Ілля Рудійко
літературознавець, літоглядач, головний редактор «Культу Критики»
Книга ірландської авторки Клер Кіґан Small Things Like These доволі молода — їй ще немає і трьох років. Попри це, книга вже встигла спричинити неабиякий резонанс. Так, у 2022 році вона потрапила до короткого списку Букерівської премії, у 2024 році з’явилася її екранізація з Кілліаном Мерфі в головній ролі, а зовсім нещодавно у «Видавництві Старого Лева» оголосили, що придбали права на переклад книги українською. То що ж такого феноменального є в цьому тексті, обсяг якого складає всього-на-всього трохи більше 100 сторінок?
Різдвяна історія не про Різдво
Чоловік після тяжкого робочого дня лежить у ліжку й думає про свою сім’ю. Він має дружину й п’ятьох донечок, котрі щораз тішать свого тата ледь помітними дрібничками, як-от їхньою молитвою у церкві або подякою крамареві за решту, яку він їм дав. Маленькі речі, як ці, зворушують чоловіка до глибини серця, аж він більше не може спати й змушений іти на кухню серед ночі, аби зробити собі гарячого чаю й трохи відволіктися, заспокоїтися. Та насправді причиною цього безсоння є не втіха, а тривога: чоловік знає, що він може все це втратити. Його відчуття ірраціональне, несвідоме, незрозуміле, адже для чоловіка не існує ніяких прямих загроз. Утім, його страхові й не потрібна явна причина — достатньо лиш знати, де і коли відбуваються події.
Нью-Росс, невеличке місто в Ірландії. У тутешній річці Барроу щороку тоне по кілька людей, а саме містечко страждає від кризи: люди бідують, беруть у борг на в’язку дров чи мішечок вугілля, крамниці закриваються одна за одною. Місцевих мешканців явно не назвеш щасливими і добрими, тим паче що все суспільство лишається вкрай консервативним — аж так, що походження і соціальний клас буквально здатні визначити долю людини, а дівчаткам дозволено навчатися хіба що в окремій школі при монастирі. І йдеться не про вікторіанську епоху — надворі середина 1980-х, у Белфасті тривають мітинги проти підписання мирної угоди з Марґарет Тетчер, ІРА продовжує боротьбу проти Англії. А в річці Барроу все так само тоне по кілька мешканців Нью-Росса на рік.
Білл Ферлонґ — саме так звуть того чоловіка — важко працює в комерції: він має свою невеличку фірму з поставки дров і вугілля, сам розвозить товар по місту за кермом вантажівки. Інколи навіть доводиться жертвувати єдиним вихідним, адже він мусить годувати свою родину, а часи нині важкі. Тим паче скоро Різдво, треба придбати подарунки донечкам і дружині Ейлін. І все, загалом, добре (принаймні настільки, наскільки може бути) — є робота, чуйна дружина, розумні й гарні діти. Але тривога все ніяк не минає. Можна подумати, що в чоловіка чи то депресія, чи то криза середнього віку — та все куди заплутаніше.
Білл має непросте минуле і неясне походження, а в середовищі на кшталт Нью-Росса це чимало важить. Те, як Клер Кіґан змальовує стосунки Білла з дружиною, доньками, своїми підлеглими, клієнтами, іншими мешканцями міста і, зрештою, із самим собою, вражає своєю психологічною скрупульозністю. Діра, яка зяє в ідентичності Білла замість чітко визначеного минулого, нависає над ним, зароджує в ньому сумнів, розгортається до параної — а втім, він цього майже не демонструє, окрім як нічним чаюванням та власною задуманістю. Натомість ця пустка відчувається в його постійному замилуванні дітьми, його емпатією до бідних, пустим поглядом, який час від часу проникливо помічає Ейлін, чим лякає Білла. Ним керує страх за своїх дітей, і це є найкращим виразником того, що він сам пережив у своєму дитинстві. Він не хоче, аби його діти відчували те, що свого часу відчував він; він не хоче, аби консервативне суспільство глумилося над ними так, як робило це з ним; він не хоче, аби вони плакали через дешевий подарунок на Різдво так, як доводилося йому. Тож Білл бере більше і більше замовлень, відмовляється від вихідних, працює понаднормово перед святковою відпусткою — тільки б побажання донечок, висловлені ними в листах до Санта Клауса, були реалізовані.
В один з таких днів, просто напередодні Різдва, Білл везе вугілля в жіночий монастир (той самий, за парканом якого вчаться його доньки). Він чув багато пліток про це місце, про «пропащих жінок», яких туди запроторюють, про те, як там відкрили пральню, щоб заробляти гроші на існування монастиря. Але мешканців Нью-Росса мало цікавить купка «нечестивих» жінок і їхні заняття в монастирі, а щодо Білла… Білл же просто привіз вугілля. Утім, волею долі (тої самої, яку в Нью-Россі може визначити походження й соціальний клас) Біллові таки доведеться покопирсатися в брудній білизні монастиря, міста, суспільства — буквально і метафорично.
Фікшен за крок до документальності
Ця історія апелює до явища «пралень Магдалини» — цілої мережі теоретично виховних, а на практиці каральних закладів, де утримували «аморальних» жінок, примушували їх до брудної та важкої праці, а дітей, народжених ними, забирали й віддавали на всиновлення до інших країн. До категорії «аморальних» зараховували зокрема вагітних поза шлюбом, зґвалтованих або осиротілих дівчат, яким більше нікуди було податися. «Пральні Магдалини» функціонували по всій Ірландії протягом майже всього ХХ століття, і лише за останні 10 років правда про їхню діяльність потроху почала просочуватися назовні. Ірландське суспільство було шоковане й обурене цією правдою, і книга Клер Кіґан — один із виявів цього обурення.
А втім, Small Things Like These насправді постулює значно ширшу проблему: саме суспільство потурало тим моральним принципам, якими керувалися католицькі монастирі. Різноманітні види сегрегації, відсутність будь-якого соціального забезпечення неблагополучних родин, консервативна налаштованість, якою програмують дітей ще зі школи, — усе це існувало ще тоді, коли Білл Ферлонґ був малим, воно ж існувало без змін і за часів його батьківства.
Книга Клер Кіґан не розкаже читачеві про жорстокі реалії «пралень Магдалини», не покаже деталей знущань над жінками, не наведе статистику абощо. Цей сюжет лише акуратно підведе до окресленої теми, дасть можливість читачеві самому шукати пояснень тому, що він щойно побачив на сторінках. Тут немає того, що притаманно сучасній українській прозі, — амальгами документальності і художності, їхнього злиття в одному тексті, як-от в «За Перекопом є земля» Анастасії Левкової, де інкорпоровано елементи і хроніки, і публіцистики, і, звісно ж, художнього роману. Натомість Small Things Like These лишається безапеляційно фікшеном, але цей фікшен натякає на цілком нефіктивні проблеми, запрошує не лишатися осторонь цих проблем, ба навіть змушує не лишатися осторонь. Сюжет повісті закінчується саме там, де мала б початися документалістика — з точними описами, цифрами, свідченнями. Клер Кіґан не претендує на це. Вона лише створює панорамне тло для розуміння природи цього явища, його причин, його витоків, що беруть початок аж ніяк не в католицькій церкві, а в самому суспільстві. Прикметно, що для опису цього морально збіднілого суспільства авторці вистачило всього 100 сторінок. Зрештою, а що тут ще можна сказати?
Як намалювати бідність?
Іншою причиною настільки малого обсягу повісті є її концентрований стиль. Тут мимоволі напрошується порівняння з переможцем Букерівської премії 2020 року — романом Дуґласа Стюарта «Шаґґі Бейн». Сюжет цієї книги стоїть дуже близько до сюжету Small Things Like These: обидва розгортаються в однаковій епосі (1980-ті), обидва розгортаються в близьких локаціях (у Дуґласа Стюарта це Шотландія, а в Клер Кіґан — Ірландія), тож і їхній антураж має багато спільних знаменників. Коротко цей антураж можна описати як «змалювання руйнації соціал-демократичного устрою». Криза боляче б’є по економіці, бізнеси й виробництва закриваються, інститут сім’ї тріщить по швах, державне соціальне забезпечення не витримує навали бідності й безробіття, субсидії не працюють… Усе це, ясна річ, відображується у внутрішньому світі персонажів і у способі змалювання зовнішнього середовища.
Утім, тут же криється відмінність двох романів. Дуґлас Стюарт у своїй книзі намагається гіперболізувати депресивність шотландських вісімдесятих, аби якомога більше акцентувати на проблемах суспільства. Подеколи ж автор явно передає куті меду, ніби спеціально спекулює нарочитою сірістю і повсюдним зубожінням, тисне на больові точки читача. Тому-то «Шаґґі Бейн» аж кишить «яскравими» реченнями на кшталт такого: «Затхлі запахи поту й кончі, змішані зі смородом перегрітих чорно-білих телевізорів і нотками одеколону після гоління». Перенавантаженість сенсорики тут очевидна — їй позаздрили б навіть натуралісти. Як наслідок, маємо роман із купою подібних нелаконічних речень, тож обсяг книги цілком закономірно перевалює позначку в майже 500 сторінок.
Клер Кіґан натомість не зловживає такими розлогими епітетами. У Small Things Like These авторка точково акумулює описи, концентрує, згортає їх в одному реченні і таким чином дає читачеві можливість з одного фрагменту відтворити панораму. Чого тільки вартує сугестія третього речення книги: «In the town of New Ross, chimneys threw out smoke which fell away and drifted off in hairy, drawn-out strings before dispersing along the quays, and soon the River Barrow, dark as stout, swelled up with rain». Одного цього речення достатньо, аби осягнути всю тяготливу пригніченість, тож Клер Кіґан цим і обмежується — усе інше було б тут зайвим. Або ж як авторка описує загальну бідність у місті: «In more than one house, children, off from school, ran out to greet him, as though he was Santa Claus, just bringing the bag of coal». Діти, що на Різдво радіють мішечку вугілля, — хіба не вичерпний опис? Тому-то письменниця й критикиня Гіларі Ментел, коментуючи цю повість, зазначає, що вона «не витрачає [задарма] жодного слова».
Зрештою, це зумовлює і деяке негативне враження від прочитання. Настільки насичена психологічно, але настільки коротка за обсягом книга здається недосказаною, так ніби хтось обірвав оповідь на кульмінації, не давши можливість пережити ефемерний катарсис. Цього, вочевидь, і прагнула Клер Кіґан — певного дискомфорту від тексту, певної незадоволеності, яка б спонукала читача самому шукати розв’язки, а відтак — дізнаватися про «пральні Магдалини». Водночас авторка не позбавляє читача «різдвяного дива», яке притаманне всім різдвяним історіям, нехай навіть жанрово модифікованим. Проблиск надії таки жевріє в книжці, немов вугілля в комині — вугілля, яке розвозив Білл Ферлонґ.
Слова, написані від руки
Примірник цієї книжки мені подарував ірландський режисер Ґреґ Діннер у березні 2024 року у Франківську, на фестивалі для молодих авторів «Прописи». На одній із сторінок він ручкою написав таке: «Because words matter». Мабуть, дещо наївна сентенція, але щодо книги Клер Кіґан вона вкрай релевантна. Якщо короткої повісті на 100 сторінок буде досить, щоб якомога більше людей дізналося про одну, але темну й дотепер приховану сторінку історії, то слова, певно, таки щось важать. Навіть якщо це дрібничка, то маленькі речі, як ці, — як три слова, написані від руки, — зворушують до глибини серця, аж більше не виходить спати й доводиться іти на кухню серед ночі, аби зробити собі гарячого чаю.