, згідно з яким мусить конвоювати Еву до тюремного шпиталю в Києві, якщо вона не покине дому брата сама. Наступного ранку тяжко хвора Ева із маленьким сином виїжджають назад у Чернігів. Той похмурий ранок прощання відбився в пам’яті Конрада, він розповідав про нього дружині й детально описав в автобіографічній «Особовій справі».
У Києві Конрад невдовзі таки побуває. У 1866-му, наступного року після смерті Конрадової матері, бабуся привозить його туди на лікування — хлопець страждає від мігреней і епілептичних симптомів. Наступного року його, хворого на краснуху, доводиться везти в Житомир. Щасливим візитом можна вважати хіба що подорож в Одесу влітку 1867-го — саме тут він, найімовірніше, вперше побачив море (хоч сам стверджує, що це сталось пізніше в Італії). Зрештою, у 1868 році вони з батьком переїжджають у Львів (на той момент у складі Австро-Угорщини). Після смерті батька він якийсь час живе у Кракові, а якийсь — у Львові, аж до від’їзду в Марсель. На той момент Конраду шістнадцять, і звідти почнеться для нього омріяне мореплавство.
У Конрадових творах можна зустріти слово «Україна». І вже дорослим він відвідуватиме дядька в Новофастові. Але Україна для нього — це землі, питання її державності для нього не постає. Він поляк, і до кінця життя перейматиметься долею Польщі, на той момент також бездержавної. Незадовго до смерті він навіть відмовиться від посвяти в рицарі, щоб зберегти свій польський шляхетський титул. Йому важливо було звозити на батьківщину синів, і в 1914-му родина справді вирушає в цю мандрівку, втрапивши акурат на початок Першої світової і потім не без проблем вертаючись із Закопаного додому.
Дружина Конрада Джессі писала, що він був справжнім англійцем, відданим інтересам і народу Англії, але вона «завжди дуже сильно відчувала його подвійну ідентичність» [1]. Тому навіть квіти на його могилу покладала червоні й білі — у кольорах польського прапора.
Про особливості цієї подвійної ідентичності не одне десятиліття міркують літературознавці. І, схоже, значною мірою саме завдяки їй Конрад настільки чутливий до стосунків між культурами — зокрема, між метрополією та колонією. Він, без сумніву, британський письменник. Він писав виключно англійською, насамперед для англійського читача і поряд з іншими ранніми модерністами багато в чому спрямував подальший розвиток британської літератури. Але визначення «британський письменник польського походження» здається мені не зовсім точним. Як, утім, і «британський та польський письменник». Джозеф Конрад — британський письменник… І поляк.
Його море
Як могло статись, що молодий хлопець його походження став моряком? Романтичніші люди можуть сказати, що це покликання. Прагматичніші — зауважити, що це був спосіб уникнути російської армії, яка загрожувала Конраду як сину політв’язня, та й загалом втекти від Російської імперії. Я належу радше до перших, але друге, певно, таки стало аргументом для дядька і на той момент опікуна юного Конрада — Тадеуша Бобровського. Хоча рішення було для всього Конрадового оточення більш ніж неочікуваним. В «Особовій справі» Конрад згадує, як несхвально відреагували всі довкола на його вперте юнацьке бажання стати моряком. Його мореплавство почнеться з французьких суден, і тільки в 21 рік він вперше долучиться до англійського торгового флоту. Того ж року він уперше ступить і на англійську землю. А за наступне десятиріччя зробить кар’єру від простого матроса до капітана й побуває, окрім Європи, у Південно-Східній Азії, Австралії та Африці.
Загалом складно уявити, як чоловік з таким крихким фізичним і душевним здоров’ям зміг практично 20 років присвятити настільки фізично й ментально вимогливій праці. Але не менш складно уявити, як людина, яка до 21 практично не знала англійської, змогла не просто стати британським письменником, а й одним із центральних британських авторів.
Хоч на той момент Конрад про це ще не знає, пережитий у плаваннях досвід стане матеріалом для багатьох його книжок. Починаючи вже від першого роману «Олмейрова примха», в основі його творів лежать реальні події чи прототипи. Так, Олмейр із назви був реальною людиною, голландським торговцем, який 17 років прожив на острові Борнео і з яким Конрад був знайомий особисто. Романний Олмейр — звичайно, зовсім не та людина, з якою він свого часу розмовляв. А проте реальний, життєвий досвід у підвалинах текстів був для Конрада, очевидно, необхідним. Й оскільки цей досвід був значною мірою морським, багато його творів теж можна назвати морськими. Інколи він бере за основу особисто пережиті події (як, наприклад, у «Молодості»), інколи спирається на професійні знання й моряцький досвід загалом.
Неправильно обмежувати його рамками мариністики, але він справді знав море з життя, а не з літератури, і в його текстах воно постає тим, що по-особливому розкриває людські характери (тут можна згадати, наприклад, «Негра з “Нарциса”», «Тайфун», «Лорда Джима»). Письменник добре знав романтичну мариністику, і його тексти, попри свою неоромантичність, якраз часто полемізують із романтичними кліше. Його море — небезпечна, неспокійна, недружня стихія, яка може виявити в людині найгірше. Але водночас це стихія, гідна захвату. Це простір ініціації, і крах юнацьких ілюзій означає народження дорослої людини. Як у «Дзеркалі моря»: «Я побачив дволикість найніжнішого настрою моря. Воно було саме таким, бо не могло бути іншим, але зникла моя побожна повага молодості. Я відчув готовність гірко посміхатися з його принадного чару і з гнівом дивитися на його лють. Одразу ж, ледве ми відчалили від брига, я холоднокровно поглянув на вибраний мною життєвий шлях. Ілюзії зникли, але його чар залишився. Нарешті я став моряком» [2].
Його письмо
Морський і письменницький періоди Конрадового життя поділені майже чітко. Лише перші п’ять років, працюючи над «Олмейровою примхою», він поєднував письменництво з мореплавством. 1894-й став для 36-річного Конрада переломним. У січні він сходить на берег — і, ще не знаючи того, як член екіпажу робить це востаннє. У лютому помирає Тадеуш Бобровський — це болісна для Конрада втрата, а окрім того, вона знаменує розрив важливого зв’язку з Польщею як домом. Влітку він завершує свій перший роман «Олмейрова примха», присвятивши його дядькові, й надсилає у видавництво «T. Fisher Unwin», знервовано й нетерпляче чекаючи на відповідь. Нарешті в жовтні рукопис приймають. Відтоді письмо — його єдина праця і головна справа його життя.
В автобіографічній «Особовій справі» він казав, що «нині я змушений — несвідомо змушений — писати том за томом, як у минулі роки був змушений виходити в море рейс за рейсом» [3]. Конрад пише практично безперервно, часто працюючи над кількома проєктами паралельно, але так само часто переживаючи творчі кризи й письменницькі блоки. Частково одне якраз випливає з іншого: змушений заробляти письмом, він не міг дозволити собі працювати над задуманим твором у комфортному темпі. Тому, стикаючись із труднощами, інколи брався за меншу форму або просто інший задум. Навіть при цьому він регулярно зривав дедлайни — інколи, тому що текст виходив за межі запланованого (як, приміром, «Лорд Джим»), інколи — бо він просто стояв на місці (як «Визволення», дописане через 23 роки після початку). Конрад вважав письменництво виснажливою працею і багато текстів творив із величезними зусиллями. Можливо, одна з причин у тому, що, намагаючись фінансово забезпечити себе й родину, він не міг дозволити собі перепочинок, який, бувало, траплявся в його моряцькому житті між довгими рейсами. Водночас бували в його роботі й періоди надзвичайної продуктивності. Наприклад, в листі до Ґолсворсі він стверджував, що над останньою частиною «Лорда Джима» працював безперервно 21 годину, з 9-ї ранку 13 липня 1900 року до сутінків наступного дня. І навіть якщо не довіряти цим словам беззастережно, у моменти натхнення він писав надзвичайно інтенсивно й самовіддано.
У нього, як і в будь-якого автора, траплялися більш і менш вдалі твори, бували й такі, якими він сам був зовсім не задоволений. Та попри потребу заробляти своїм фахом, саме мистецька вартість стояла для нього на першому місці. «Я — людина, яка ніколи не шукала в писаному слові нічого іншого, крім певної форми Краси», — стверджував він. А також: «Спосіб важить» [4]. У цьому «спосіб важить» — одна з Конрадових центральних творчих настанов і основа його модерністського погляду. Як відзначає багато літературознавців, він переніс на британський ґрунт поетику флоберівського роману. Її видно навіть у ранніх творах, в яких дехто із сучасників насамперед звернув увагу на екзотичну тему, назвавши Конрада «Кіплінґом Малайського архіпелагу».
Переростаючи добре знаний йому реалізм та імпресіонізм, Конрад чимдалі більше експериментує з оповідачами й часовими зсувами, а світ його текстів стає ще більш таємничим і непевним. Джерело цієї загадковості не так в екзотичній для європейського читача території, як у способі про неї писати, у модерністській, неоромантичній поетиці. І цей новий спосіб оповідати, а також Конрадів блискучий стиль стоять на міцному ґрунті прочитаного: від польських романтиків до англійського і французького реалізму й раннього модернізму. Напевно, без морського досвіду Джозеф Конрад ніколи не став би таким визначним письменником. Але й без величезного читацького досвіду йому це теж не вдалося б.
Його темрява
Якщо відійти від найперших, офіційних визначень Джозефа Конрада (британський письменник, моряк, модерніст) і спробувати описати його натуру, то мені насамперед спадають на думку дві давньогрецькі асоціації. Джозеф Конрад — меланхолік, і його муза — Мельпомена.
Темперамент він, судячи з усього, успадкував від батьків. Батька він згадував як чоловіка чутливого, похмурого характеру і з жахливим почуттям іронії — особливо після смерті дружини. А Тадеуш Бобровський пам’ятав сестру як дівчину неспокійної вдачі. Постійний внутрішній неспокій — це те, що помічала в самому Конраді його дружина. Він надзвичайно часто хворів, і поряд зі згадками про лихоманку, загострення подагри чи зубний біль у його біографіях регулярно повторюються слова «depression» і «breakdown». Ці депресії та нервові зриви часто були пов’язані з його письменництвом.
Так, одна із серйозних криз, яка вибила Конрада з колії на кілька місяців, сталася після роботи над «Очима Заходу» — романом про російських революціонерів. Один з головних біографів Конрада Здзіслав Найдер припускає, що серед причин того нервового зриву було пов’язане з романом відчуття безнадії, бо «не бачачи жодної надії для Росії, він також не бачив жодної і для Польщі» [5]. А крім того, у той момент поряд із Конрадом не було нікого, хто зрозумів би причини такого тяжкого психологічного стану.
Ми сьогодні значно краще, ніж Конрадові сучасники-англійці, і краще, ніж більшість його теперішніх західноєвропейських читачів, можемо зрозуміти природу і глибину його ненависті до Росії. У своєму есеї «Самодержавство і війна» 1905 року Конрад описав Росію як державу, ворожу до всього людського. А коли в 1915-му Іґнацій Падеревський запросив Конрада до Польського комітету допомоги жертвам війни, той відмовився, сказавши, що не може стати членом організації, «де, як я розумію, будуть присутні російські імена» [6]. Жодного росіянина в комітеті не було, але російський посол був одним з його патронів. За іронією долі, Едвард Ґарнетт, без якого, можливо, Конрада ніколи не опублікували б, був русофілом (а його дружина перекладала російську літературу). І хоча з часом їхні стосунки дещо охололи, Конрад підтримував цю дружбу протягом усього життя.
А втім, Росія, звісно, була не єдиною темрявою Конрадового життя і текстів. Його твори, навіть коли грають із формулами жанрової літератури, часто торкаються теми зла й ірраціональних сил всередині людини. А джерелом його модерних трагедій нерідко стає складна, непевна ідентичність, розірваність поміж двома світами (європейським і неєвропейським). Уже назви деяких його творів — «Оповісті неспокою», «Межа тіні» — окреслюють його зацікавленість тривожним та ірраціональним. І недарма в центрі його спадку стоїть «Серце пітьми» — текст, який продовжують читати й інтерпретувати кардинально по-різному. За словами Седріка Воттса, це суміш «прихованої автобіографії, подорожньої байки, пригодницької повісті, психологічної одіссеї, політичної сатири, символістської поеми в прозі, чорної комедії, духовної мелодрами і скептичного роздуму» [7]. Гарольд Блум писав, що Джозеф Конрад мав «унікальну схильність до двозначності» [8]. З цим можна погодитись, і в цьому, безперечно, полягає його сила.
Джозеф Конрад мав якість, необхідну, напевно, для будь-якого видатного письменника — творчу сміливість. Сміливість експериментувати і шукати нових шляхів у формі, керуватися потребами оповіді, часто зневаживши попередні домовленості й дедлайни, і порушувати складні теми, зустрічаючись у літературі зі своїми демонами. Темрява вабила Конрада, він знав її і вмів черпати з неї енергію, щоби говорити про складні речі так, як може лише мистецтво. Так, це дуже романтичне твердження, але, зрештою, він і був романтиком.
Посилання:
- Conrad, Jessie. Joseph Conrad as I Knew Him. — London, William Heinemann LTD, 1926. — P. 16.
2. Конрад, Джозеф. Дзеркало моря. Особова справа / Джозеф Конрад; переклад Андрія Бондаря. — К.: Темпора, 2021. — С. 181–182.
3. Там само, С. 278.
4. Там само, С. 256, 258.
5. Najder, Zdzisław. Joseph Conrad, a Chronicle. — New Brunswik: Rutgers University Press, 1984. — P. 359.
6. The Collected Letters of Joseph Conrad, General Editors Frederick R. Karl and Laurence Davies, with Owen Knowles, Gene M. Moore and J. H. Stape, 9 vols — Cambridge: Cambridge University Press, 1983–2007. — vol. 5. — P. 460.
7. Watts, Cedric. Heart of Darkness / The Cambridge Companion to Joseph Conrad. Ed. by J. H. Stape. — Cambridge: Cambridge University Press, 1996. — P. 45.
8. Bloom, Harold. Joseph Conrad’s Heart of Darkness. — New York: Infobase Publishing, 2009. — P. 17.
